Російські загарбники почали атакувати місто Ірпінь під Києвом з перших днів повномасштабного вторгнення РФ. Обстрілювали населений пункт з артилерії, завдавали по ньому авіаударів, зайняли частину будинків на околицях.
Окупанти планували встановити контроль над Ірпенем і продовжити наступ на столицю. Але не змогли повністю взяти місто завдяки успішним діям територіальної оборони й Збройних сил України.
28 березня Ірпінь звільнили від окупантів. У місті загинули близько 300 цивільних, а будинки на околицях і цивільна інфраструктура були сильно пошкоджені артилерійськими обстрілами.
Ірпінь став одним з перших міст, який здобув статус "Місто-герой". Зараз населений пункт потроху оживає – до міста повертаються мешканці. Тих, хто втратив житло, розселяють у наметовому містечку. Його облаштували на території санаторію "Дубки". Загалом у приміщеннях курорту й наметах одночасно можуть проживати 190 людей. Усі комунікації підключені.
У табір щодня привозять гарячі обіди й гуманітарну допомогу. Волонтери допомагають людям з речами найпершої потреби. У наметовому містечку й санаторії ірпінці можуть перебувати необмежений час.
Додатково майже 2 тис. ірпінців місцева влада збирається тимчасово поселити в залізничних вагонах, які надає Укрзалізниця.
Кореспонденти Gazeta.ua побували в наметовому містечку й санаторії, щоб побачити, як там живуть ірпінці. І щоб дізнатися, як Ірпінь повертається до звичайного життя після пережитих жахіть.
ПРОШИТІ КУЛЯМИ
Вранці біля Ірпінської міської ради доволі людно. Місцеві поспішають у справах з кавою в руках. На алеї біля памʼятника Тарасу Шевченку люди гуляють із собаками. Біля триповерхової споруди навпроти стоїть машина з краном - комунальники ремонтують фасад, у якому зяє величезна діра.
Про воєнні дії в місті нагадують розбиті будинки й відірвані дроти ліній електропередач на землі. Найбільше тут постраждала Лугова й прилеглі вулиці. Розбиті багатоповерхівки. З підвалу однієї з них сильно тхне трупним смородом. У внутрішньому дворі стоять прошиті наскрізь кулями дві легкові автівки.
Під парадним місцеві поставили два синіх мʼяких крісла й мангал. Біля смітника валяються дитячі іграшки й зачинена валіза. З вікна другого поверху видно чоловіка в розбитому вікні, який курить цигарку.
У будинках на різних поверхах бачимо людей, які зі шпателями ходять по квартирах, залазять на підвіконня та ремонтують свої помешкання. З різних боків чути звуки болгарок і дрилей. В Ірпені вже почали працювати магазини й аптеки, однак найбільший попит мають крамниці з господарчими товарами. Ціни сильно виросли, кажуть місцеві.
ЗАЛИШИЛИСЯ САМІ СТІНИ
Санаторій "Дубки" заховався за старими дубами. Розташований неподалік від залізничних колій на вул. Мінеральній, 2, поблизу Ірпінського міського парку. Стоїть оздоровчий комплекс на куті біля приватних будинків.
Територія огороджена високим кованим парканом, однак ворота відчинені. Повітря тут чисте та аж мерехтить після нічного дощу. Першою трапляється одноповерхова будівля з рудої цегли без вікон, даху й дверей. Сюди потрапив ворожий снаряд і споруда повністю згоріла. Однак її непривабливий вигляд прикривають зелені кущі бузку.
Біля другого входу, що біля наметів, стоїть машина швидкої допомоги. Водій у червоному костюмі пильно оглядає місцевість і глибоко вдихає повітря носом. З корпусу санаторію виходить лікарка з медичною скринькою, а з нею - жінка низького зросту з коротким каштановим волоссям. Вона одягнута у мʼятну кофтину й синю весняну вітрівку. У руках міцно тримає маленький телефон.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Нас закривали і душили газом. Хлопчика застрелили" - як Ворзель і Микуличі жили під російською окупацією
- У неї руки, ноги болять, напилася таблєток от давленія і її аж качало, - каже 66-річна Ніна Єрмакова про одну зі своїх підопічних у таборі. - Сто пʼятнадцять на сємдісят, це ж дуже низьке давлєніє.
Жінка допомагає місцевій владі координувати роботу табору й наглядає за мешканцями. Потрапила сюди, як і всі - дізналася, що її будинку в Ірпені більше немає. Живе в тимчасовому притулку понад 15 днів.
