РОМАНОМ ДЕСЯТИЛІТТЯ НАЗВАЛО "ВОРОШИЛОВГРАД" СЕРГІЯ ЖАДАНА ЖУРІ ПРЕМІЇ "КНИГА РОКУ БІ-БІ-СІ". ЙОГО ОБИРАЛИ СЕРЕД 10 ПЕРЕМОЖЦІВ МИНУЛИХ РОКІВ. НАГОРОДА СТАНОВИТЬ ОДНУ ТИСЯЧУ ФУНТІВ СТЕРЛІНГІВ – 24,7 ТИСЯЧІ ГРИВЕНЬ. СТІЛЬКИ Ж ОТРИМАЛИ СОФІЯ АНДРУХОВИЧ І КАТЕРИНА ШТАНКО. ПЕРЕМОЖЦІВ ОГОЛОСИЛИ 12 ГРУДНЯ В КИЄВІ

– КУДИ НЕ ПРИЙДУ, ПО ТЕЛЕВІЗОРУ КУМА ПОКАЗУЮТЬ, – каже письменник 44-річний Андрій Кокотюха. З великого екрана в конференц-залі готелю "Воздвиженський" за нагородженням із Берліна по Skype спостерігає 40-річний Сергій Жадан. Обидва чоловіки стали фіналістами конкурсу.

– Кокотюха подавав дві книжки. Ми могли б розказати і про 32, – представляє його роман "Повний місяць" член журі Світлана Пиркало.

– Про 49, – уточнює кількість своїх виданих книжок Кокотюха. – Намагаюся писати про різні міста. Україна Києвом і Львовом не обмежується. У більшості міст, про які пишу, не був. Дивлюся в інтернеті карту, читаю місцеву пресу. Велике перебільшення, що ми контролюємо наш простір. Донбас не втрачений, бо багато хто не усвідомлює, що він був. Це як написати "Петренко помер" – усі здивуються, що він жив.

Книжки про Донбас з'являться за деякий час. Писатимуть про війну, як правило, ті, хто там не був. Висоцький ніколи не був на фронті, але його твори про війну ветерани визнавали. Цікавить не фізична присутність десь там, а інформація. Хотілося б, щоб про Україну було якомога більше інформації всередині країни. Андрій Курков розповідав, у Німеччині є популярний письменник, що пише детективи, дія яких відбувається в межах регіону. Поза ним його ніхто не знає. Але має десятки тисяч місцевих читачів.

– ФАНАТКИ ЖАДАНА ДІЛЯТЬСЯ НА ДВІ ГРУПИ. Частина палко переконують, що Сергій великий насамперед як поет. Друга – найперше як прозаїк. У цій книжці і поезія, і проза взаємопідсвічені, – професорка 56-річна Віра Агеєва представляє роман "Месопотамія".

До дев'яти новел Жадан додав три десятки віршів. В усіх текстах – спільні герої й образи.

– Ви для себе більше поет чи прозаїк? – запитує головний редактор "Бі-Бі-Сі Україна" Ніна Кур'ята.

– Для себе я – музикант, звичайно, – усміхається з екрана Жадан.

За півгодини його роман "Ворошиловград" називають книгою десятиліття. Нагороду "Бі-Бі-Сі" Жадан здобуває втретє – раз на чотири роки, починаючи з 2006-го, коли відзначили його збірку "Капітал". 2010-го в конкурсі переміг "Ворошиловград".

– Ця премія мені стала рідною. Тільки ніяк не вдається потрапити на нагородження. Минулого року так само по Skype зв'язувався з Вашингтона, а зараз – із Берліна. Наступного разу обіцяю з'явитися особисто, – каже Жадан. – Бажаю, щоб премія розвивалася. А одним із критеріїв розвитку стало б – щоб могли брати участь українські письменники, які пишуть російською мовою.

– І гагаузькою, – перешіптуються слухачі в останньому ряді.

Першим починає аплодувати арт-критик Юрій Володарський. Після паузи приєднуються інші.

– Усі змінилися – і література змінилася. Треба переглянути своє ставлення до того, що слід називати українською літературою, – додає Жадан.

