— 1956 року з двома друзями грав у війнушки на березі Хоролу. Вилазив із кущів, а земля як посунеться до річки. І сипляться з неї дитячі кістки та черепи. До батька прибіг. Він наказав викопати яму на кутку кладовища, сам визбирав усі останки і там захоронив, — розказує 65-річний Олександр Джунь з міста Миргород на Полтавщині.
Працює в місцевому музеї Голодомору. З 1930-го по 1935-й у тому приміщенні був дитячий притулок. Під час Голодомору там померли кілька сотень дітей 3–17 років. Тіла скидали у вигрібні ями, льохи, клали штабелями на березі річки. Люди називали притулок концтабором для неповнолітніх.
1932-го Миргородська райрада надала притулку статус "для голодуючих дітей Миргородщини". Будинок і подвір'я обнесли колючим дротом. Шефами призначили робітників "Воєнбуду", які поряд зводили аеродром.
— До голоду в нас були худоба, коняка, земля. Та прийшли безбожники і все відібрали. Батько тоді в січні 1933-го пішов на заробітки і замерз на полях, — згадує 88-річна Віра Батієнко. До притулку потрапила у 8 років. — Там усі спали на металічних ліжках, згодом — покотом на підлозі, застеленій соломою. Взимку ніде не топилося, то грілися притиснувшись одне до одного. Найтеплішим був лазарет, там сяк-так дрова підкидали. Звідти часто мертвих виносили, а на їх місце живих клали. З їжі давали на добу 100 грамів хліба і миску якоїсь баланди. Помню, була з нами старша дівчинка 17-річна Наташа. Називали її заступницею, бо слідкувала, щоб у нас оті крихти не відбирали й частенько свою пайку віддавала. Спала поруч зі мною. Одного ранку кинулася до неї, а вона холодна. Вирили могилку їй на дворі, а ноги не вміщаються. Хлопці хотіли їх відрубати. Та дівчата почали плакати, і всі гуртом яму докопали.
Щодня у притулку помирали по 15 дітей.
— Дуже мало живих лишилося у притулку після року голоду. І то тільки того, що весна прийшла. Вилазили на двір і як козенята об'їдали траву, листя на деревах. Утекти було нереально, бо вся територія в колючій проволці, — додає Віра Володимирівна.
2 
1
Коментарі