Убитий батюшка ПЦУ і Путін з "переламаним хребтом": як Іванків і Кухарі зустріли окупантів з боку Білорусі

32

Селище Іванків на Київщині розташоване за трохи більш ніж 50 км від Чорнобиля та поруч з Білоруссю. Тому ніхто з місцевих до 24 лютого не припускав, що саме їхній населений пункт стане одним з перших, куди вторгнуться російські окупанти.

Попри це росіяни зайшли сюди в перший день повномасштабної війни. Масово в'їхали в селище на броньованій техніці з Білорусі. Спершу рухалися повз селище, але пізніше окупували його. Почали грабувати будинки й магазини, розшукували українців, які брали участь в ООС і АТО. Розстрілювали людей.

Аналогічна участь спіткала й сусіднє село Кухарі. Росіяни почали там окопуватися з 25 лютого. Деякі жили в будинках місцевих.

Обидва населених пункти звільнили від росіян наприкінці березня - на початку квітня. Однак туди поки що повернулося небагато людей. Чимало місцевих не поспішають їхати додому, бо бояться повторного вторгнення РФ.

Кореспондентка Gazeta.ua побувала в прикордонному селищі й селі, щоб побачити, як ці населені пункти повертаються до життя.

ІВАНКІВ

Іванків розташований на півночі Київської області, за 70 км від кордону України з Білоруссю. Звідти російська техніка зайшла в селище вже в перший день повномасштабної агресії РФ. Ворожі солдати почали окопуватися на околицях населеного пункту. Частина ж колон рушила в напрямку Києва.

Дорога до селища досі нагадує про нещодавно пережиті Київщиною бойові дії – певні ділянки траси перекриті поліцейськими, лагодять зруйновані мости, а деякі території розміновують сапери.

 

Апокаліптична картина постає перед очима, коли проїжджаємо селище Демидів, що було майже повністю затоплене його ж мешканцями – люди зруйнували дамбу Київського водосховища, щоб уповільнити просування загарбників до столиці. Про квітучий населений пункт тут нині нагадують лише стовпи електропередач, які височіють з води, берези й високі зелені кущі. Проїхати в Демидів практично неможливо – усі під'їзні дороги теж опинилися на дні Київського моря.

Поля біля Іванкова досі заставлені знищеною броньованою технікою росіян. Але навіть ці купи спаленого заліза не затьмарюють красу селища. Воно зустрічає акуратними садками з високими листяними деревами й охайними одноповерховими приватними будинками. Їх тут більшість, хоча трапляються і багатоповерхівки. Найвищі з них мають п'ять поверхів.

 

Вулиці сповнені людьми на велосипедах та автівках, які завантажені пакунками. Місцеві повертаються з ринку, який розташований неподалік від центру. Про повернення Іванкова до життя сигналізує і чималенька черга до кафе біля селищної ради по каву, тістечка й сендвічи.

До триповерхівки з розбитими шибками йдуть дві жінки. Сусідки одягнені в довгі весняні куртки, у пакетах несуть продукти. "Під час окупації Іванкова ми жили в підвалах, бо не змогли евакуюватися", - згадує 70-річна Галина у квітчастій багряній хустці на голові.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Ночі в наметах, ракетні удари по будинках і сволота з РФ: як і де живуть ірпінці, яким росіяни розбомбили житло

- Техніка зайшла 24 лютого ближче до ранку. Ми проснулися від звуку танків, бронетранспортьоров. Усе йшло мимо нас, - розповідає жінка. - Вони перше время не стріляли, а потім уже все було! Ми в подвалі сиділи у цьому домі драном, у самому низу, - показує на триповерхівку. - Чули, шо буде війна, але не думали, шо воно зі сторони Чорнобиля зайде. Багато сіл вони сильно потоптали.

 

У перший день в Іванків зайшло близько 200 одиниць ворожої техніки, згадує Галина. І відразу додає: російські військові обкрадали будинки людей. Виносили одяг і техніку. Брали навіть таку, якою не вміли користуватися.

- Ну забрав він чайник, який від розетки працює. А де він її візьме?, - каже місцева. - Дойшло до того, що труси брали, висипали із шкафов усе. Куди ти його віз?

