"Часто забували погодувати й винести парашу"

Володимир Семистяга втік із полону

Викладач історії України з Луганського національного університету й голова обласного об'єднання "Просвіта" 64-річний Володимир Семистяга втік із полону терористів. 23 червня його викрали неподалік обласного архіву.

Зустрічаємося біля Будинку профспілок у Києві. Володимир Федорович зупинився в сестри. Шукаємо, де присісти.

— Треба дерев'яну лавку, бо я 55 днів проспав на бетоні. Лікую серце, погано бачу, вуха застудив, — береться за груди, шкандибає. Сідаємо напроти "Макдональдзу". Випростує ноги у кросівках. Волосся підстрижене під "їжака", має коротку бороду. Літня жінка пропонує йому купити букет.

— Я просидів 55 днів у тюрмі. У мене жодної копійки немає, — голосно каже.

— На вас же не написано, ви такий гарний чоловік, — знічується продавщиця.

— "Просвіта" збирала гроші, закуповували продовольство, спорядження й передавали для наших військ, — розповідає Володимир Семистяга. — Виготовляли листівки проти Путіна, обклеювали ними місто. 15-річного сина Арсена з дружиною я відправив в Івано-Франківськ. За кілька днів пішов в архів. Об 11.00 подзвонив незнайомий. Сказав, що він із Ново-Пскова, попросив вийти. На вулиці — мені пістолет у живіт, з таксі вискакує автоматник у камуфляжі, заштовхують на заднє сидіння.

Привезли у приміщення "КГБ Луганской народной республики" в центрі міста. Перше запитання: "Как ты, сволочь, сын фронтовика, стал бандеровцем и националистом?". Нас називали украми, нациками, фашистами, бо "работали с вуйками". У телефоні знайшли номери держслужбовців, народних депутатів. Я знаю багатьох дипломатів — я ж історик, їздив на наукові конференції за кордон. А головне — зустрічався з представниками ОБСЄ. А вони для терористів — американські шпигуни. Тому я для них був шпигун світового масштабу.

21 день тримали в камері "обреченных". Били по голові, в груди ногами, душили, цигарки на мені гасили, одягали протигаз і перекривали доступ кисню. Тиснули морально — ставили до стінки, наводили лазерні приціли і клацали автоматом. Потім говорили: "Сволочь подготовленная, не реагирует" і співали гімн Росії. Питали про державність, українську мову та історію. Я в дискусії не вступав. Вони казали: "Молчит негодяй".

Наклеїли мені на лоба листівку "Луганськ — це Україна" і заглядали в камеру кожні 20 хвилин. Пригрозили, що як зніму — битимуть. У мене боліли й голова, і серце. Я схитрував. Листівку зняв, опустив волосся і приклеїв зверху.

Українською мовою заборонено було розмовляти. Заявили, що є тільки спольщена російська, а української не існує. Часто забували погодувати й винести парашу — відро, на яке всі ходили в туалет. Правда, дали частину ліків — сестра передала, бо знала, що я після інфаркту.

У камері зі мною був військовополонений Анатолій Головченко з батальйону "Айдар", поранений у бою за селище Металіст під Луганськом. Терористи його катували, пробили ногу, хотіли відрубати пальці, руки, ноги. Він закований у кайдани стікав кров'ю. Військовополонених там буквально вбивали.

Весь час сиділи удвох. Через стінку був бокс кримінальних злочинців — сутенерів, наркоманів, кидал. Серед них я бачив своїх колишніх студентів і працівників міліції. Там узагалі жах — 40 чоловік у камері 7 на 4 метри. Того, хто ногами в двері бив, стріляли на місці.

Через три тижні нас із Толіком перевели в підвал. Там сиділи двоє дівчат, обом по 18 років, члени партії Ляшка. Їх били, ми щоночі чули дівочий плач.

Терористи — донецькі, луганські, запорізькі. Перш за все — громадяни України, колишні міліціонери, "Беркут". Та росіян теж багато.

Потім нас кинули в загальну камеру до наркоманів і торговців зброєю. Вона була без вікон — тільки лампочка. Я читав лекції з історії, археології, філології, філософії, медицини, літератури. Приходили послухати й терористи. Питання ставили. Іноді за це підгодовували — давали банку консервів або бутерброд, шоколад. Пили технічну воду, їжа — раз на добу о 22.00 чи 23.00. Намішаний із макаронами борщ мені видавався надзвичайно смачним. Не милися 35 днів.

Усім давали сигарети, вони курили день і ніч. Для мене це було страшне. Стався другий серцевий напад.

17 серпня в сепаратистів почалася паніка, не було керівника. Це був 55-й день мого полону. Я сказав, що мене звільнили, і що ми ще з одним чоловіком будемо везти продукти. Нам повірили.

Тиждень ховався по Луганську. Два останні дні — у себе вдома. Мою трикімнатну квартиру розгромили. Наукові праці і статті знищили. Витягли документи, речі, 50 тисяч гривень, які збирав на операцію на серці. У мене немає навіть диплома про вищу освіту.

Від мого будинку двічі на день їхав бусик через фронтову зону. Я зміг вибратися. Приїхав у Полтаву. Обходив пенсійні фонди, щоб відновити пенсію. Сказали вирішувати свої проблеми деінде. Ніхто не може дати довідку, що я з окупованої території. Нам із родиною нема де жити. Де ж держава?

2400 заявок на пошук зниклих безвісти та полонених у зоні бойових дій зареєстрували в СБУ. Тисячу осіб знайшли та звільнили.