У 6 місяців моя бабуся Ніна залишилася сиротою — няньчила її сліпа жінка. То було в селі неподалік Києва. Коли Ніна підросла, її взяла єврейська сім"я. Вони мали молочарню. Ніна приймала молоко. Моя прабабуся Софія сподобала собі сироту і дуже хотіла, щоб та стала її невісткою. У Софії було чотири сини. Так бабуся стрілася з моїм дідусем Лейзаром.
Коли почалася війна, він пішов на фронт, а через деякий час бабуся взнала, що вагітна. Свекруха дуже тішилася онучкою, носила по всьому селі, показувала. Марія була кучерява, чорнява. Однак раділи недовго. Один чоловік прислуговував у церкві, був з дуже побожних. Але коли німці зайняли село, одягнув німецьку форму. Він знайшов Софію на горищі і стяг за ноги звідти. Отак у першій колоні, яку вели до Яру, опинилася моя прабабуся. А бабуся потрапила в наступну. Старий єврей побачив жінку з дитям на руках, потягнув за свою спину і пхнув до ями. А тут постріли, і мертві тіла попадали зверху. Як Ніна звідти вилізла, як залишилася жива, чому дитя до вечора й не пікнуло, чому яму відразу не засипали?!.. Залишилася живою. Знайшла в сусідньому селі пусту хату, обстригла чорні кучері Марії й почала жити. Через пару днів у двері постукала дівчинка, років восьми, звали її Зісля. Вона теж чудом залишилася живою. Бабуся переховувала свою Марію і чужу Зіну — потім вона стала так себе називати. По війні Зісля виїхала звідти.
1998-го, за два роки до їхнього вильоту в Ізраїль, я гостювала в мами, на Житомирщині. Бабуся теж була там. У двір зайшла вже немолода жінка. Побачила бабусю і каже: "Ніно, це ви?" І кинулася до неї, почала цілувати руки. Каже: "Це я — Зісля. Завдяки тобі я жива". Вона всюди писала, що зробила Ніна для неї. Тому, ще коли жила бабуся в Україні, їй присвоїли звання "Праведник України". Ця історія дійшла й до Ізраїлю. І на початку квітня 2008 року Царовській Ніні Аврамівні було присуджено звання "Праведник світу".
Уже вісім років бабуся з двома доньками й онуками живе в Ізраїлі. Там гарний догляд за старенькими. Стоматолог із медсестрою пломбують зуби на дому, чистять від каменю. Аналізи усілякі беруть. Коли я була там, мама замовила бабусі "кнопку": чіпляють браслета з кнопкою на руку, і якщо раптом погано стає чи впала, а вдома нікого немає, то натискає на кнопку, й одразу приїздять лікарі. Вони ключі мають — заходять і надають допомогу.
У посольстві в Києві нам із чоловіком Ігорем сказали: "Четверо дітей у візу не вмістяться. Дамо тільки на двох". А куди я решту діну?
Потім я приїздила ще два рази: то треба довести, що я донька своєї мами, то те, яке я маю відношення до єврейства. Потім треба було ще доводити, що мої діти — мої, що чоловік, з яким я живу 15 років, — мій. Робила копії документів у себе в місті, потім їх легалізацію в області, а потім теж саме вже в столиці. І в кожному місці платити треба все більше. Проте нічого в мене не вийшло — не пустили. Коли мама взнала про це, то підняла на ноги всіх, кого можна було. І чиновники в ізраїльському посольстві дурня стали клеїти: сказали, що готують мої документи на постійне місце проживання, тому такі проблеми. Хоч в усіх документах написано — "в гості".
Коли вийшли з літака, було таке відчуття, начебто попали в сауну — страшна спека. І все кругом цвіте: дерева, кущі, квіти. Рівні дороги, на горах багато дво-триповерхових будинків. Це села — квари — де живуть араби. Євреї мешкають у містах, які розташовані в долинах. Араби працюють на землі, євреї — ні. Робочий день у них починається з кави, а вони її полюбляють і п"ють часто.
До кожного дерева, квіточки, кущика підведена водичка, все поливається. А в країні лишень одне озеро з прісною водою — Кенерет (Галілейське море. — "ГПУ"). Те, по якому Ісус ходив. У водозбирачах вода гарно очищена. Можна пити некип"ячену.
У суботу на кнопки в ліфті не натискають — не можна. Він їздить сам і зупиняється на кожному поверсі
Повсюди повно дітей. Карати їх не можна. Можуть відібрати й віддати до бездітної сім"ї. В Ізраїлі немає дитячих будинків. Ніхто не плює на асфальт, діти можуть присісти в любому місці, знають, що всюди чисто. Сміття пилососом прибирають і вивозять уночі, замітають теж уночі.
За продуктами ми ходили в супермаркети, а за овочами і фруктами їздили на шук — ринок. Там торгують чоловіки-араби. Мене здивувало, що на базарі можна все їсти. Я спеціально спостерігала за чоловіком, який з"їв дві великі сливи, через деякий час повернувся і з"їв ще одну. Ніхто нічого не каже на таке, з рота не видирає, грошей не вимагає. Деякі так і роблять: прийдуть, поїдять і підуть.
Коли були в лікарні на шабат — у суботу, троє чоловіків у національному одязі з музичними інструментами ходили по палатах і грали спокійну мелодію. Питаю: що це? Мені пояснили: хворим для душі. Вони ще й роздавали всім солодощі. У суботу на кнопки в ліфті не натискають — не можна. Він їздить сам і зупиняється на кожному поверсі.
На цвинтар є два входи: в один треба заходити, а другим — виходити, хоча вони й поряд. Могили видовбують у скелястій землі. Готові накривають металевими листами. Довго померлого не тримають, якщо вмер зранку — до обіду поховають. Після похорону людей, які прийшли, пригощають солодким і водичкою. Місяць на цвинтар не приходять. Чоловіки не голяться. А через місяць на могилі обов"язково стоїть пам"ятник — про нього подбала фірма, що займається похованням. Квіти не кладуть, а приносять камінчики. До кого часто приходять, в того на могилі багато камінців. А до дітей несуть скляні кольорові ґудзички.
8 
35413
Коментарі
1