- Я від першого дня жила, на пʼятому поверсі, - долучається до розмови 64-річна Валентина зі шкіряною сумкою, яка висить на руці. - Вони оно вікно обстріляли, у сусідки квартира згоріла.

- Виїжджати уже не було як. І нам вообще ніхто не предлагав, - продовжує розповідь Галина. - Місцева влада така у нас, шо і по цей день у магазинах немає хліба. Бо вони (росіяни. - Gazeta.ua) усе порозбивали і його не возять. Батюшка постачає хліб в село, до каплички. Не продає, а ставить скриньки для пожертвувань, щоб люди кидали скільки зможуть. Волонтери спершу возили, а потім перестали…На перших порах, як хліба не стало у магазинах (продукти зникли з полиць після появи російської техніки в селищі. - Gazeta.ua) ми ходили за ним до хлібзаводу. Вставали о четвертій ночі і у черзі до двух часов дня стояли.

 

- Чоловік мій іти зібрався за хлібом, але він хворий і присів на лавочку біля дому. А в цей час якраз вони (росіяни. - Gazeta.ua) ходили по АТОвцях і зайшли у наш під'їзд. Один із них, як пульне у землю! - доєднується до розмови 64-річна Валентина. - Казали: "Пришли вас освобождать". Ну і після того прийшлося нам жити у підвалах. Чоловікові то важко було, бо підвали сирі, а він недавно переніс ковід. Але мусили там сидіти, бо коли летять самальоти - це страшне!

На вулиці здіймається сильний вітер з невеликим дощем. Від мряки волосся та одяг жінок стають вологими.

 

- Їли картошку, консервацію. У нас рибокомбінат є, то вони рибу привозили і роздавали людям. Ми ходили брати, в основному короп був. Спасіба їм, - зітхає Валентина, згадуючи період російської окупації.

- Вони нас місяць спасали той рибой! - знервовано підвищує голос Галина. - Сразу були і толстолобики. Ми його варили і жарили. Бесплатно давали. Ходив, хто не лінувався.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Нас закривали і душили газом. Хлопчика застрелили" - як Ворзель і Микуличі жили під російською окупацією

Жінкам важко даються спогади про пережите. Зі сльозами на очах згадують жахливий скрежет російської техніки, яка йшла вулицями, автоматників, що ходили Іванковом. І тотальний дефіцит усього - під час окупації в селищі, окрім продуктів, не було й найелементарніших ліків. Усі аптеки не працювали.

 

- Про те, що нас звільнили від окупантів, дізналася як була у квартирі і подивилася у вікно. Помітили на площі українських військових. Чоловік теж глянув: "Так це ж наші!". Ми так до них бігли! Цілувалися, обнімалися з ними. Така радість була - не передати словами. Потом один (український солдат. – Gazeta.ua) вискочив там на козирьок (на дах селищної ради. - Gazeta.ua) і махав прапором - усі люди кричали, радувалися. Правда, трохи є страх, що можуть повернутися. Якби білоруси не пустили, може, вони б до нас і не пішли.

- Які звірства окупанти вчиняли в селищі? - питаємо.

- Розстріляли мужчину у машині. Гарний такий, молодий, високий. Син його уцілів дивом, - відказує Валентина. - Олєга розстріляли, коли гуляв із собачками. Батюшку вбили, хорошого такого, з села Розважова (священнослужителя Православної церкви України Максима Козачину застрелили 27 лютого на виїзді з Іванкова. Він їхав із селища власною машиною. - Gazeta.ua). Знайшли його на прехресті.

ДОРОГИЙ БАЗАР

Біля входу на базар стоїть високий сивий чоловік. Від вітру ховається під накриттям власної торгової лавки. 53-річний Микола Прищепа одягнув коротку сіру куртку, а на голову накинув соломʼяний капелюх з коричневою стрічкою. Під відчиненими залізними дверима синього кольору, схожими на гаражні, на коробках розклав пакетики, баночки й ампули різного кольору.

Микола Миколайович родом із села Обуховичі. На ринку в Іванкові працює 28 років. За спиною Прищепи на деревʼяних дверях висить вишита картина. Різнокольорові троянди, вишиті товстими нитками, яскраво виділяються на блакитному тлі. Цій картині вже 64 роки, каже чоловік.

