100 років тому українці повелися на заклик "Землю крестьянам". Все закінчилося Голодомором

Прем'єра вистави київського Дикого театру "Червоне, чорне і знову червоне" відбулася в музеї просто неба "Мамаєва слобода" 24 червня. Це архаїчний вестерн режисера Максима Голенка. Перша вистава театру за 100 днів карантину.

Початок 1920‑х. Двоє українських повстанців Валеон Барон і Петро Крук везуть Несторові Махну скриньку із секретними документами. Дорогою папери потрапляють до більшовиків. Аби їх повернути, анархісти хочуть узяти в полон високопоставленого противника. Та у справу втручається священник, отець Онуфрій

"Мамаєва слобода" розташована у столичному районі Відрадний. Це козацьке селище XVIII ст. на 98 будівель. На вході глядачам дають карту музею. Червоним маркером виведено дві стрілки – місце дії та туалет.

 

Вистава має початися біля садиби гончаря. Поряд перевернутий віз, заставлений пляшками з вишнівкою, слив'янкою, калганівкою. Порцію продають за 50 грн.

У білих кедах і червоному комбінезоні гостей вітає директорка Дикого театру Ярослава Кравченко, 33 роки.

– Дико скучила за всіма, – каже. – Допивайте і прошу сідати.

Глядацькі лави – під вишнями. На одній мостяться кури. Кілька місць збиті на скиртах. Туди хоче втрапити хлопець.

– Ні! Не садовіть його. Високий! – верещить дівчина з третього ряду. Глядачі озираються.

– Ідейно кричиш. Можеш грати в Дикому, – каже Ярослава Кравченко. – Складно було 100 днів без вистав. Ми перший театр, що презентує післякарантинну прем'єру.

Трупа проводила репетиції після запуску в Києві транспорту.

– Вистава про анархію, махновців, але не про Махна, – продовжує Кравченко. – Навмисне лишили за кадром чувака, чиї ідеї живуть, ідуть у маси, ретранслюються, змінюються, чорним прапором якого можна прикритись і творити будь-що. Від­стежуємо настрої. Анархія – один із напрямів, куди зараз може рухатися Україна.

– Усі походимо зі Слобожанщини. Вистава є присвятою рідному краю, – говорить 40-річний Олександр Набока із творчого угруповання "Піратська бухта". Написав сценарій із колегами Олексієм Буратинським, 38 років, і 36-річним Іваном Рапотіним.

До російсько-української війни жив у Луганську. 2014-го переїхав до Ужгорода.

– Там і задумали "Піратську бухту". На ідею наштовхнуло зображення на стіні кнайпи опришків зі зброєю (учасники українського селянського повстанського руху в Галичині, на Закарпатті, Буковині у XVI–XIX ст. ст. – Країна). Створили творче об'єднання, яке актуалізує історичну тематику. Пишемо п'єси і сценарії до кінофільмів.

Три роки тому Набока повернувся до райцентру Старобільськ на Луганщині. Працює завідувачем кафедри історії України в евакуйованому Луганському університеті.

– Махновські історії подібні до українських реалій літа 2014 року. Дикий театр додав сучасних смислів, – каже.

Місце дії – Старобільськ. Комуністична влада встановилася тут у лютому 1919-го.

– До цього Слобожанщина підтримувала уряд гетьмана Павла Скоропадського. У бою з більшовиками неподалік Харкова Нестора Махна поранили в ногу. У Старобільську знайшов лікарню, – розповідає Олександр Набока. – Захопивши місто, Махно отримав медичну допомогу і провів парад. 2 жовтня 1920-го уклав угоду з більшовиками про боротьбу з білим генералом Врангелем. Добивався в червоних території для державних проєктів. Усі були певні, що Старобільськ буде столицею анархістів.