- Я жила коло воєнного госпіталя, на вулиці Луговій, - розповідає Єрмакова й сідає на лавку біля бетонної доріжки. - Там все пострадало. Я не адміністратор тут, просто перша прийшла. Приїхала з Києва, а ночувать не було де. Пішла у виконком, подзвонила до депутата, депутат подзвонив Юлії Петрівні і Віолеті, а вони тут поселили мене. У перший день я тут оказалася.
Ніна Олексіївна евакуювалася з Ірпеня 10 березня. Уже за кілька днів після цього від дітей отримала звістку в месенджер, що її будинку більше немає.
- Ми коли жили у нас на Луговій, то нас уже, як то кажуть, били по полной програмі. І у мене зять у теробороні, тут же в Ірпені, приїхав і каже: "Мамо, які котячки, які собачки? Собирайся, бо тут зараз буде котьол - танки йдуть із Бучі!". І я виїхала в Київ, у мене там дочка. Місяць я була у дочки, а потом у ребцентрі (реабілітаційний центр для вимушених переселенців. - Gazeta.ua), - продовжує жінка. - Діти прислали фотографію дому у вайбері - одні стіни, нічого не лишилося, усередині все чорне. А тоді вже, коли приїхала, то сама побачила. Нічого не встигла забрать звідти, даже деякі документи згоріли. Бо я ж думала, що неділя-дві - і повернуся. А тепер - одна така вирва, і друга.
Санаторій відкрили для людей з 10 травня. У перші дні сюди по допомогу з житлом прийшло багато людей.
- Зараз поменше, але в корпусах не поселяють уже, бо немає місць. Зараз уже у палатках розміщуємо людей. Дуже багато таких, що пострадали від орків. Але пока я тут, то мені дуже весело. Забота трошки відволікає від цього всього. Але хочу додому, хочу своє життьо, бути рядом із дітьми.
Одні стіни, нічого не лишилося, усередині все чорне
Ніна Єрмакова поки не знає, скільки ще їй доведеться жити в санаторії. Сподівається, що держава допоможе компенсувати втрати.
- Нам нічого пока не обіщають. Оце тільки комісії були з пожарної охрани, оцінка, прокуратура - усі документи тільки зібрала і поздавала.
Мешканці санаторію мають усе необхідне для життя. Сюди провели воду, світло й газ. Продукти привозять волонтери й Червоний Хрест.
- Столова у нас отам, ми получаєм їжу. Ті, які вже зовсім слабенькі в нас, бабулі, то ми заносим їм. А так ходять у столову. Готовить кушать Червоний Хрест. Ми не готуєм пока. Ото собі можем хіба чай скипятить з булочкою. Хліб і булочки привозять, з їдою проблем нема, всі ситі - неголодні. Постіль є, засоби гігієни, зубна паста, щітки, мило, пральний порошок, дезинфікуючі срєдства.
Ніна Олексіївна погоджується провести в їдальню. Підводиться з лавки та йде у корпус, щоб взяти ключі. На ранковому сонці в траві граються дві сороки. Спів пташок перебиває навіть гучний рев бензопили. Кілька робітників вирізають кущі й прибирають густу траву. За будівлею санаторію під парканом планують незабаром встановити модульні будиночки.
МІСТ ПІДІРВАЛИ
Їдальня санаторію заховалася під широкою кроною дубів у кутку неподалік від наметів. Вікна одноповерхової цегляної будівлі з товстими стінами повилітали від вибухів, що лунали неподалік. Їх тимчасово забили двома шарами матової плівки. Деревʼяні двері з панелями відчиняються не відразу - замок важко прокручується, пронизливий скрип котиться луною. Першою в залу їдальні заходить Єрмакова зі стосом тек і записником у руці.
- Я пенсіонер, получаю пенсію. Я тут 10 числа (березня. - Gazeta.ua) перший раз побувала. Я даже не знала, що таке місце є, а живу в Ірпені 20 років, - жінка кладе на стіл документи.
У залі їдальні холодно й пахне курячим бульйоном. Через малу кількість сонця, що проникає крізь плівку, приміщення довго нагрівається. Усередині стоять дерев'яні столи на залізних ніжках, накриті скатертинами з квітковим малюнком, і стільці з мʼякою шкіряною оббивкою. Місцями плитка вже тріснула, однак усе охайно прибрано. Під стіною, обшитою фанерними дошками, стоять старенькі холодильники.