 

- Мати моя вишивала. Колись льон вирощувався в Обуховичах. Оці нитки самокрашаниє, натуральні, - каже. - Оце мати теж ткала, - показує на старовинні лляні штори у графічних узорах, що прикривають комору з крамом.

Микола продає добрива для саду й городу, хімічні засоби догляду за рослинами. Після початку повномасштабного вторгнення Росії торгівля майже не змінилася.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Казали, що Зеленського нада скинуть" - як жителі Станової пережили російську навалу та серед ночі знімали кулемети з ворожої техніки

- Я не ожидав, що війна буде, - каже Прищепа й глибоко втягує сигаретний дим. - У первий день войни ми їхали на роботу. Це було десь без пʼятнадцяти шість ранку. Поступив дзвінок від сестри, що в Бобрику вже стріляють. Я відказую їй: "Це учєнія. Все буде добре". Далі торгував на базарі, а люди паніку подняли. Коли закінчив роботу - поїхав у Прибірськ (село за 12 км від Іванкова, де проживає Микола Прищепа. - Gazeta.ua). Жінка в мене завполіклініки. Їй сказала дірєкторша, щоб закрились, бо перипетія буде.

Фото: Тарас ПОДОЛЯН

Колони російської техніки Прищепа побачив, коли повертався із ринку додому. Рухалися з боку Прип'яті, перетнувши прикордонний пункт "Вільча".

- Я чуть у ту колону російську не вперся, - згадує продавець. - Добре, що виїхав на поле. Жінка сказала, щоб тудой повертався, бо обично я по центру їздив, у бік Чорнобиля.

Під час окупації Микола Миколайович повертався на ринок тільки один раз, 9 березня. Приїхав взяти продуктів, зізнається.

- Тута була мука, крупа і все остальне, самосад. То ми удвох із сусідом приїхали сюди благополучно. Взяли ще хліба на хлібзаводі останній раз. А потім із цьої муки пекли самі. До нас по сусідству люди з Бородянки приїхали, бо їх дом розбомбили. Чоловік був поваром. То у грубі пік хліб, - говорить Прищепа.

До повномасштабної агресії Росії жителі Іванкова мали добрі стосунки з мешканцями прикордонних населених пунктів Білорусі. Їздили до них скуплятися на ринках. Та і самі білоруси нерідко бували в Іванкові, згадує Микола Миколайович.

 

- До нас вони їздили дуже давно. У нас був масів "На базарі" і їх там багато було по неділях, - говорить чоловік. - Привозили до нас продавати спідню білизну – хороші тряпки. Люди гарні були. У жизні б не подумав, що таке станеться... Багато знайомих у мене там, але зараз не спілкуємось.

Білоруси також винні, бо дозволили російській армії зі своєї території зайти в Україну, вважає Прищепа.

- Лукашенка нада було знімать ще раніше, а не давать йому шагать уперед. Лічно я ніколи не пробачу ні росіян, ні білорусів. Як їх пробачать, коли ця війна неправильна і йде вопрєкі всіх законов? - веде далі Микола Миколайович. - Я думаю, що вони (війська окупанта. - Gazeta.ua) так швидко пройшли, бо ніхто не ожидав оттуда, з Білорусі. Багато хто казав, що нас просто лякають.

Більшість техніки, яка зайшла в Іванків, була не новою.

- Там був такий хлам! Ще із совєтських часів. А із "Градів" на 40 зарядів, вилітало 22 в лучшем случаї, - говорить Прищепа. - Путін уже програв війну. Йому хребта переламали ще тут, біля Гостомеля. Він обоср*вся на весь світ. Вже немає ніякого іміджу у світі.

 

В Обуховичах від російських обстрілів сильно постраждала вулиця, де проживала сестра Прищепи.

- Від двох будинків по сусідству взагалі нічого не осталося. Одні угли і стіни. У сестри не стало двох хлівів, машини, трактора. А хату спасли, - додає чоловік.

Росіяни завжди зверхньо ставилися до українців, згадує продавець.