У 1920-х повсякчас відбувалися такі історії за участі червоних і повстанців. У центрі було аграрне питання – більшовики спершу дали селянам землю, а за кілька місяців почалися реквізиції. Гетьман Скоропадський привів німців, аби забрати хліб. І люди почали об'єднуватися в загони самооборони. Найпопулярнішими стали анархісти. Махна вважали козаком-характерником, заговореним. Вирізнявся хоробрістю, без остраху йшов на кулемети. Кажуть, десь у катакомбах райцентру заховав казну революційної повстанської армії.

Ліворуч сцени – клуня. На стрісі ікони президентів Віктора Ющенка, Віктора Януковича і Володимира Зеленського. Поодаль стоїть труна.

Актор 46-річний Сергій Солопай у трусах розбиває скарбонку для пожертв.

– Опять стреляют, сучий потрох, – каже протяжно окаючи, оглядається. – Та що ж це, трясця его матери, так люд збиднел, – висипає вміст скрині. – Ничего на церковь не дают, – матюкається і хреститься.

Батюшка вилами дістає ікони, хапає лик Зеленського і прикладає до грудей. Вибігають двоє озброєних.

– Серйозне чекістське цабе упіймали, – кричить Валеон Барон, якого грає 36-річний Роман Халаїмов. – Чого на мене, як повія на сповідника, дивишся? Йди запхай його за вівтар.

Побратим тягне до клуні-церкви червоного комісара Дашева. Грає 36-річний Володимир Канівець.

– Обидва – анархісти, – розповідає Набока про події на сцені. – Той, що у шкурах – Петро Крук – герой галицьких фронтів. Роль виконує 34-річний Андрій Кронглевський. Постійно згадує про бойовий досвід у Першій світовій. Дезертирував з армії, приніс ствол. Посттравматичний синдром і складне життя дезорієнтували Крука як особистість, зробили кривавим хлопцем. Але по суті він – "дитя землі" із суто українським ставленням до неї як до неньки. Пішов до анархістів, бо в них не було планів забирати землю в селян.

Махновці сваряться за втрачену скриньку.

 

– Б'юся з червоними за незалежність, а паралельно іде війна за свідомість Петра Крука, – говорить виконавець ролі Валеона Барона з іншого складу вистави 32-річний Орест Пастух. – Мій персонаж – людина з вищою освітою. Бачив світ, багато читав. Барон – збірний образ революціонерів-романтиків. Вірили, що, відколовшись від Російської імперії, маємо шанс здобути не просто державу, а передову країну.

Показуємо намагання освіченого пласту зрушити з місця українців, збагнути народну глибину – чим керуються, чому така логіка в поведінці та думках. 100 років тому вони повелися на заклик "Землю крестьянам" і пустили більшовиків. Все закінчилося Голодомором.

Зриває з дерева вишню, кладе до рота. Морщиться – кисла.

– Образ Барона влучно лягає на сьогодення – це частина освічених людей, яка плекає ідею суверенності. Знову маємо війну з Росією. У цій круговерті вкотре постає питання: чи буде держава?

На сцену вибігають більшовики Дуб – актор Дмитро Усов, 29 років, і Пацюк – Володимир Гладкий, 33 роки. Кидаються на Онуфрія вибивати інформацію. Дуб дістає ножем із казанка вареники у сметані, смачно поїдає – так шантажує батюшку.

Пацюк треться промежиною об дерево. Отримав венеричну хворобу від місцевої солдатки Катерини, до якої заходжує все село.

– Буде багато жартів про причинні місця, – каже співсценарист Олексій Буратинський. – І червоні, і махновці намагаються показати міць, притому не лише особисту, а й ідеологічну. Іноді символ чоловічої сили в них проявляється по-дикунському.

Онуфрій переконує червоних, що він пролетарій.

– Батюшка до всіх пристосовується – до махновців, червоних, – додає Буратинський. – Постійно з усіма поряд. І хоч його періодично б'ють – важливі справи без отця не обходяться. Його ім'я пов'язане із незрозумілою політикою Московського патріархату. Але наш Онуфрій уособлює негативні прояви всіх релігій.

