До ракет ми звикли. Але є те, що лякає більше

Тисячі киян, перечекавши небезпеку, увімкнуть ввечері скачані на піратських сайтах московські серіали і дивитимуться їх, ніби нічого не трапилось

"Як там у вас, у Києві? Не страшно?" – з таким запитанням до мене вже другий рік вряди-годи звертаються люди, які з різних причин знаходяться за межами України і знають про те, що тут відбувається, з новин та чуток, які далеко не завжди відповідають дійсності. Що їм відповісти? Сказати, що тут страшно, буде неправдою, сказати, що не страшно – теж. У кожного із тих, хто нині мешкає у столиці та її околицях, свій індивідуальний страх.

Щодо мене особисто, то справді страшно мені було у лютому минулого року, коли під "шашличні" заспокоєння з боку президента, який не був ще тоді "героїчним", було очевидно, що насувається щось страшне, невідоме і жахливе. Цей страх зростав з кожним днем, поки не увінчався першими вибухами у Києві вранці 24 лютого.

З того часу все змінилося. Думаю, що немає вже серед киян таких, хто жодного разу не бачив над головою ворожої ракети, не чув вибухів, від яких здригалися вікна, не бачив руйнувань, не чув від родичів, знайомих або знайомих родичів про тих, хто постраждав від ворожих обстрілів. Це стало частиною життя, буденністю, до якої вже звикли всі – щоправда, кожен по-своєму.

Про це я думав сьогодні на світанку, рахуючи залпи нашої протиракетної оборони, услід за якими за кілька секунд лунали вибухи. Дивно, але страху не було зовсім. Не було навіть злості на тих недолюдків – мавпи, ну що з них візьмеш? Непокоїло інше – тисячі і тисячі киян, перечекавши небезпеку і дізнавшись, кому цієї ночі не пощастило, увімкнуть ввечері скачані на піратських сайтах свіжі московські серіали і дивитимуться їх, ніби нічого не трапилось. Оце справді страшно!

Оригінал