- Раніше, як Крим ще не був окупований, ми з жінкою завжди їздили туди на "бархатний" сезон. У Судаку жили за воєнним санаторієм. Для кацапов він був. Хороший, - розповідає Прищепа. - Були там льотчики, танкісти. Але в основном контррозвідка. Біля нас одного разу був один (російський військовий. - Gazeta.ua), якого постоянно посилали в розвідку то в Угорщину, то в Румунію, то в Німеччину. Я його трохи напоїв, щоб витягнуть інформацію. Виявилося, що кацапи думали завжди, що ми (українці. - Gazeta.ua) - нішо. Білоруси більш дружелюбні були завжди.

 

На ринку в Іванкові сьогодні продають майже все - продукти, городину, одяг, господарчі товари, рослини для розсади тощо. Пообідати можна чебуреками й булочками з крамнички поряд з продавцями кормів для домашньої худоби.

- Але в Іванкові ринок дорогий. Дешевше в Малині, у Бородянці. Тут же Чорнобильський ліс, люди получають пенсії хороші. Тому і ціни вищі, - пояснює Микола.

ЯЙЦЕ ЖИТТЯ

Перехрестя, звідки дороги розходяться до Овруча й Чорнобиля, розташоване за кілька кілометрів від ринку. Місцеві називають кільцеву дорогу "на яйці" - через монумент у центрі кола "Яйце життя". Бетонна скульптура є символом відродження і родючості землі, що постраждала після чорнобильської катастрофи.

Понад дорогою стоїть цегляна пʼятиповерхівка. Шибки у вікнах вибиті, а рами вигнулися та звисають назовні, у стінах снаряди подекуди попробивали діри, крізь які видно чорне згарище квартир. На даху розвівається український прапор, який був тут і до повномасштабної війни.

 

У магазин 53-річного Віталія Бігоцького, що біля дому, влучив снаряд. Споруда згоріла. Нині про неї нагадують тільки деформовані від полумʼя шматки металу й обвуглене поліняччя колишнього каркасу. Уціліла тільки клумба з червоними тюльпанами позаду.

- Він повністю згорів і склався всередину. На цьому місці найбільші бої йшли, - Віталій лопатою копає яму біля фундаменту крамниці. Думаю МАФ купить і поставить на це місце. Збитки від втрати бізнесу підрахував. З вартістю товару становлять понад 700 тисяч гривень.

 

Біля пʼятиповерхівки розташоване й розбите старе приміщення автостанції, яка зараз не працює. Позаду магазину - місцева санстанція із "винесеними" вибуховою хвилею вікнами.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: П'яні окупанти, випалені квартири й "Россия" на паркані: як Тростянець оговтується після пережитих звірств

Найбільше ж в Іванкові постраждала вул. 8 березня на краю селища. Там окупанти обстрілювали житлові будинки. Снаряди потрощили не тільки хати, а й паркани. Асфальт вирваний "з м'ясом", а вздовж нього видніються рештки скошених осколками дерев.

КУХАРІ

Від Іванкова до села Кухарі - близько 35 хв. їзди. Дорога пролягає повз густий ліс, який набув смарагдового відтінку завдяки похмурому кольору неба.

До 24 лютого в Кухарях проживало приблизно 700 людей. З початку повномасштабної війни більшість з них евакуювалися, а чимало з тих, хто не захотів, залишилися без осель. Вони були знищені, адже в селі були важкі бої - росіяни тут сильно укріпилися. Вони періодично накривали сільську інфраструктуру й житлові будинки з артилерії. Скидали з літаків на хати авіаційні й касетні бомби.

 

Асфальтованою дорогою з крутими підйомами заїжджаємо на вул. Ніни Сосніної - вона найбільш зруйнована в селі. Одразу за старими розлогими вишнями видніються розбиті одноповерхові будинки. У дворах стоїть спалена техніка - машини, трактори. Будинки, які встояли, рясно вкриті дірками від осколків.

- Ми тільки до 13 квітня тут були, бо прийшли ЗСУ і сказали, щоб ми уїжджали. Бо будуть їх вибивать отсюда. І ми своїм ходом, чоловік 15, поїхали, - розповідає мешканка вулиці. - Росіяни ж сюди зайшли 26 лютого. Розсіялись по селу, їздили по всіх вулицях. Заходили у наш двір. Чоловіка попросили ангар відкрити, бо думали, що там наші є. Танк біля воріт поставили.

