Між Лаврою і Арсеналом: кілька сторіч Вознесіння

Забуті сторінки історії. Мало хто знає, що на території нинішнього Арсеналу - колись височів Вознесенський монастир. Знищений за наказом російського царя Петра I

…Легкою білою хмаркою віддалявся Христос від Своєї Матері, від апостолів і Свого земного граду, щоб увійти зі славою до граду Небесного і сісти праворуч Бога Отця. Христос повертається, повертаючи і кожного з нас до Отчого лона, до першородної благодаті, про яку ми, земні, зовсім забули у своїх клопотах та забобонах. Але ж про вознесіння як духовний акт возз'єднання святої душі та очищеного тіла з Богом неодноразово згадується ще у Старому Заповіті.

Проте, якщо Вознесіння Господнє юдеї розуміли доволі умовно, по-своєму трактуючи пришестя Месії, то вознесіння, як перехід без смерті на Небо звичайних людей, вони сприймали як вияв всемогутності Бога та безкінечних можливостей людської душі. Вони навіть відділяли велике вознесіння від малого, часткового. До останнього можна віднести сходження пророка Мойсея на гору Синай, де Бог явився йому, вручивши для Свого народу скрижалі Заповіту, і відпустив Мойсея назад, оскільки йому належало проповідувати людям Слово Боже і вивести їх у Землю Обітовану.

На той час серед юдеїв, вавилонян та інших народів поширювалось вірування, що Божество допускає у виключних випадках, що благочестиві люди, відомі своїм непорочним та чистим життям, покидали цей світ, не зазнавши фізичної смерті. Вавилонські легенди, зокрема, розповідають про Ксісуфра, якого Бог забрав на небо, бо той заслужив на милість Божу, і про Етана-Гільгемаша, який вознісся як орел до неба, звідки земля видалась йому невеликим пагорбом, а море - чашою з водою.

До великого, повного вознесіння у Старому Заповіті юдеї насамперед віднесли вознесіння праведного Єноха - мужа мудрого і боговгодного. У п'ятій главі Книги Буття говориться, що Єнох "ходив перед Богом" і прожив 365 років, після чого "не стало його, тому що Бог взяв його" (Бут., 5, 22–24). Вознісши Єноха, нащадка Адамового, живим на небо, Бог засвідчив, що кожен, хто буде намагатись слідувати не суспільному закону, а Закону Бога Вишнього, не буде забутим у Бога, кожного чекатиме винагорода. А оскільки тривалість життя, можливість продовжити свій вік здавна вважалось серед людей особливою прихильністю Бога, Господь позбавляє Єноха смерті, забравши його до Себе. Вознесіння Єноха перед самим уселенським потопом символізує вознесіння всіх праведників від землі перш, ніж вона буде знищена вогнем.

Не менш відомим та символічним для Старого Завіту є вознесіння святого пророка Ілії - відомого ревнителя Закону Господнього, проповідь якого випала на час правління в Ізраїльському Царстві нечестивого царя Ахава (Х століття до Христа). Прислухавшись до слів пророка як до голосу власної совісті, цар Ахав визнав свої провини й оплакав гріхи. Але його дружина Єзавель пригрозила вбити святого Ілію. Він переховувався в Іудейському царстві і просив у Бога собі смерті, оскільки був безсильним викоренити ідолопоклонство. Господь укріпив свого вірного раба і наказав Ілії помазати на пророче служіння свого учня Єлисея. Той не втратив духовної рівноваги, не розійшовся жалем та сльозами, прощаючись з Ілією, і Бог воздав молодому пророку за його мужнє і віддане серце, нагородивши подвоєною благодаттю. А наставника, який достойно виконав своє земне призначення - забрав на Небо.

