Коли сниться випадання зубів, то хтось помре
Складання циркового шатра всюди виглядає однаково, як великий похорон, завжди вночі, після останнього виступу в місті.
Коли огорожу цирку знято, під наш вагончик іноді приходять чужинці і притискаються обличчями до шиби. Я почуваюся тоді, як риба на базарі. Спальні вагончики і клітки перевозять на вокзал, повільно, як траурну процесію, і вантажать на потяг. Усе в мені розчиняється, а вітер віє крізь мене навиліт.
Найбільше я хотіла би бути такою, як оці люди ззовні. Там усі вміють читати і все знають, мають душі з білого борошна. Найбільше мені б хотілося бути мертвою. Тоді всі на моєму похороні плакатимуть і всіх мучитиме совість.
Сум робить старим. Я старша за дітей за кордоном. У Румунії всі діти народжуються старими, бо вже в материному череві є бідними і мусять вислуховувати скарги батьків. Тут ми живемо, як у раю. Однак я не стаю від цього молодшою.
Удома мої батьки виступали в державному цирку. І були дуже відомими.
Диктатор оточив Румунію колючим дротом
Мої тато і мама, моя тітка, моя сестра і я втекли літаком за кордон — після того, як мій тато вкрав гроші з циркової каси. Мама пішла з цими грішми до готелю "Інтернаціональ", зробила гарні очі та купила долари.
Мертві живуть краще за живих, у раю не потрібен паспорт для подорожей, каже мама. Моя тітка залишила там свого чоловіка. Майже ніколи вона про нього не говорить. Тим більше моя мама говорить про свою численну родину, плаче при цьому і лупить себе в голову. Це схоже на якийсь балет. Тітка не плаче, бо старша від мами.
— Ми — добрі люди, — каже моя мама, — бо ми — православні.
— Що таке "православні"?
— Ну, це коли віриш у Бога, — відповідає мама.
У православних передусім співають, їдять і моляться. Але я там іще ніколи не була. Моя тітка завжди робить коржі з манної крупи, прикрашаючи їх шоколадними кульками. Але ми їх з"їдаємо самі, бо поблизу нема жодної православної церкви, щоб ми могли їх піднести як дар. Під час поїдання коржів моя мама плаче й перелічує всіх померлих у родині. Тітка моргає до мене і каже: твоя мама повинна стати оперною співачкою.
Диктатор заборонив Бога
Але за кордоном ми можемо бути віруючими, хоч тут майже немає православних церков. Щоночі я читаю молитву, якої мене навчила мама. Вдома діти не можуть молитися і малювати Бога. На малюнках завжди мусить бути диктатор і його родина. У кожній кімнаті висить його портрет, щоб усі діти знали, як він виглядає. Його дружина має півміста черевиків і використовує будинки як шафи.
Диктатор за професією швець, а свій атестат купив. Він не вміє ні читати, ні писати, — каже мама, — він дурніший за стіну. Але стіна не вбиває, — каже тато.[…]
В кожному новому місці я викопую ямку в землі перед нашим цирковим вагончиком, кладу всередину руку, а потім голову і слухаю, як дихає і жує під землею Бог. Іноді мені хочеться цілком до нього закопатись, хоч я боюся, що він мене вкусить.
Бог завжди голодний
Він охоче п"є мій лимонад, я встромляю в землю соломинку і даю йому пити, щоб він беріг мою маму. І ще кладу йому в ямку трохи смачної їжі, яку готує моя мама.
Люди бояться Бога, тому йдуть на небо. Там є спеціальний відділ для циркачів, які вміють літати.
Мій тато старий, як мій дідусь, але я не думаю, що він це помічає
Відколи ми виїхали з дому, тато став кінорежисером. Він завжди ходить із камерою і знімає все навколо. Він витрачає на це майже всі наші гроші. Нас він теж зняв, і навіть моїх ляльок.
Одного разу мама застрелила тата від ревнощів, затулила руками обличчя і кричала: "Рятуйте! Ні! Рятуйте!" Дуже добре в неї вийшло, але тато все одно розсердився, бо вона зареготала. В Африці тато винайняв кількох дикунів із джунглів, щоб мене викрали. В іншому фільмі він поклав мені на груди ґумового вужа, а я мала кричати, тоді він вийшов з кущів і врятував мене.
