1 лютого у місті Горлівка Донецької області у нелегальній шахті задихнувся робітник 26-річний Павло Рєзніков. Копанка облаштована на території збанкрутілої державної шахти "19-20". Тіло виявили біля шурфу, поряд стояла Павлова "лада-шістка".
— На шахті залишився неліквідований шурф, який викупили нові господарі, — пояснює Павло Панасюк, начальник горлівської міліції. — Потерпілий сформував бригаду, вирішив видобути вугілля, яке лишилося. Шукали заробітку, але знайшли сірководень. Колеги витягли його на поверхню і повтікали.
Місцеві розказують іншу версію. 6 лютого на вокзалі в Горлівці зустрічаюся з родичем Павла. Він нервує, постійно озирається, 10 разів повторює, що його не треба називати у матеріалі.
— Пашу не вернешь, а систему мы не поменяем. Паша хотел заработать на памятник матери. Ее похоронили в декабре позапрошлого года.
Рєзніков закінчив академію, вивчився на менеджера. Роботи за фахом не знайшов, останні два місяці працював у копанці. Жив із бабою, дружини не мав.
— Из машины пропал его мобильный, — говорить родич. — Но 2 февраля с него кто-то выходил в интернет.
початок на стор. 1
Уперше про загибель шахтаря повідомив 29-річний Олександр Билинський, редактор газети "Кримінал-Експрес". Він погоджується відвезти до копанки. На його "кіа" є наліпка "Я ездил по дорогам Горловки, мне ничего не страшно!!!".
— Там с конца осени работали три копанки, — розповідає Билинський, об'їжджаючи вибоїни на дорозі. — Павел погиб ночью. Утром я застал двоих рабочих, которые сжигали вещи. Мы ничего не знаем, говорят.
Копанка — у мікрорайоні Комсомольський, за 400 м від найближчого будинку. За 9-поверхівками повертаємо до будівлі з огорожею, обмотаною колючим дротом. Під'їжджаємо до терикону. Навколо лежать свіжі дошки, колоди. На землі — залишки вугілля. Над шурфом стоять дві машини рятувальників. Два десятки робітників спускають під землю колегу на тросі.
— А вы вообще кто? Тут проводятся следственные действия. Нельзя снимать, — обурюється один із присутніх.
— Это парень сам такое производство обустроил? — питаю.
— Не мешайте работать! — відповідає жінка, яка складає протокол.
За 20 м — іще одна копанка. Вхід до шурфу забитий дошками, на яких висять господарча сумка та будівельні рукавиці.
— Уголь уже вывезли, тут его горы были. Бытовку и лебедки разобрали. Деревяшками прикрыли для вида, чтобы потом оторвать и добывать дальше, — міркує Билинський.
Літній робітник у касці з шахтарською лампою ворушить вогнище.
— Коли засипатимете копанки?
— Спросите у начальства! — відповідає. — Ищите его. Мне будет надо — я найду.
— Павла не шкода?
— Все мы тут смертные.
Телефоном спілкуюся з вуглерубом, який раніше працював на копанці. Зустрічатися відмовляється категорично.
— Нас предупредили: "Скажете хоть слово — будут новые жертвы", — пояснює. — Пацаны тогда мне сразу позвонили: "Паши нет — глотанул газа". Газ там все время был, как в любой старой выработке. Глубина — 120 метров, вентиляция не работает. Внутри были Паша и Витя. У них заглохли молотки, компрессор сломался. Попали в газовый карман. Витя тоже траванулся, потерял сознание. Пацаны их достали. Витя живой, но повредился головой. На похоронах Паши по пять раз с каждым здоровался. При гипоксии такое бывает. Управляющий Василий Федорович, бывший начальник участка шахты имени Гагарина, предлагал ребятам зарыть Пашу в ближайшей посадке, но они не согласились. Понимают, что завтра с любым такое может случиться. Позвонили родственникам и в "скорую". Пашина бабушка прибежала — внук лежит на земле. Милицию вызвали. Вите нужно было под капельницы, а его потащили на допрос. Ему уже сказали, что снимут инвалидность, если он может работать в копанке.
Робітник розказує, що у копанці видобували вугілля у три зміни, у кожній бригаді — четверо. Гірники такий бізнес організувати не могли — лише на інструменти треба 200 тис. грн. Мешканці найближчих 9-поверхівок додають, що вугілля в копанках видобувають майже рік. До шахт періодично навідувалися міліціонери. Господарі копанок — двоє донеччан, мають нелегальні копальні по всій області. У Горлівці викупили пласт збанкрутілої державної шахти, обіцяли утилізувати спрацьований брухт. Ліцензії на видобуток не було. Шахтарям платили 90 грн за тонну вугілля. У середньому кожен отримував 1,5 тис. грн щотижня.
3 лютого Павла поховали поряд із матір'ю. Власники шахти передали гроші на похорон через посередників.
— Я Пашку знала с 12 лет, — згадує його тітка Гаяне. — При первой же встрече он поразил — не по годам серьезный. Он и брат жили с бабой и дедом. У отца другая семья, мама постоянно на заработках в Москве. Паша не пил, не курил, с детства сам делал ремонт в маминой квартире. Закончил академию, два года работал на заводе по производству пластиковых окон. Искал, где можно больше заработать. Хотел ремонт закончить, памятник маме поставить, машину новую купить. Он ведь на дедовой ездил. Его все любили. Даже с женой разошлись друзьями. Единственное — врал бабе, что он на лебедке работает, внутрь не лезет.
2 
1
Коментарі
2