 

До сусідки підходить 64-річний Михайло Кузьменко в теплій плетеній шапці й чорній потертій куртці. Руки тримає за спиною.

- Стріляли по відеокамерах на будинку. Ввечері їхали, побачили їх і розстріляли, - каже Михайло Васильович. - Стояли в саду за фермою. Хотіли на Київ попасти через міст (переправу через річку Тетерів підірвали напередодні українські захисники. - Gazeta.ua). Почали по селу ходить і питать, хто і коли взорвав його. Але їм ніхто не казав. Покрутились-покрутились і поїхали в сусідні населений пункт Рахівка. Але далеко не пройшли, бо там поля заросли деревами. А у них стариє карти були. Сусіднього села Заруддя не побачили.

 

Груди цегли й шиферу - це все, що залишилося від будинку мешканки вулиці 43-річної Ольги Булгакової. На її будинок упала ворожа авіаційна бомба. Жінка вимушена жити в оселі свекрухи.

- Це вони по нам так 20-го (березня. - Gazeta.ua) гатили. На городі он вирва від 500-кілограмової бомби, - показує величезну воронку Ольга Миколаївна. На дні ями граються собаки. - У нас залишилося дві корівки, то сусід забрав до себе. А від будинку нічого немає..Робили тут ремонт і влітку мала в'їхати. За що тепер відстроюватися? У свекрухи теж взривною волною пошкодило хату. Треба половину перекривати, бо балки попадали.

- Самальотів багато було. Вони со сторони Білорусі літали, - пояснює Кузьменко. - Таке було почалось! Ті з саду стріляють (росіяни. - Gazeta.ua), а ті з лоз. Воно тут тільки свистало, шо вже не можна було зрозуміти, хто і звідки. "Гради" прилетіли, кажуть з Іванкова. Це вже як наші звільнили село, то вони бомбили сюда. ЗСУ відтіснили їх до сусіднього села і в сторону Підгайного. Досі снаряд лежить нерозорвавшийся на криші амбулаторії.

І Ольга Булгакова, і Михайло Кузьменко ховалися від обстрілів у погребах. У чоловіка там сиділи 17 людей, у жінки - 15. Були діти.

 

- Сиділи на колодах і лавочках, - згадує Ольга. - Я стягнула матраци, одіяла. Балон газовий був, то їсти могли приготовить. А вже, як наші їх вибивали, то даже вийти не могли. Сусідка чавун картоплі у лушпайках наварить, сало, огірки - усе, що ми їли.

КРОЛИКИ ВИЖИЛИ

На старому мотоблоці під дощем їде немолоде подружжя. Чоловік за кермом підскакує від ям на дорозі, жінка в цупкій куртці з капюшоном сидить у хиткому причепі. "Перевозимо речі й меблів батьківську хату", - пояснюють, перекрикуючи гучний рев мотора.

49-річна Олена й 54-річний Микола Моргуни живуть на сусідній вул. Кузьменщина. Їхній будинок ледь тримається після пошкоджень від вибухової хвилі. Російські війська скинули за кілька метрів від хати чотири авіабомби підряд. Сусідні домівки рознесло вщент.

 

Їхнє подвірʼя зараз відкрите, бо забор також знесло. Земля вкрита зеленою травою, витоптані доріжки розмив дощ. Будинок із цегли й має один поверх. Поруч - електричний стовп, на якому видно гніздо лелеки.

Вхідні двері в будинок відірвалися. Немає і жодного вцілілого вікна. З просторого коридору двері праворуч ведуть на кухню. Там на стільниці досі залишилися чашки з-під кави й чаю, банки, каструлі й тарілки.

 

Від вибуху стіни посипалися. У вітальні на підлозі валяються декоративні білі панелі. Труба під пластиковим вікном відійшла від стіни. Тут все нагадує про життя до війни - дитячі мʼякі іграшки в коробках, капці посеред кімнати, вкриті пилом, подарункові пакети, харчування для немовлят, зимові замшеві чобітки під карнизом з тюлем.

Більшість вцілілих меблів подружжя перевезло до батьків, де зараз вимушені тимчасово жити.