Батюшка набирає в червоних кокаїну. "Обнюхані" чекісти обнімаються.

– Називай мене не Дубом, а Корабєльной Сосной, – вигукує Дмитро Усов. Глядачі заходяться сміхом.

– Швидка реакція, – каже дівчина в п'ятому ряду. – Зашквар про сосну вчора стався, а Дикий театр уже про це говорить (23 червня голова партії "Слуга народу" Олександр Корнієнко із нардепом Давидом Арахамією давали пресконференцію у Миколаєві. Перед її стартом обговорили колегу Ірину Аллахвердієву та Тетяну Домбровську, яка планує йти в мери обласного центру. Не помітили ввімкнених мікрофонів. "Ну баба робоча взагалі. Як корабельна сосна", – сказав Корнієнко про Домбровську. – Країна).

У довгій чорній спідниці, з хусткою на голові виходить солдатська вдова Катерина. Обличчя у бруді і крові. На грудях – армійські ордени. Відводить від Крука шаблю, занесену Дашевим.

– Уособлювала смерть, яка вибирає, кого лишити, – розповідає виконавиця ролі 28-річна Наталія Кобізька. – Катька – солдатка і дівчина-втіха для місцевих і заїжджих військових. Але режисер дозволив акторам бути співавторами ролі. Разом зробили її глибшою. Вирішили, що вершитиме долі чоловіків. У якийсь момент показує слабкість – "приходь, утішся". Та якщо щось не по ній – летять голови.

Костюм підкреслює образ. У чоловіків, які в неї побували, Катерина забирає медалі. Заражає їх смертельною хворобою. Вбиває від злості на війну. До Петра Крука ставиться по-материнському. До Барона – ко­рис­ливо, бо приносить їжу й речі. А любить Пацюка, який потім її вб'є. "У ту труну мене кине", – показує на сцену.

Катерина на коні, якого веде козак у вишиванці, "виганяє" публіку до озера. Йдемо між дерев неосвітленою дорогою. На протилежному березі Нестор Махно, якого грає Володимир Канівець. Оксамитову коробку йому човном везуть Петро з Бароном.

Всередині – бюстгальтер, який Нестор Іванович замовив із Парижа для дружини Галини. Просить Катерину приміряти.

– Вся ця кров заради бюстгальтера, – каже співсценарист Іван Рапотін. – Такий посил закладали і в п'єсу, і в майбутню книжку – будь-яка ненависть не варта того, що її породжує. Ми не пацифісти, нам болить Україна. Прагнення відстояти себе на фронті – важливе. Але всередині держави часто ворогуємо з несуттєвих причин.

– Ліфчик можна сприймати як екзотичну "паризьку річ", – говорить режисер Максим Голенко, 42 роки. – Як потяг до чогось прекрасного, естетично-західного, спроба дотягнутися до ідеалу. Це наче й іронія, а може, в цій коробочці – новий світ, Європа й цивілізація.

Вистава триває майже 2,5 год. Наступні її покази заплановані на 23 і 24 липня.

Шукаємо заміну недієздатній системі

– Анархія – це спроба українців знайти альтернативну течію, яка відрізняється від недієздатних систем, – каже режисер ­Максим Голенко.

– Українці попри постійні чистки і так звану селекцію народу частково вичавили з себе гомо совєтікус. Залишилися козацькі гени. Якщо і наступаємо на граблі, то вони створені нами.

Відрізняємось від росіян – маємо більший потяг до свободи. Ми теж нещасні, але ворушимося, на відміну від них.

Коли починали працювати з виставою, у США ще не було заворушень. Тепер п'єса відкрила й нові смисли – натякає на стрьомний час глобального фейкового популізму, на який повелися всі. Дивно і страшно дивитись, як держави, що століттями здавалися залізобетонними, руйнуються. А влада брехливої інформації, псевдопророки змітають імперії.

×