– "ВОРОШИЛОВГРАД" НАЗВАН ИМЕНЕМ ГОРОДА УЖЕ НЕСУЩЕСТВУЮЩЕГО. Нет такого города. Но это роман о месте, за которое ты отвечаешь вместе с теми, кто там живет. Дело не в добре и зле, это слишком просто. Плохо, когда есть однозначно добрые и злые. Украинская литература этим грешит. От этой черно-белой гаммы надо избавляться, – каже літературний критик Юрій Володарський, 49 років. – Давно я не был так доволен результатом. Отдельно есть Андрухович и Жадан. Между ними и тремя остальными финалистами – пропасть. Когда в таком списке есть книга массовой литературы – это нонсенс. Представьте, что на российской "Большой книге" рядом с Сорокиным или, прости Господи, Прилепиным, ужасным человеком, но не последним писателем, присутствует Дарья Донцова.

Не могу сказать, что "Феликс Австрия" – великий роман. Но это редкий случай, когда выходит очень качественная украинская книга. Не нравится, что ее некоторые воспринимают, как кулинарную книгу либо женскую историю. Она на самом деле многослойная с очень хорошим языком. Есть захватывающий сюжет. Его часто не хватает нашей литературе. Либо он есть, но тогда это Кокотюха. Либо есть что-то другое и на это уходит 800 страниц, как у Забуж­ко. София Андрухович – достойный пример того, как это можно соединить. Ее роман – об иллюзиях. Есть несколько ­героев-символов, которые красиво связаны между собой. Все ружья стреляют.

НА ФУРШЕТІ ПОДАЮТЬ ХАМОН, ЗАПЕЧЕНИЙ ЛОСОСЬ, САЛАТИ В КЕЛИХАХ ДЛЯ МАРТІНІ Й ДЕСЕРТИ. У залі людно, тісно. За півгодини гості з'їдають усе.

– Результати прогнозовані. Казала, що книжкою десятиліття має бути роман про Луганськ. Тепер "Ворошиловград" прочитується інакше. Ще на форумі видавців у Львові Винничук говорив, що роман Софії переможе на "Книзі року", – розповідає головний редактор видавництва "Клуб сімейного дозвілля" Світлана Скляр, 41 рік.

– Кокотюха сказав: "Якщо не Андрухович отримає премію, то з'їм свій кашкет", – надпиває з келиха біле вино співзасновник видавництва "Нора-Друк" 51-річний Микола Кравченко.

– "Фелікс Австрію" прочитала, їдучи у Львів і повертаючись назад до Харкова. В один бік – 22 години. Мені весь час хотілося їсти. Потім намагалася на Благбазі (Благовіщенський ринок у Харкові. – "Країна") знайти линів, щоб запекти. Сказали, там їх не було з часів імператора, – продовжує Світлана Скляр. – Видавцям допомагають будь-які премії. Коли перемогла книжка Іздрика "Таке", то її стали купувати в чотири рази краще.

– У Франції виходить 600 нових романів на рік. Майже кожен отримує якусь премію, – додає директор видавництва "Нора-Друк" Елеонора Сімонова, 54 роки.

– ДАВНО ВИНОШУЮ ІДЕЮ ВИДАТИ СЕРІЮ РОМАНІВ, ПОВ'ЯЗАНИХ ІЗ МІСТАМИ, – розповідає Віра Агеєва за кавою. – Достатньо назвати Юрія Винничука, щоб сказати, що є львівський роман. Але врешті від Івана Франка треба рахувати. Так само є київський – від Володимира Винниченка до Оксани Забужко. Можна говорити про Станіславівський феномен – Івано-Франківську повезло. Є літературна карта, на якій столиці змінюються. Зараз ними є Київ і Львів. Колись була Полтава. Є традиція харківського роману, до якої долучений Жадан. Його "Ворошиловград" – це Луганськ. Донецьк не має свого роману. Але Донбас – це Василь Стус та Іван Світличний. Тому не треба говорити, що він нічого нам не дав.

ПОНАД 300 КНИЖОК КОНКУРСАНТІВ ЗА 10 РОКІВ У ЖУРІ ПРОЧИТАЛА 38-РІЧНА ПИСЬМЕННИЦЯ, радник з питань культури Європейського банку реконструкції та розвитку Світлана Пиркало.

– Коли Ющенко став президентом, за рік ми побачили масу книжок про українську історію. Переважно про УПА. Потім прийшов Янукович і почалися антиутопії. Народ став створювати нові світи й боротися за свободу в них. Тому що все навколо тиснуло на психіку. Останні кілька років усі книжки були про Януковича. Навіть дитячі – про Сніговика у Дзвінки Матіяш і про Синьомордиків у Лесі Ворониної. Особисто Янукович як персонаж у жодній книжці не виник. Але атмосфера, яку створила та влада, пронизувала всі тексти.

