7 та 9 квітня в Муніципальному театрі італійської Болоньї його музична директорка українська диригентка Оксана Линів випускає прем'єру опери Петра Чайковського "Іоланта".
Російські артисти виступатимуть на одній сцені з українськими.
Для росіян достатньо підписати папірець, що вони засуджують війну, яку розв'язала РФ проти України. Як на таку новину відреагували? — запитую чернівецьку літературознавцю й поетесу Інґу КЕЙВАН, 45 років.
— Оксана Линів належить до тих особистостей, чий голос виразний, його помічають. Позиція таких людей зараз особливо важлива. І вони не мають права легковажити. Що зробила Оксана Линів? Роздала індульгенції. І вийдуть росіяни на сцену — їх ще й пожаліють: бідосі, як їм важко, бо ж мистецтво не має жодного стосунку до війни. Ні, росіян потрібно тиснути з усіх боків, створювати їм максимально некомфортні умови, робити їхнє існування нестерпним, бо всі вони причетні до злочинів, усі без винятку. Вони чудово вміють вдавати із себе жертв, свої ж злочини повертати собі на користь. Криве дзеркало — їхній головний інструмент. І впевнена, що вони, на відміну від головної героїні опери Іоланти, не прозріють. Тому жодних поблажок, пом'якшень, поступок. Ми вже сповна вигрібаємо за нашу толерантність, якесь нездорове розуміння й виправдовування своїх же катів, відшукування у нелюдях людського, а також за нескінченне вилизування російської дупи світом.
Оксана Линів переймається "Іолантою" Чайковського та правами російської частини своєї трупи? Після того, як у Бучі та Ірпені знайшли тіла закатованих дітей віком до 10 років, дівчаток такого ж віку з розірваними піхвами, в цієї раси нема права на існування. Можливо, в Оксани Линів не склалося з громадянською позицією, але що в неї з емпатією, здоровим глуздом, із людиною в ній? Не кажучи вже про те, що вона не перейнялася почуттями й правами своїх українських виконавців. А ті індульгенції вартують меншого за використаний туалетний папір. Сьогодні вони їх підписали — завтра начеплять на свої мистецькі заклади колорадські стрічки у вигляді літери "Z" і кричатимуть "браво" своїми вишуканими голосами тим, хто ґвалтує Україну.
Світ продовжує замилувано говорити про так звану велику російську культуру. Невже без неї не обійтися?
— Російська культура — та, яку знає світ, — формувалася, здебільшого живлячись ментальними, інтелектуальними, творчими "соками" колонізованих народів. Україна також неабияк попрацювала на імідж цієї почвари. Тепер ресурси цього упиря-паразита вичерпалися і він, скинувши останню маску, вгризається в тіло, яким так довго звик живитися.
Замилування російською культурою — це швидше полуда на очах світу, бо вона абсолютно нічим не визначніша за будь-яку іншу. Спричинене воно, вочевидь, кількома причинами. Не останню роль відіграла романтизація російських емігрантів після революції 1917 року. Потім, навпаки, інфантильне захоплення світу комуністичними ідеями. Для когось це екзотика — "загадкова російська душа". І подібна маячня. Як на мене, ставлення до російського мистецтва та його суб'єктів тепер — це вже питання гігієни. Набратися там можна хіба що паразитів. Що може пропонувати культура фейків? І хіба має російське мистецтво хоч якесь значення, якщо народ, який воно представляє, вчиняє найжорстокіші, найжахливіші злочини — і не лише впродовж ХХ — перших десятиліть ХХІ століття? Хіба має значення мистецтво, загалом культура, які не формують особистість? Жодного. Від цього мистецтва може йти лише небезпека, деструкція. Кожен робить свій вибір. Якщо комусь подобається вживати отруту, що ж…
У романі Лесі Івасюк "Зашморги" є промовисті кадри про те, як радянські "визволителі" поводилися в повоєнному Відні. Офіцери змушували молоденьких австрійських балерин танцювати перед ними голими, ґвалтували їх. Тих, які чинили опір, ґвалтували ще жорстокіше — за ГУЛАГівським принципом — і вбивали. Ще щось про Росію і мистецтво?
Ви зараз щодня публікуєте на фейсбуку вірші із своєї книжки "Діти Беслану". Яка реакція на них?
— Загалом я ці вірші вже тут публікувала — від 2014 року. Але зараз реакція інша. Здається, вони тепер відгукуються в людях. Хтось у коментарі написав щось на зразок, що справжні поети — пророки. З одного боку, я вдячна за таку справді високу оцінку. Але про жодне пророцтво в цих текстах не йдеться. Я писала про те, що в Україні відбувалося вже 2014 року — загибель наших військових, зґвалтування наших жінок, нескінченні втрати. Це все вже тоді було, проте більшість людей воліли не помічати цього. Я розумію, це захисна реакція, але також це непростиме нехтування очевидною небезпекою, злочинами. Крім того, ті тексти — осмислення української історії загалом, осмислення наших стосунків із собою, світом та нашим потворним сусідом. Уся наша історія вела до того, що сьогодні відбувається в Україні. Це закономірність. І жодних пророцтв. Лише очевидність.
Що було поштовхом до цієї поезії?
— 2014-го мене не полишав образ загиблих на Майдані, накритих целофаном. Коли я це побачила, згадала кадри із загорнутими в плівку дитячими тілами, що лежали біля бесланської школи. Так написався перший вірш книжки. 2014-й мав скривавлену стрічку новин. Від трагедії у школі осетинського містечка, до якої призвів злочинний наказ Путіна, минуло на той час 10 років. Революція гідності, анексія Криму для мене були лише логічним продовженням Бесланської трагедії. Я ніколи не могла збагнути, чому світ мовчки ковтає злочини Путіна. Аж надто очевидним було, що так званий терористичний акт у Беслані — це операція Кремля. Так само, зрештою, як і за два роки до того теракт на Дубровці. Не буду прокопуватися до вибухів будинків у Ростові-на-Дону, штурму Грозного. Але події 2004 року в Беслані означили точку неповернення. Засвідчили, що істота на прізвище Путін ні перед чим не зупиниться. Світ ковтнув. Україна також, до речі. Бо ж то десь далеко, не наше горе. Ну так, поспівчуваємо й розійдемося. А кремлівці освоювали все більшу й більшу територію, з кожним злочином впевнюючись у безкарності й вирощуючи в собі комплекс уседозволеності. Отруїти неугодних політиків, розвідників — без проблем. Збити літак із польською елітою — та запросто. Ми перед вашими носами помахаємо ядерною боєголовкою або сипонемо в гаманці ваших політиків трохи грошенят. І ковтайте, хоч удавіться. Водночас активно порядкуватимемо в політичному житті України. А далі просто заберемо Крим, бо так захотілося. Розпочнемо війну на Донбасі. Байдужість, мовчання, непомічання злочинів такого масштабу, відсутність адекватної реакції світу на них призводять лише до більших трагедій, катастроф. І ось усі ми — діти Беслану.
"Газету по-українськи" можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"
2 
1
Коментарі