- Ми тут були до 11 березня, - каже Олена. - Потім два солдати наші прийшли утром і сказали, що ми на лінії вогню і не можна залишатись. Тікали через ліс, обходячи поля, на Любовичі (село в Малинському районі за 16 км від Кухарів. - Gazeta.ua) з чотирирічною дитинкою. День ішли. Вони бомбили весь час, снаряди взривалися біля нас, а ми падали на землю. Чоловік ще мій нашим захисникам розказав, як до орків краще на ферму підійти, бо він там пропрацював багато років.

Микола Моргун працював також лісником. Тому добре знав, якими лісовими дорогами евакуювати родину.

- Кроваті у нас вціліли, а шафи попадали. Одяг лишився трохи, а є такий, що попалений від осколків. А ще якийсь котик тут до нас прибився, - показує на підвіконня, де сидить чорний худорлявий кіт з короткою шерстю.

 

Моргуни загалом прожили в Кухарях 24 роки. Останні вісім - будували хату. "Якби на момент вибуху були в ній, то не вижили б", - каже Олена.

- Осколками двері побило, полетіло все. У нас двойний потолок, то поки не протікає ще, - піднімає стурбовано голову догори жінка.

Разом із ними в будинку жила донька із чоловіком і дітьми.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Сашу розірвало снарядом. Збирали на лопату й складали" - як зараз живуть люди у знищених росіянами Мощуні та Горенці

- 20 березня росіяни зруйнували дім у Кухарях, а 21-го в нас народився третій онук. Хоч одна хороша новина за війну, - сміється Олена.

Подружжя згадує, що спершу евакуюватися не хотіли, бо мають велике господарство. Та й Микола Володимирович у перші дні повномасштабного вторгнення перебував на роботі - на склозаводі в селі Пісківка.

 

- Сніга вже не було, але морозок був. Роздівся до пояса та перебрів річку. Знав, що не глибоко, - перебиває розмову Микола Моргун та стає поруч із дружиною. - Перший же час на заводі я був без зв'язку. Потім додзвонився до середньої дочки (у подружжя три доньки. - Gazeta.ua). Вона і сказала, що мама сама лишилася: "Куми поїхали в Любовичі, а вона не схотіла". Я після цього й сказав старшому зміни, що йтиму завтра додому. Вранці попросив товариша підкинути у Мар'янівку. Ішов по лузі кілометрів шість. Хотів центральною дорогою додому йти, але там уже їздили орки. То через больніцу пішов городами.

 

На стіні у кімнаті висить бежевий круглий годинник. Годинникова стрілка завмерла на позначці 9:00.

Ховалися від обстрілів у підвалі на подвірʼї. Біля його дверей на траві досі купкою лежить вугілля. Його розпалювали, щоб приготувати їжу.

Город подружжя розташований за будинком. На сарай поруч сперлися рештки касетної бомби завдовжки 1 м, від якої боєприпаси розлетілися на сотні метрів.

 

- Кролика чотири вижило, - радіє Микола Володимирович. - Шибка осталася тільки у туалеті на вулиці. У цибулю посаджену влетіла міна, садка трохи спалило. На городі сусідське колесо лежало, прилетіло із двора.

У саду Моргунів цвіте полуниця, уже навіть видно перші зелені ягоди. Росте тут малина, яблуні, черешні, груша, слива, жовтий і синій виноград. Уже посадили картоплю, орали землю також мотоблоком.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Два місяці без "русского мира": який вигляд зараз має Ірпінь

- В туалєт бігаю сюда, бо у свекрухи згорів, - жаліється господиня. - Треба тут плиту хоч якусь поставить під навєсом, щоб хазяйству їсти варить. Хату спасло те, що ми два года назад по периметру її стягнули каркасом із заліза, але тріщини видно і трохи похилилась.

 

Під частиною деревʼяного паркану, шо встояв, хитається від вітру дитяча гойдалка. Поруч під криницею на кущі калини поморщилися червоні ягоди.

- Дивися, калину нашу похилило! - звертається Олена Миколаївна до чоловіка. На кущ упав електричний стовп. - Треба електриків позвать, хай хоч його приберуть. То ми будем калину підіймать, Україну нашу веселить!

×