Безкраїм синім простором покриває воно нас. Щодня його бачимо, здіймаючи голову, щоб переконатись, що не буде дощу і парасольку можна не брати. Іноді ми задивляємось у його недосяжну глибину, коли хочеться втекти від невирішених проблем або від небажаних гостей. Але ж від себе не втечеш, не злетиш вільною пташкою, покинувши на землі недоспівану пісню. Народ мудрий, він констатує: "І рада б душа в рай, так гріхи не пускають". Та все частіше наші духовні очі звертаються до того блаженного простору, про який Христос так часто говорив зі Своїми учнями.

Попри велике значення свята Вознесіння Господнього та любов до нього і ченців, і лаврських молільників - у Києво-Печерській Лаврі немає жодного храму на його честь. Зате стояв колись навпроти Святих воріт Печерського монастиря славетний жіночий Вознесенський монастир, збудований на початку XVII століття печерським архимандритом Єлисеєм Плетенецьким, який також заснував друкарню в Києво-Печерській Лаврі і першу в Центральній Україні паперову фабрику в Радомишлі.

Мабуть, на той час до Лаври приходило постригатись багато козацької знаті та представників шляхти, що постало питання про цілий монастир для покинутих шляхтянок, які теж хотіли знайти мир і втіху для душі, наслідуючи своїх чоловіків. Майже з перших часів свого існування монастир зажив слави елітної жіночої обителі, кожна з монахинь мала власну окрему келію, розпоряджалась певними коштами, частина з яких була спадком від чоловіка, а частину вона сама заробляла, бо монахині Вознесенського монастиря дуже гарно шили й вишивали.

А за ігумені Марії Магдалини, матері гетьмана Івана Мазепи, монастир уславився церковним гаптуванням, у музеях Лаври зберігаються возду՛хи, покровці, плащаниці, хоругви та церковні ризи, що наочно засвідчують високу майстерність та належне місце обителі в тогочасному церковному житті Києва та всієї України. До 1701 року всі приміщення Вознесенського монастиря були дерев'яними, але вже 1705 року було освячено кам'яну Вознесенську церкву й змуровано трапезну та дзвіницю. Проте після Полтавської битви Петро І намагався стерти з пам'яті українців не тільки ім'я гетьмана, а і його матері: під час спорудження поблизу Лаври фортечних укріплень, 1712 року, монастир було закрито. Монахинь перевели до Флорівського монастиря на Подолі, а всі приміщення, включаючи й Вознесенську церкву, розібрали до камінця.

У Вознесенському Печерському монастирі скликав на службу дзвін пам'яті всього роду Мазепиного, відлитого гетьманом, проте після закриття монастиря дзвін перейшов до Києво-Печерської Лаври. Якийсь час він знаходився на верхній території у Годинниковій вежі, а зараз, як і належиться, розлунює із дзвіниці Ближніх печерах, закликаючи до молитви і за тих, хто ще тут, і за тих, хто вже там, прохаючи для них ласки й милості від Воскреслого Христа.

Тепер на місці Вознесенського монастиря - корпуси колишнього військового заводу, які передано новоствореному музейно-виставковому центру "Мистецький арсенал". Удень між Лаврою і "Мистецьким арсеналом" снують автобуси й маршрутки, наростаючий гул і рух не дають цим локаціям з'єднатись у єдиний духовний простір. Проте прийдіть рано вранці чи пізно ввечері, коли сонце ледь торкається відреставрованої позолоти на Троїцькій надбрамній церкві. Прислухайтесь - і почуєте діалог-передзвін між лаврськими дзвіницями та Вознесенською і, можливо, перенесетесь у часі до гетьманської епохи.

Он вознесенська монашка несміло стоїть біля Святих воріт Лаври, очікуючи свого отця, який хворіє на ноги: хто йому приготує цілющі мазі, як не вона? А он тихо виходить із материної обителі і сам гетьман: голова схилена додолу, кажуть, Іван Степанович побоювався строгої, але мудрої ігумені. Проте приходив, слухав. А чи виконував усі материнські настанови - уже не засвідчить ніхто. Хіба холодні мури Печерського монастиря, який так любив гетьман і на який так багато офірував і своїх коштів, і найкращих сердечних почуттів.