У Котляревського героїню звали Наталкою. А тут вона – Наташа. Та казала "люблю", а ця – "кохаю" | Мобільна версія

Сучасні п'єси старіють іноді швидше, ніж устигаєш їх дочитати

Один із найоригінальніших столичних театральних проектів нинішнього року – "Наталка Полтавка.doc" у Новому драматичному театрі на Печерську.

2019-й був роком 250-ліття від дня народження Івана Котляревського і 200-ліття появи його знаменитої п'єси. Театр на Печерську – єдиний у столиці, хто про це згадав.

Режисер Олена Лазовіч подає свою версію "Наталки" як документальну драму, вмонтовану в класичний сюжет. Це нетрадиційно як для жанру докудрами, так і для хрестоматійної п'єси.

Олена Мамчур у спектаклі ”Наталка Полтавка.doc” втілює внутрішній прообраз класичної героїні. На ній весільна сукня з елементами національного костюма. Протягом вистави стоїть на сцені в коробці. У фіналі розповідає про своє щасливе життя з Петром та їхню зустріч у Раю. Персонаж створений на основі інтерв’ю із жінками, яким за 80

Постановочна група опитала 150 респондентів різних вікових і соціальних груп у містах і селах України, в тім числі, звісно, й у Полтаві. Ті інтерв'ю лягли в основу вистави, вільно накладаючись на знайомий зі школи сюжет. Інакше кажучи, театр шукає Наталку, Петра, Возного та інших персонажів серед наших сучасників, з їхніми життєвими історіями розлуки й любові, на перший погляд, далекими від реалій двохсотлітньої давності. Тут ситуацію перевернуто: літературні герої стали ніби прототипами живих людей.

Видовище вийшло незвичне. Часом персонажі досить далеко відхиляються від стежок, якими ходили їхні літературні попередники у Котляревського. Скажімо, нинішній Петро навчається й працює в Амстердамі. А Наталка не воду з Ворскли носить, а ким тільки не є – і вчителькою, й нічним екскурсоводом у музеї-садибі Гоголя, й аніматоркою-нелегалкою в Туреччині.

Спектакль дає змогу дивитися на себе кількома – щонайменше двома – способами. Обидва – по-своєму цікаві.

Скажімо, ви можете сприймати те, що бачите на сцені, як певний неакадемічний науковий симпозіум, де підіймають проблеми, для традиційної науки нецікаві, але самі по собі спокусливі. Приміром, такі: "Пушкін і Наталка", "Гоголь і Наталка", "Булгаков і Наталка". Ці теми лиш натяком заявлені, але в ньому є пожива для глядача-аналітика.

Або от іще: у Котляревського героїню звали Наталкою. А тут вона – Наташа. Наталка казала: "люблю". Наташа каже: "кохаю". Котляревський би зауважив: "Я цього не писав". Що за цими замінами й підмінами імен і понять? І яким чином ми й досі впізнаємо старого Котляревського, якщо говоримо з ним уже майже різними мовами?

Зрештою, головна тема цього спектаклю-симпозіуму – таємниця архетипу або матриці: завдяки чому "Наталка Полтавка", написана 200 років тому, залишається вічно-сьогоднішньою, а сучасні п'єси старіють іноді швидше, ніж устигаєш дочитати їх до кінця?

А ось інший спосіб сприйняття – дивитися це просто як на спектакль, хоч і незвичний. Це не менша втіха для інтелекту. Бо, який не є несхожий на оригінал сценарій цієї докудрами, в ньому залишається та сама загадка, що й у Котляревського: чому Наталка обрала не Возного, а Петра?

Чому між диваком і простаком вибрала простака? Між неординарним і банальним – чому віддала перевагу банальному? Чому між ні на кого не схожим і схожим на тисячі інших – вибрала останнього?

Між іншим, актор Ігор Назаров у ролі Возного (тут він Андрій Андрійович, багатій і меценат) – одна з найцікавіших і найцілісніших фігур вистави. Так, він дивак. Навіть любовне освідчення перетворює на презентацію. Наталка-Наташа дивиться на нього такими захопленими очима, як ні на кого більше. Ми теж на нього дивимося такими очима. Здається, що в цій виставі, вперше за 200 років, станеться чудо і Наталка таки вибере шляхетного Возного – і наша історія перестане ходити по замкненому колу.