- Один раз привозять обіди, а завтракаєм ми, хто як може - бутерброд, ковбаска, сирок, чайок. Докуплюєм собі буває, - розмову перериває телефонний дзвінок. Ніна Олексіївна бере слухавку й голосно розмовляє - щось про справи табору. - У нас буде "день перукаря"! Будуть нас стригти і приводить в порядок, а я не встигла стільці поставить і стільчики.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Ему нужно дать пожизненное!" - що зараз відбувається в хоромах Медведчука та які таємниці розкоші приховує його "золотий вагон"
Вечеряють жителі санаторію також у себе в кімнатах. Перебиваються гарячими напоями з бутербродами або ж готують щось на кухні самотужки. Мають власний графік прибирання. Наводять лад у кімнатах, миють підлогу й підмітають на території.
- На обіди привозять різне - мʼясо всігда, катлєти, вермішель, плов, три блюда всігда. А перві блюда не так часто, але люди стараються, - розповідає Ніна Олексіївна дорогою до будівлі санаторію. Під кроною дерев тут прокладені доріжки з бетонних плит, у клумбах цвітуть жовті маргаритки, а трава рясно всипана пухнастими кульбабами. - Даже у страшному сні б не приснилося, що буде війна, - зізнається Ніна Олексіївна. - Коли мені казали знайомі, що можливо таке, я не вірила, не думала, що до такого дійде. Дочка подзвонила з Києва і сказала: "Мама, у нас на Берестейській міст взірвали". Я поняла, що то рускіє і йдуть на Київ. Перший день був неочікуваний і якийсь непонятний, страшно було. Казалось, що це сон, а прокинусь - нічого не буде.
ТОПОВІ МАЙСТРИ
"Дубки" збудували ще в 1930-х. Колись тут був піонерський табір. Після визнання незалежності приміщення використовували як оздоровчий санаторій. Деякий час територію та корпуси займав дитячий розважальний табір "Вояж".
Будівля має один поверх і два окремі входи. Центральні двері розташовані навпроти округлої алеї з лавами. Плити в різних місцях пощерблені від осколків, бо сюди також долітали снаряди. На рожевому самокаті намотує кола дівчинка років пʼяти.
Усередину ведуть бетонні сходи, а над дверима - потріскані вибуховою хвилею вікна. З приміщення виходить Світлана - мати дівчинки - із залізними відром у руках. Виливає воду на траву й викручує ганчірку. Сьогодні її черга прибирати.
У невеликому коридорчику у сітчастих мішках зберігається картопля. Під стіною широкого холу на столи поставили мікрохвильовки й чайники. Під вікнами, забитими плівкою, стоять картонні коробки з гуманітаркою. Для мешканців привезли одяг, засоби гігієни, взуття та дитячі іграшки. Людей небагато - старші відпочивають у кімнатах, але більшість уже щодня ходять на роботу.
Доріжкою впевнено крокує струнка брюнетка в джинсах і білій футболці. Це заступниця міського голови Ірпеня Юлія Устич. Приїжджає в наметове містечко щодня.
- Топові майстри й перукарі Києва виявили ініціативу приїхати сюди й підтримати людей, у кого немає можливості підстригтися або дівчатам брови зробити, - каже Юрія Петрівна й поспішає завершувати останні приготування до приїзду волонтерів.
- Приїдуть сійчас, готуйся, Лорочка! - каже Ніна Єрмакова жінці, що підійшла привітатися з Юлією. Її довге сиве волосся яскраво відтіняє темно-сірий плетений светр.
- Я всігда готова, - каже Лора. - Уже років сім не робила собі манікюра, - розповідає вже дорогою жінка. Сама колись робила, а потом уже стала не бачить, даже не можу позрізать.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Модулі – наче термоси" – як живуть переселенці у першому в Україні мобільному містечку
Столи й стільці виносять на вулицю, ставлять перед центральним входом. На алею починають виходити мешканці - з цікавістю спостерігають за метушнею. Групою до корпусу підходять б'юті-майстри. На плечах несуть важкі сумки з приладдям і косметикою. Сьогодні вони безплатно робитимуть постраждалим людям стрижки, косметичний манікюр, корекцію брів і навіть масаж.
- Тут різні майстри, знайшли один одного, - пояснює майстер-бровіст Марія Якименко. - Я, наприклад, по оголошенню в інстаграмі побачила, нас організовувала Оля. Усіх сьогодні бачу вперше. Було якесь внутрішнє бажання приїхати, не могла не скористатися такою можливістю. Для мене це - біль усього народу.
