Троїцька брама - ворота у вічну любов

Єдиний давньоруський храм, що пережив землетрус у 13 ст і татарську навалу - Троїцька надбрамна церква у Лаврі. Які таємниці вона приховує?

Не всі боголюбиві паломники та допитливі туристи, входячи до Києво-Печерської Лаври через головні Святі ворота, знають, що проходять вони під вівтарем Троїцького храму. І схиляючи голови перед вузьким входом у старовинних кованих воротах, кожен мимоволі схиляється перед незбагненною таїною Живоначальної Трійці, яку давні архітектори й іконописці намагались втілити у довершених формах та розписах славетного Печерського монастиря. Троїцька надбрамна церква - не тільки одна із найкрасивіших у Лаврі, це єдиний у Києві давньоруський храм, що не був зруйнований ні під час землетрусу 1230 року, ні під час татаро-монгольської навали 1240 року, коли всі інші перетворились на руїни, ні під час наступних лихоліть.

Спостережливий паломник зверне увагу на нетиньковані ділянки зі старовинними цеглинами і у вхідному прорізі, і на південному фасаді, який наочно відтворює дух давньоруської архітектури. До північного фасаду добудовано приділ зі сходами - храм із цього боку має ошатний бароковий вигляд. А про західний та східний фасади Троїцької церкви, які відкриваються перед кожним, хто входить і виходить із Лаври, й мови немає: оздоблені пишним ліпленням, розписані іконами, з ажурними позолоченими напівдашками, вони передають, наскільки це можливо для земного втілення, красу та досконалість духовного небесного світу.

Храм звели у 1106-1108 рр коштом чернігівського князя Святослава Давидовича, який прийняв постриг у Києво-Печерському монастирі з іменем Миколай, відомого ще як Микола Святоша. Так князя прозвав народ за богоугодні справи, тим більше, нове наймення "Святоша" співзвучне з мирським ім'ям печерського святого. За тридцять шість років, проведених у Лаврі, преподобний Микола Святоша як власник княжих статків та маєтків багато зробив для святої обителі: побудував церкву над головним входом, заснувавши при ній лікарняний монастир із окремим ігуменом, шпиталь для хворих і літніх ченців. Преподобний і сам не раз охороняв ворота, нагадуючи всім, хто входив до Лаври, про гнів Божий для грішників та милість до праведників.

Наприкінці XVII сторіччя і протягом XVIII церкву було реконструйовано у стилі українського бароко, і вона набула сучасного вигляду. Шоломоподібну давньоруську баню перетворили на грушоподібну, змінилось внутрішнє оздоблення та з'явились нові розписи. Первинний аскетичний вигляд замінили на барокову "грайливість": теми для всіх нових фресок було взято зі Святого Письма, але на декор, орнаменти й кольорове вирішення значною мірою вплинули традиції українського народного мистецтва.

Свіжа зелень на Зелену неділю та духмяні трави в поєднанні з пишним декором та життєдайним барвистим іконописом довершують благодатний святковий настрій та спонукають до подячної молитви Творцю неба, землі та всього, що протягом нетривалого земного життя вабить око й тішить серце.

Хоч і постала Християнська Церква на підмурках юдейської віри в Єдиного Бога, а Новий Заповіт базується на основних положеннях Старого - Христос Своїм Воскресінням та Вознесінням зрівняв усі нації та народи, зробивши їх рівними перед правом на вічне життя. Тому в історії майже кожного християнського свята простежується юдейський слід, як-от і у випадку зі святкуванням християнської П'ятидесятниці, дня Пресвятої Трійці.

Тричі на рік старозавітні юдеї обов'язково приходили до Єрусалимського Храму: на другий день Пасхи вони приносили до святилища перший сніп, святкуючи початок жнив, і саме з цього дня починали їсти новий хліб - свіжі зерна, а в день П'ятидесятниці євреї відзначали ще й завершення жнив, приносячи вже дві печені хлібини. Святкування П'ятидесятниці зустрічалось з особливою радістю, й багато євреїв, розсіяних різними країнами великої колись Римської імперії, прагнули до цього свята прибути в Єрусалим.

