Лауреатів Національної премії імені Тараса Шевченка оголосили 9 березня. Вони отримали по 429 тисяч гривень. Переможців конкурсу в п'яти із семи номінацій визначив новий комітет, склад якого затвердили торік.
Головною, авторитетною та конфліктною називає нагороду журналіст, ексголова Комітету з Шевченківської премії Юрій Макаров, 68 років. Він розмірковує про цьогорічні підсумки найвищої в Україні державної відзнаки за внесок у розвиток культури й мистецтва
– Отже, Національна премія імені Тараса Шевченка, вона ж у фамільярному обігу Шевченківка. Це не прояв зневаги, а навпаки, знак шани й довіри з боку творців і богеми, – каже Юрій Макаров. – Попри прогнози доброзичливців після торішнього faux pas (французькою "хибний крок". – Країна), до якого доклався автор цих рядків, нагорода не втратила ані авторитету, ані здатності збурювати творче й навколотворче середовище. Головний, хай що кажіть, мистецький приз країни цього року вчасно висунув нових культурних героїв. Їх хтось вітає, а хтось за традицією критикує, проте скасувати не може – це вже факт нашої культури. Дозволю собі пройтися по списку лауреатів у довільному порядку.
ЛІТЕРАТУРА
Поет Дмитро Лазуткін, 45 років,
за книжку поезій "Закладка"
Поетеса Ярина Чорногуз, 28 років,
за книжку поезій "[dasein: оборона присутності]"
Цьогоріч Шевченківський комітет не визначив переможців у двох номінаціях – "Літературознавство і мистецтвознавство та "Кіномистецтво". А "вільні" нагороди розподілив між іншими категоріями – положення про премію це допускає. Так з'явилися по два лауреати з літератури та музики.
Обоє авторів – не новачки, але сьогодні їхнє сприйняття визначає те, що вони військові. І не номінально-тилові, що теж почесно, а із самісінького пекла. Звісно, це впливає, тим більше, що і Дмитро Лазуткін, і Ярина Чорногуз – яскраві особистості зі своєю харизмою. А от якраз поети вони не схожі між собою.
Лазуткіна, навіть коли він пише не конвенційним хореєм, а верлібром, хочеться перечитати, проговорити вголос, записати. Він справді добре запам'ятовується, якщо взагалі є навичка читати вірші. Чорногуз – радше філософ. Вона осмислює та висловлює внутрішні стани людини в межовій ситуації. Тій самій, за Карлом Ясперсом і Жаном-Полем Сартром, у якій перебуває значна частина українців, а надто ті, кого життя щодня випробовує на міцність в окопі під вогнем.
Я колись сформулював цікаве спостереження, щоправда, не щодо нинішніх призерів, а однієї з попередніх номінанток. Ви гадаєте, вірші після Освенцима й Бучі неможливі? Навпаки. Саме поезія в порівняно короткому висловлюванні може містити повноцінний досвід нелюдських випробувань, для передавання якого у прозі потрібен був би простір роману.
Із задоволенням можу зазначити, що цьогоріч особливих дискусій навколо лауреатів у літературній номінації не було. Хоча зазвичай саме тут точаться найзапекліші баталії та ллється найбільше отрути від ображених претендентів або ревнителів позавчорашньої традиції. Ні на кого не натякаю: той же Степан Процюк із біографічними романами про Івана Франка та Григора Тютюнника в іншій ситуації цілком міг би претендувати на нагороду. Просто мелодія часу безкомпромісна.
МУЗИЧНЕ МИСТЕЦТВО
Композиторка Кармелла Цепколенко, 69 років, за кантати "Читаючи історію" за віршем Оксани Забужко та "Звідки ти, чорна валко, пташина зграє?" за віршем Сергія Жадана, дуель-дует №14 для скрипки та контрабаса і Симфонію №5 для симфонічного оркестру
Співачка Сусана Джамаладінова, більш відома як Джамала, 40 років, за альбом QIRIM
Нинішньому Шевченківському комітету вдалося вирішити проблему, яка весь час отруювала існування складу попереднього скликання. Відзначення когось із музикантів не з академічного середовища одразу викликало спалах люті з боку цієї спільноти – Спілки композиторів, Музичної академії імені Чайковського (sic!) тощо. Після того як премію отримав етногурт "ДахаБраха", один чудовий столичний диригент написав приблизно таке: "Ну що це за комітет, що це за голова? От раніше були голови, справжні творчі особистості. Наприклад, Борис Олійник". Депутат Верховної Ради СРСР та УРСР, послідовний комуніст та імперець, хоч і місцями непоганий поет – для диригента це творча особистість.
Кармелла Цепколенко – справді визначна композиторка, до того ж цілком академічна. Її виконують у найважливіших концертних залах світу і видають найшанованіші фірми звукозапису. Крім того, вона послідовно просуває новітню українську музику, зокрема проводить фестиваль "Два дні й дві ночі нової музики" в Одесі. Чудова лауреатка, можна тільки радіти.
І поруч – Джамала: зовсім інший жанр та аудиторія. Золотий голос України й водночас голос кримськотатарського народу у прямому й переносному значеннях. Мало кому вдається бути водночас яскравим і змістовним на такому розбещеному майданчику, як попсцена. Джамалі вдається.
ВІЗУАЛЬНІ МИСТЕЦТВА
Художник Андрій Єрмоленко, 50 років,
за серію художніх робіт "Український опір"
Тут мені найпростіше: Андрій Єрмоленко тривалий час був головним художником "Українського тижня", до якого я теж маю стосунок. Його сміливі, часом нахабні та неполіткоректні обкладинки стали новим словом не лише у пресі. То був фактично новий вимір мистецтва плаката в конкретних історичних умовах. І він теж свого часу отримав не одну порцію хейту від охранителів традиції. Особливо, коли запропонував, м'яко кажучи, нетрадиційне трактування образу Кобзаря у вигляді то вояка з шаблею, то рок-музиканта з гітарою у проєкті "Шевченко проRоск".
Відтоді Єрмоленко здобув популярність і визнання, а його роботи потрапили до найголовніших світових музеїв сучасного мистецтва. Але це не той випадок, коли художник споважнів і заспокоївся. Його, кажучи мовою сучасної молоді, досі пре. Він вражає та змушує чухати потилицю: "А що, так можна було?"
ПУБЛІЦИСТИКА, ЖУРНАЛІСТИКА
Журналісти Мстислав Чернов, 39 років,
Євген Малолєтка, 37 років,
Василиса Степаненко, 24 роки,
за серію журналістських матеріалів про облогу Маріуполя, зокрема документальний фільм
"20 днів у Маріуполі"
Після першого українського "Оскара", здавалось би, більше нема що коментувати. Проте я собі дозволю, притому словами самого лауреата. Майже два роки тому під час вручення йому з фотографом Євгеном Малолєткою премії імені Георгія Ґонґадзе режисер Мстислав Чернов сказав: "Якщо простежити, як світова спільнота дивиться новини з України, завжди перед репортажем позначено, хто його знімав. Довіра до журналістів – це довіра до стандартів міжнародної журналістики. Інформаційний світ змінився настільки, що мають значення вже не стільки кадри, скільки їхня інтерпретація. Саме ім'я журналіста й назва ЗМІ допомагають інтерпретувати їх правильно". Ця репліка дає змогу оцінити твір як результат і журналістської майстерності, і журналістського вчинку.
ТЕАТРАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО
Режисер Іван Уривський, 34 роки,
художниця Тетяна Овсійчук, 28 років,
хормейстерка Сусанна Карпенко, 46 років,
за виставу "Конотопська відьма"
в Національному театрі імені Івана Франка
Вистави я не бачив. Багато хто з моїх знайомих, які не пропускають жодної театральної події, теж не дивився. Причина одна: на "Конотопську відьму" неможливо потрапити. Квитки розкуповують миттєво і потім перепродають утридорога – забутий смак. Керівництво театру змушене ховатися від друзів, бо електронна система продажу не передбачає можливості заначити якусь кількість квитків для своїх.
Можна, звісно, будувати гіпотези, мовляв, тривала стресова ситуація підвищує попит на видовища. Це правда, але все одно є аншлаги. З того, що чув від щасливців, які все ж таки потрапили на показ, можна зрозуміти, що успіх народився на стику потужної традиції франківців і сьогоднішньої стилістики. У виставі поєднуються елементи автентики й модерної сценографії, темпоритму, акторської гри тощо. Плюс сучасні конфлікти, які можна прочитати в канонічному тексті Григорія Квітки-Основ'яненка – хто б міг подумати.
ІНШІ НОМІНАЦІЇ
Тут варто поділитися власними міркуваннями щодо премій – Шевченківської зокрема й будь-якої авторитетної нагороди взагалі. Те, що така відзнака є знаком вдячності конкретному митцеві за конкретний внесок, – банальність, що не заслуговує на додаткові рефлексії. Просто спасибі, всі молодці, ура. Значно важливіше те, що будь-який приз водночас заохочує певний тренд, експеримент або його відсутність, пошук у тому чи іншому напрямі. Зірка, статуетка, диплом демонструють творчій спільноті: ось тут цікаво, ось тут важливо. У цьому, власне, додатковий, якщо не першочерговий сенс існування Шевченківки на нинішньому етапі. Надто на тлі дефіциту фахової рефлексії. Маю на увазі поточну критику, яка фактично відсутня. Окремі критики є, а самої критики нема.
Ще одна ремарка під завісу. Те, що журі не вважало за можливе відзначити якусь із літературознавчих та мистецтвознавчих праць, не є чимось надзвичайним. Зрештою, на те авторитет членів комітету. А те, що жоден із фіналістів у конкурсі кінотворів не здобув нагороди, є вже ознакою певного нездоров'я ситуації, хоча це теж не новина.
У фіналі номінації "Кіномистецтво" зіткнулися драми "Памфір" Дмитра Сухолиткого-Собчука і "Тарас. Повернення" Олександра Денисенка. Зненацька у пресі та соцмережах розгорнулася справжня медіакампанія із таврування першого й піднесення другого з претендентів. "Памфір", взірцеву міжнародну копродукцію з гідною заздрості фестивальною долею та чудовими показниками прокату, звинувачували у відсутності патріотизму, наклепі на українців, мало не кремлівській пропаганді. Не хочу стверджувати, що члени комітету подалися під цією атакою. Зрештою, в його нинішньому складі – люди з бездоганною репутацією та правом на особисту думку. Але відчуття того, що медіасрач якоюсь мірою вплинув на загальне сприйняття конкурсного твору, залишилося, і це прикро. Адже Шевченківська премія – це ще й про добрі звичаї в мистецькому середовищі. Псувати їх – гріх.
5 
35413
Коментарі