Марія працює в Києві у власному кабінеті на Троєщині. Найтяжче було дістатися до Ірпеня усім разом, оскільки автобус знайти поки не змогли, та й пальне в дефіциті.
- Ми домовлялися з таксистом, щоб забирав нас, самоорганізовувалися, - каже майстриня, розкладаючи на стіл пензлі й фарби для брів.
- Моя цільова аудиторія - це візажисти та бровісти, - долучається до розмови організаторка волонтерської акції Ольга Белицька. Під білою кепкою видно густі широкі брови. - Але потім воно так разнеслось, сила інстаграму та фейсбуку, всі відгукнулися. Я сиділа і ледь не плакала - стільки народу захотіло їздити. Сьогодні ми вперше, тестовий заїзд. Плануємо тут бути до четвертої (16:00. - Gazeta.ua). Плануємо їздити по всіх деокупованих містах, поки Київської області, бо проблема з логістикою.
РУЇНИ ЗАМІСТЬ ДОМУ
Першою робити манікюр сідає довговолоса Лора. З тремтінням протягує руку майстрині. Поруч зачіску роблять літній брюнетці зі стрижкою каре. За нею хлопець-перукар машинкою голить чоловіку довгі вуса й коротко зрізає волосся біля скронь. Ірпінець широко всміхається та закочує очі догори, немов намагається розгледіти новий образ.
- Хочеться додому, але ось кума сюда приїхала моя, - каже хлопцю 67-річний Микола Коваленко, спирається на милиці й кволо шкутильгає до лавки.Чоловік має проблеми із суглобами через пережиту катастрофу на ЧАЕС - був ліквідатором аварії. - Сьогодні всі дівчата мої, - жартує Микола Васильович і сідає поруч із сусідкою по кімнаті.
- Я вже другий тиждень тут. Я перед цьою войною за день якраз поїхав до дочки в гості, - згадує Коваленко. - Я живу возлє завода там. Дом згорів під фундамент на другий день войни, авіабомба попала. Жінка була якраз там, але вспіла в погреб вскочити - повезло їй.
Микола Коваленко проживає в таборі разом з дружиною. По сусідству з ним мешкає його брат. Донька привезла родині постіль, рушники, білизну й речі найпершої потреби.
Дом згорів під фундамент на другий день войни
- А так нічого немає, руїни остались от дома, - зізнається Микола. - Скільки в мене друзєй було в Росії. Я сам автомобіліст, 40 год стажа, весь Совєтскій Союз обʼїздив. А вони, сволочі, звонять на Росію і кажуть, як ми (українці. - Gazeta.ua) тут добре живем, що туалети в комнаті. Ну як це так? Насілують дітей, бабушек - я б його с*ка на кускі розірвав.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Казали, що Зеленського нада скинуть" - як жителі Станової пережили російську навалу та серед ночі знімали кулемети з ворожої техніки
До Коваленка підходить дружина Ніна Федорівна - невисока блондинка із чорними пасмами біля скронь. Щойно зробила нову зачіску й пофарбувала брови. Приносить чоловікові тістечко, яке привезли волонтери. Шоколадний смаколик прикрасили в синьо-жовтих кольорах.
- Ось недавно в має було 66 лєт їй, а так і не скажеш, - дивиться Микола Васильович на дружину. - Пенсія була 3200 (грн. - Gazeta.ua), а в етом мєсяце смска прийшла - 4600, добавили. У неї 2800, вторая група інвалідності. На мєбєльній фабриці працювала в Ірпені, а там ацетон.
Коваленко планує відбудовувати будинок. Хоче повернутися додому. Каже й важко зітхає.
- Влада каже, що будем строїть, "два з половиною місяці". Какоє там! Хоть би два з половиною года пройшло. Боюсь, що тут треба буде жити довго, - очі чоловіка червоніють та блищать від сліз, він намагається стримати їх рукою. - Серце болить найбільше. Мені подзвонили сразу (після того, як на дім упала бомба. - Gazeta.ua). Я собрався і мене сват сюда привіз.
ЇЖУ ПРИВОЗЯТЬ ВОЛОНТЕРИ
Микола Васильович пропонує зайти в гості. Сходами піднімається повільно - заважають милиці. Кімнати в санаторії розміщені блоками - дві в кожному з окремим душем і туалетом. