"Головний герой – це той учорашній хлопчик, який думав, що йому ніколи не доведеться взяти в руки зброю"

Драма "Я і Фелікс" режисерки Ірини Цілик вийшла у прокат 11 квітня. Фільм розповідає про дорослішання школяра Тимофія в Черкасах у 1993–1998 роках. Ідеться про його стосунки із сім'єю, однолітками, першим коханням. Найкращим другом і вихователем хлопця стає новий бойфренд бабусі. Колишній контррозвідник Фелікс – ветеран війни в Афганістані, який страждає на посттравматичний стресовий розлад та алкоголізм. Він заміняє Тимофію переважно відсутнього батька, за сюжетом

В основі стрічки – автобіографічний роман "Хто ти такий?" письменника та військового Артема Чеха, чоловіка Ірини Цілик. Сценарій подружжя написало разом. Знімальний процес проходив у вересні-грудні 2020 року в Києві. Світова прем'єра відбулася 2022-го на Варшавському міжнародному кінофестивалі.

Про сімейну історію на екрані й за кадром, відмінності книжки та фільму, роботу зі спогадами, розподіл обов'язків, зображення епохи й тему війни розповідають автор роману та режисерка екранізації.

 

Артем ЧЕХ, письменник, 38 років:

– Я вже наговорився про 1990-ті. Більше не цікаво повертатися спогадами в дитинство. У 20 років написав перший самостійний текст "Цього ви не знайдете в Яндексі". Здавалося, все сказав про пострадянську добу. Потім зрозумів, що тоді не вмів писати, а тепер уже трохи краще. Побіжно згадував ці роки в збірці історій про жителів рідного черкаського району "Район Д", але не висловився повністю. У романі "Хто ти такий?" вирішив відрефлексувати все, що зі мною було в дитинстві.

Насправді твір про власне дорослішання задумав іще до перших своїх книжок. Але не мав майстерності та сил. І взагалі це неприємна тема – писати про сім'ю та епоху. 2018 року сили з'явилися. Роман створив за два підходи. Першу половину написав за три тижні на дачі в селі Мрин Чернігівської області. Потім дев'ять місяців до неї не наближався. Боявся продовжувати, бо не хотів повертатись у пригнічений стан. Зрештою знову поїхав на дачу й завершив.

У процесі написання занурився у світ, який мені настільки не сподобався, що хотілося якнайшвидше закінчити роман. Це була ніби терапія: проживав минуле не з героями, а із самим собою в дитинстві. Іноді зупинявся і плакав. Було шкода себе. Думав: "Чувак, ти такий хороший, а на тебе стільки всього звалилося". Жодна книжка не давалася так важко. Навіть "Точка нуль" про службу у Збройних силах України та перебування на передовій на Луганщині. Від цієї збірки есеїв отримував справжнє задоволення.

Мої близькі знали, що це про них. Мамі роман сподобався, але сказала, що ніколи не перечитувала б. У творі йдеться про, мабуть, найтемніший час її життя. Я намагався показати ту безвихідь, яка супроводжувала молодих батьків і маленького мене. Звісно, писав з висоти досвіду, розуміючи, що тоді був щасливіший, ніж тепер описував себе. Не помічав цього бруду й лише згодом усвідомив, наскільки схиб­лене і страшне було моє дитинство. Був розгубленим підлітком, який не знав, куди поткнутись і що робити. Навколо темрява і провінційна нудьга, дефіцит уваги та грошей, а в сусідній кімнаті живе контужений алкоголік. Тоді здавалося, що це норма.

Фелікса насправді звали Пилип. Я з цією людиною прожив 10 років в одній квартирі. Він був не просто співмешканцем бабусі, а фактично членом сім'ї, мене називав онуком. Проте якби не мій військовий досвід 2015–2016 років, цієї книжки не було б. Забув би, що хотів написати про Фелікса. Повернувшись з АТО, зрозумів його – хто він був, що бачив і відчував.

Іра Цілик прочитала ще не дописаний роман і сказала, що робитиме сценарій, а я їй допоможу. Звісно, погодився із дружиною. Одразу домовилися, що фільм відрізнятиметься від книжки. За місяць написали перший драфт.

Епоху досліджував іще під час написання роману. Насправді просто добре пам'ятав, що мене оточувало в 1990-х: предмети, деталі, моменти, кольори. Усе це виписав на сторінках. Під час знімання стрічки купував багато тогочасних речей, допомагаючи реквізиторам. З аудіокасетами, наприклад, взагалі проблем не було, бо колекціоную їх. Але важливо було не переборщити з 1990-ми, не переграти в цю гру. Стежити за деталями стало для мене найцікавішим аспектом роботи над картиною, тому що 1990-ті – абсолютно різні. Наприклад, 1995 року ми ходили в кольоровому одязі – "мальвінах", олімпійках, лосинах, кросівках "Адідас". А вже 1998-го турецька легка промисловість у величезній кількості випускала на український ринок сірі светри, безликі джинси й інше похмуре вбрання.

Очевидно, робимо недостатньо психологічної підтримки ветеранів, для того щоб за 20–30 років не з'явився такий роман. Що відбуватиметься із суспільством після нашої перемоги? Навантаження на соціалку, брак фахівців і відмова половини військових від терапії призведе до того, що буде не один такий Фелікс, а легіон їх.

Повернення з фронту – складний процес, довгий і болісний і для ветерана, і для його сім'ї. Я його переживав двічі. Але це ще столиця, а що відбувається у провінції, можемо уявити. Таких випадків, як Фелікс, буде багато. Не думаю, що ми готові до повноцінної психологічної реабілітації. На жаль, доведеться прожити це покоління, щоб якось подолати соціальну травму.

 

Ірина ЦІЛИК, режисерка, 41 рік:

– Інтенція зняти фільм за книжкою чоловіка для мене була очевидна, бо під рукою був кінематографічний матеріал, а поруч сам автор. Проєкт став цікавою сімейною історією на різних рівнях. Роман – Артема Чеха, але кіно – моє. На території сценарію почувалася головною, як режисерка ухвалювала рішення теж я. Але насправді це було гармонійне співавторство. Ми з чоловіком уперше працювали вдвох. Він дозволив гратися з літературною основою та змінювати її. Тому відштовхнулися від світу героїв та основної сюжетної лінії, але багато переписали.

Стрічка пройшла через фільтр мого бачення, тому має інший вайб та атмосферу. Книжка важча, похмуріша і, можливо, в чомусь чесніша. У мене ж своя оптика для погляду на світ. Завжди вперто шукаю проблиски світла й тепла, навіть у травматичних досвідах. Попри все, що нас травмувало в 1990-х, пам'ятаю багато світлого в нашому дитинстві. Це був період бідності, розхитаності, алкоголізму й інших межових досвідів дорослих, які втрачали здатність нести відповідальність за себе та дітей. А водночас спроб батьків, бабусь і дідусів чимось нас наповнити й наситити. Фільм намагалася зробити саме такий.

Тимофія в дитинстві зіграв наш із Чехом син Андрій, а Фелікса – Юрій Іздрик. Спочатку не планувала брати їх у кіно. Потрібно було показати тизер для участі в пітчингу від Держкіно. Подумала, зніму сина, бо він не відмовить. Хоча й міг би – йому тоді було 10. А Іздрик – мій друг. Коли запропонувала, він несподівано сказав: "Як довго я цього чекав". Навіть не підозрювала, що в нього є такі амбіції.

Іздрик для мене – яскраве втілення цього надломленого ветерана з чорною прірвою всередині. Хоча він не воював, мав інші межові досвіди. Наприклад, був ліквідатором аварії на ЧАЕС. Знає про те, як балансувати на краю. Коли брала в тизер, орієнтувалася на його образ. Проте не думала, що непрофесійний актор зможе витягнути цілу стрічку. Побачила, як вони з моїм сином органічно почуваються в кадрі, спілкуються, імпровізують. Між ними була хімія. Тому зрештою ризикнула й узяла в акторський ансамбль.

Я знала всіх прототипів героїв, окрім Фелікса, з яким ніколи не перетиналася й не мала такого шансу. Проте була обмежена екранним часом. Чех у романі виписував кожного персонажа з усіма відтінками й тонкощами. У стрічці вони вийшли трохи більш куцими та прямолінійними. Але хотіла заявити героїв такими, якими побачила їх. Наприклад, маму Ольгу показую неоднозначною. Вона травмує сина Тимофія поведінкою, але попри емоційність і токсичність, любить його. Також було важливо дати шанс бабусі Ліді поборотися за особисте щастя в отруєному патріархальними правилами суспільстві. Ця немолода жінка мала достатньо сміливості любити того, кого обрала.

Працюючи над світом героїв, зрозуміла, як багато всього забула. Запам'ятовую емоційні спалахи, але можу хибити в деталях. Виявилося, що наше дитинство – це вже історія, хоча й було ніби не так давно, якихось 20–30 років тому. Мені допомогла документальна фотографія тих часів. Зокрема, роботи французької фотографки Ліз Сарфаті, яка фіксувала пострадянську реальність. Вона знімала переважно в Росії, але мені ці світлини відгукувалися і здавалися близькими. Чимало з них використовувала як референси чи прямі запозичення.

Головне, що в мене був Чех, який усе пам'ятає в деталях. Він працював на майданчику скриптсупервайзером. Стежив, щоб усе зі сценарію збереглося і ми не забрехались у змінах. По-перше, досконало розбирається в тексті, бо це його матеріал. По-друге, вміє помічати кожну дрібничку. Знає, може бути в кадрі навіть найменша наліпка чи ні.

Художницею з костюмів була моя сестра Світлана Цілик. Вона використала багато реального одягу нашої родини. Наприклад, подруга Тимофія Тома вдягнена у футболку, яку я носила у 15 років. Сам Тимофій – у светрику, який носив мій тато. А Ольга – постійно в сукенках моєї мами. Усі ці речі – частина спогадів. Дивно тепер бачити їх на екрані.

Не знаю, чи ми наговорилися про 1990-ті. Усі, хто останнім часом зробив кіно на цю тему, говорять по-різному. Усе залежить від того, хто розповідає та з якою оптикою. Тому у фільмах "Носоріг" Олега Сенцова, "Ля Палісіада" Філіпа Сотниченка, "Ти мене любиш?" Тоні Ноябрьової, "Назавжди-назавжди" Анни Бурячкової та моєму – різні 1990-ті.

Може, ця хвиля вже трохи вихлюпнула, заспокоїмося й говоритимемо про щось інше. Але мені здається логічним, що вона відбулася. Бо моє покоління повиростало та почало озиратися назад і рефлексувати про один із найважливіших періодів свого життя. Це був перехідний етап. Коли ще вчора тривали радянські будні, а тут раптом совок упав і довелося вчитися заново жити. Тоді в багатьох сталася криза ідентичності. Люди шукали нові пріоритети й відповіді на запитання, хто ми та куди йдемо.

Сьогодні фільм набув іще більшої актуальності. Тема війни та її наслідків – одна з головних у стрічці, хоча й пунктирно окреслена. Мені не хотілося чорнухи, якої достатньо бачила й у своєму дитинстві. Тому зробила Фелікса більш симпатичним. Лише натякнула, що він має демонів, із якими не завжди може зладнати. Мені здається, кіно зайвий раз спонукає до великої розмови про реабілітацію ветеранів. Головний герой – це той учорашній хлопчик, який думав, що йому ніколи не доведеться взяти в руки зброю. Він ненавидів усе, що пов'язано з військовими, бо бачив поруч травмовану війною людиною. Йому навіть на думку не спадало, що згодом доведеться поміряти взуття друга й багато чого побачити іншими очима.

Фільм знімали до повномасштабного вторгнення. Але дещо таки змінила в останній момент перед світовою прем'єрою. Додала фотографії прототипів персонажів у фіналі. Це важливо, бо в такий спосіб із виміру ігрового кіно переводимо все в документальну площину. Бачимо реальних людей, серед яких – Чех у військовій формі. Ці кадри вражають. Раптом нагадують, що історія не вигадана. Що це люди, які живуть поруч із нами. Такі самі, як інші військовослужбовці, вчорашні хлопчики й дівчатка.

×