Ні, чуда не сталося. І це вже поза межами любовного сюжету, це – про нашу одвічну ментальність. Так ми вибирали між мазепинцями й кочубеївцями, між петлюрівцями й більшовиками, між націоналістами й комуністами.

Дарія Творонович у виставі ”Наталка Полтавка.doc” грає 22-річну Наташу. Закінчила педагогічний університет, історик за освітою. Намагається влаштуватися вчителькою. Її коханий Петро, з яким почала зустрічатися після випускного, четвертий рік живе й навчається в столиці Нідерландів Амстердамі. Підробляє кур’єром. Спілкуються через інтернет дедалі рідше. Вирішують, що стосунки на відстані неможливі й обом потрібна пауза, за сюжетом

Окрім Наташі, яку зіграла Дарія Творонович, у спектаклі є ще й Наталка, яку грає Олена Мамчур. У неї дивна й таємнича роль. Протягом вистави ця Наталка стоїть у лівому дальньому кутку сцени, там, де в хаті зазвичай розміщено ікони. Може, вона справді – ікона Святої Наталки. Лише у фіналі виходить на авансцену й розповідає свою історію. Це історія однієї з наших вічних Наталок, які пережили і Котляревського, і навіть свого Петра, але залишилися вірними – і Петрові, й авторові п'єси.

Коханого чекає активно

150 людей із мегаполісів, провінційних міст і сіл України за рік опитали творці вистави "Наталка Полтавка.doc". Інтерв'ю поклали в основу постановки.

– Наші персонажі – збірні образи, – розповідає режисерка Олена Лазовіч, 42 роки. – Особливість спектаклю – ми беремо вербатім (вид документального театру, в якому актори відтворюють записані реальні монологи чи діалоги. – Країна), але вводимо його в художню структуру, вигадку. Це не чиста гра. І це наступний крок документального театру. Зараз час епічних історій.

Сучасна Наташа схожа на класичну Полтавку. Головна відмінність – у драматургії. В Котляревського героїня – закінчений образ уже від початку, муміфікований. У неї все вирішено – вона чекає Петра. І всі спокуси – різні женихи, настанови матері – ніби її не стосуються. У нас Наташа чекає коханого активно. Проходить різні випробування, перш ніж точно зможе сказати "мій". Петро поїхав в Амстердам. Та стосунки тривають завдяки соцмережам. Це внутрішня історія боротьби "мій – не мій". А не сюжетна, коли вона не знає, де він.

У виставі показуємо одночасно різні варіанти Наташиної долі. Наприклад, подруга Валя вийшла заміж за коханого однолітка. Вагітна третьою дитиною. Скаржиться, як їй важко. Попри труднощі, вона щаслива жінка. Наташа їй заздрить. Впадає у відчай і не чекає Петра.

У Полтаві ми провели експеримент – запитували дівчат, які закінчували інститут, що для них важливо. Всі на першому місці назвали професію.

Андрій Андрійович – меценат школи, куди хоче влаштуватися Наташа. Не гроші її спокушають. У неї є професійний фанатизм. Він – кумир і бог на її шляху. Не скажу, що вона закохується, але це зачарування. Подобається його величина, харизма.

Наше улюблене місце – коли Петро їй освідчується, а вона внутрішньо його відпускає. Настільки любить, що готова не вимагати нічого. У класиці теж є цей крок. Але в Котляревського доля Наталки – історія дивної гордості, яку ми звикли називати вірністю. І Петро не приходить, доки вона не стає слабка.

"Наталка Полтавка" – генеральний образ української літератури, нашого внутрішнього шляху, традиції жіночності. Вона епічна героїня для нас. 200 років потому перейшла на іншу сходинку. У часи Котляревського це була документальна п'єса про тодішніх людей, а зараз вона вже великий епос.

текст: Ілля ПРОКОПЕНКО, Іван СТОЛЯРЧУК