Мій тато відмовився з нами прощатися
А раз він хотів вистрибнути з вікна поїзда на повній швидкості, тримаючись за простирадла, які він прив"язав до багажної полиці. А коли мама відмовилася це знімати, вони почали битися. Тато кинувся на маму. Вона крикнула. Тоді я вдарила тата. Він відвернувся. Бабах!
Моє лице спухло, як хлібне тісто, і в наступному місті мама ходила зі мною до лікаря. З моїм татом часто траплялися бійки. У країні, звідки він походить, це норма. У своїх фільмах тато іноді розмовляє рідною мовою, моя мама і я найчастіше граємо німі ролі. Або кричимо: "Рятуйте!"
***
Мою сестру і мене раптом завезли до одного дому в горах. Збираючи речі, мама обнімала нас і цілувала, як заведена лялька. Обцілувала також наш одяг. Я заберу вас звідти дуже скоро, — знай повторювала вона.
Мій тато відмовився з нами прощатися. Він сварився і бив себе в обличчя: я вб"ю кожного, хто торкнеться моїх дочок! Потім мовчки відвернувся до нашого малого чорно-білого телевізора, на який він наклеїв кольорову плівку. Обличчя ведучої виглядало як різнокольорові кульки морозива.
По нас із мамою приїхала пані Шнидер, яка з часу нашої втечі займалася нашими документами. — Чи є в тому домі лікар? — постійно допитувалася мама. Чи ви впевнені, що моїх дітей там не викрадуть і не отруять?
Може, наші батьки нас продали? У Румунії це часто трапляється
Їзда автом тривала кілька років. Я хотіла запам"ятати дорогу, щоб можна було потім повернутися. Але що більше я напружувалась, то більше все ставало схожим, наче хтось добряче виправ краєвид. Дерева спакували своє листя, як мама наші суконки. Падав сніг. Автомобіль піднімався серпантином угору. А тепер він неодмінно впаде у прірву.
Великий будинок, оточений горами. Ледве ми вийшли, і я вже не знала, з якого боку ми прибули. Дорога, звідки ми прибули, зникла. Нас прийняла жінка, яка виглядала так, наче під сукнею в неї сховано кілька людей. Це директорка, — сказала пані Шнидер. Я — пані Гітц, — сказала директорка. І повела нас до кімнати з чотирма дерев"яними ліжками. Подушки і ковдри на ліжках теж виглядали, наче сніг. Я не хотіла класти свою валізу.
Директорка відчинила вікно і показала садок. Улітку ви зможете збирати тут полуниці, сказала вона. Від неї пахло беконом і розмовляла вона мовою, що лунала, як спів. Моя сестра розуміла більше слів, аніж я.
Улітку. А тепер зима. Залишимося тут назавжди, подумала я і зайшлася плачем. Моя мама виглядала дуже гарно і печально, бо ми вже ніколи не побачимося.
Я хочу свою маму запакувати до валізи
Пані Гітц показала нам їдальню, світлицю і кухню. Все було чисте, прибране і пахло миючим засобом. Важко уявити, щоби хтось тут мешкав. У світлиці проходять уроки, а потім дітям можна гратися, — сказала пані Гітц.
Моя мама витягла поліетиленовий пакет, набитий фотографіями, і розповідала пані Гітц про наші великі успіхи і численні гастролі. З потемнілим поглядом вона сказала: мої діти дуже розумні, вона знають цілий світ. Ми — міжнародні артисти! Ви мусите їх добре годувати, тільки найкращою їжею, ви розумієте! Я щодня буду телефонувати і питати, чи добре вони поїли!
Наша мама виціловувала нам діри на щоках. Разом із пані Шнидер вони знову сіли в автомобіль. Помахали рукою. Мама у цю мить мала померти, — подумала я тоді, і ми поховаємо її в садку під нашими вікнами. Влітку полуниці смакуватимуть мамою. Моя сестра і я стоїмо, тримаючись за руки, перед порогом дому. Біля нас пані Гітц. Її плечі, мабуть, із ґуми, і якщо нам закортить утекти, вона простягне руки і впіймає нас. У моєму животі живе ненажерливе звірятко, воно вже з"їло мені ноги.
Цей дім називається інтернатом, каже моя сестра. Тут людина повинна бути дуже грубою — інакше її розчавлять гори. Треба мати багато шкур, щоб зігрітися.
Переклад із німецької Тадея Шангри
3 
35413
Коментарі