Книжка десятиліття давалася нелегко. Одностайність журі була. Але коли "Ворошиловград" обирали книгою року, його конкурентом був "Музей покинутих секретів" Оксани Забужко. Тоді було надзвичайно складно. Насправді обидві могли бути книгою року й десятиліття. "Ворошиловград" треба читати всім, хто хоче щось знати про Україну і про Схід. Книжка Жадана – це така краса, поезія і кайф. Це персонажі, яким віриш. Але так само треба читати й Оксану Забужко. У цьому краса і прокляття літературних премій – бо когось ти вимушено не відзначаєш. 

Драконяче дерево росте з кісточки блакитного кольору

"Книгою року Бі-Бі-Сі" став роман "Фелікс Австрія" Софії Андрухович. Найкращою дитячою книжкою назвали прозовий дебют ілюстраторки Катерини Штанко "Дракони, вперед!" Обидві переможниці написали романи про рідні місця – Івано-Франківськ і Крим

Катерина ШТАНКО, 63 роки, художниця:

– Коли писала, мені здавалося, що Крим на своєму тоненькому перешийкові вже погано тримається України. Хотіла цим маршрутом драконів пришити його до України. Мета походу героїв – потрапити до Криму. До Карабі-яйли або Кам'яного моря – звідти дракони стартують, щоб переміститися на зворотний бік Місяця.

Головний герой – київський школяр Михась Вербицький. Він такий тихий, негероїчного складу, захоплюється ботанікою і вирощує вдома рідкісні рослини. У Криму, в Нікітському ботанічному саду хлопець потрапляє на ділянку з чарівними рослинами. Там здобуває насіння драконячого дерева – кісточку блакитного кольору. Потай привозить її додому, висаджує у вазон.

Писала під час подій Майдану, десь півроку. Надруковане – це приблизно три чверті рукопису. Задля динамічності тексту довелося відмовитися від битви з морським змієм і спілкування з гірськими драконами.

У молодшій школі я була страшенно закомплексованою дівчинкою, найвищою в класі. Мене весь час дражнили. Найм'якіше це було "Жираф", "Катя-Дістань-Горобчика", "Он, іде три метри три сантиметри". Я ображалася, але не вміла ані битися, ані сваритися. Мені потрібен був захисник. Тому вигадала уявного друга, і ним був дракон. Щоразу дорогою до школи уявляла, що він іде зі мною – могутній, здоровезний, але неви­димий. Перестала нервово реагувати й мене стало нецікаво дражнити. Так що мені тоді дракон допоміг.

Наприкінці жовтня була в Криму. Звернула увагу, що він у застиглому, загальмованому стані. Там погано розвивається все, туди не прийшли великі російські компанії.

Софія АНДРУХОВИЧ, 32 роки, письменниця:

– Герої живуть на вулиці Липовій, тепер Шевченка. Там мешкають мої батьки. Вона більш-менш збереглася до сьогодні. Описаний мною Станіславів не є тим, який був у реальності. Не раз натрапляла на відгуки, що в такий гарний затишний час хтось хотів би жити. Насправді виходить, що людина хотіла б жити у моїй фантазії. Це місто вигадане. Детальки взяті з газет і документів, а цілість – це моя уява. Насправді в ті часи між представниками різних національностей усе було не гладко. Поляки чи німці сприймали українців як представників нижчого класу. Ті мали проблеми з освітою та важке фінансове становище.

Над книжкою працювала рік. Прочитала кілька десятків історичних монографій, усі газети "Кур'єра Станіславовського" за 1900-й, трохи номерів – до 1905-го. Шокувало, наскільки газети передають дух часу. Засумнівалася, чи варто писати книжку. Бо жодна художня вигадка не зрівняється з тією реальністю. В романі згадую професора, який начебто винайшов мікстуру від пчихання. Це реальний персонаж, що надто перейнявся своєю роботою. Усе місто з нього насміхалося. Він так гостро це переживав, що на тих, хто з нього сміявся, кидався з костуром і лупив. Мав кілька судових справ.

Від початку мала план роману. Розписувала окремо кожен розділ, але все постійно змінювалося. Ця жива магма часто сама диктувала свої умови. Лише в кінці роботи почала отримувати задоволення. Три чверті книжки взагалі сумнівалася, що допишу до кінця.

×