А ось на свято Суккот, яке влаштовувалось на спомин 40-річного переходу народу Божого з Єгипту до землі Обітованої, євреї на сім днів виходили зі своїх домівок і жили просто неба в первозданних умовах. Українською це свято перекладається "свято кущів". Проте не подумайте, що євреї весь тиждень сиділи в кущах, нехай і пишних та квітучих: "намет", який прикрашала і в якому жила сім'я, перекладається словом "ку՛ща". А що в нашому розумінні суголосне цьому слово "кущ" - безпосередньо асоціюється з буйною зеленню та первозданною природою, традиція прикрашати свої помешкання закріпилась і в нас, в Україні-Русі, під час святкування Пресвятої Трійці, коли вся природа квітне та буяє в повноті пахощів та краси.

Оскільки святкування було запроваджено біля Синаю і ця частина пустелі не була позбавлена квітучих оазисів, усвідомлення повної свободи з того часу для євреїв почало асоціюватися з буйною рослинністю. Увесь Єрусалим за день перед святом Суккот розквітав зеленню, хоча на кінець літа її доводилось уже вишукувати; чоловіки зводили намети, діти допомагали їм, жінки зривали квіти та плоди і прикрашали ними стіни наметів.

Давня традиція прикрашати і Храм, і помешкання життєдайними паростками та квітучим гіллям не забулась - тисячі храмів і домівок квітують на Трійцю свіжим зіллям, нагадуючи кожному із нас про безкінечні райські блаженства, про звільнення з полону, про свободу та союз людини з Богом, Який завжди був і залишатиметься загадкою для богословів, філософів та мислителів.

У IV столітті блаженний Августин служив єпископом в африканському місті Іпон, де писав книгу "Про Святу Трійцю". Якось, втомлений працею й роздумами, блаженний Августин вийшов на морський берег, щоб насолодитись вечірньою прохолодою. Раптом він помітив дивного хлопця, який невеликою ложкою черпав воду з моря і виливав у заглиблення, зроблене в піску.

- Що ти робиш? - запитав його Августин.

- Хочу вичерпати море і вмістити його в ямку.

- Але це неможливо! - заперечив блаженний.

- Зрозуміло, що неможливо, але швидше я вичерпаю ложкою море і переллю його в ямку, ніж ти своїм розумом проникнеш у невідому таємницю Святої Трійці і вмістиш її в свою книгу.

І справді, Як Бог може бути Єдиним і Трійцею одночасно? До Бога неможливо застосовувати звичну для нас категорію числа, адже рахувати можна тільки предмети, розділені простором, часом і силами. А між Особами Святої Трійці - Отцем, Сином і Святим Духом - немає жодного проміжку, жодного перетину чи розподілу. Божественна Трійця є абсолютною Єдністю, а кожна Особа Святої Трійці володіє Божественною повнотою. У кожній Божественній Особі, в кожному Лиці Святої Трійці цілком і в абсолютній повноті представлена вся Божественна природа. Бог має єдину природу і кожна із Осіб Святої Трійці володіє повнотою цієї природи. Тому ми й говоримо про Єдиного Бога, Який вільно і повноцінно являє Свою природу в Трьох Особах.

Ця об'ємна духовна істина ніколи не може бути до кінця сприйнятою з розумінням людьми, нам залишається лиш використовувати аналогії, щоб наблизитись до розуміння таємниці Божественного життя. Що ж здатне зберегти особливість індивідуумів, кожного з образів Божих, зближуючи їх, таких іноді різних і протилежних?

Тільки сила любові, гадаю, кожен з нас може це засвідчити зі своєї значної чи невеликої ще житейської практики. Справжня любов поєднує дві особистості настільки органічно і невід'ємно, що вони стають єдиним цілим, оскільки лише в гармонійній любові закладено прагнення до повного єднання.

То чи можна пізнати таємницю Святої Трійці без любові? Очевидно, що ні. Людська любов має межу, вона визначається недосконалою природою людини. Адже навіть дуже люблячі люди не можуть поєднатись повністю і в усьому, це суперечило б законам природи. Але ще є любов Божественна, самовіддана, коли один віддає життя за іншого по слову святого євангеліста Іоанна: "Немає більше від тієї любові, як хто душу свою покладе за друзів своїх" (Ін. 15. 13).

Якби не любив нас Христос, то не зійшов би на Хрест заради нашого спасіння. І якщо ми не в силі повністю осягнути таємницю Триіпостасного Божества, давайте спробуємо хоча б не засудити того, хто несе на собі світлу і життєдайну печать Його любові, - нашого ближнього. А з часом, може, й полюбимо його.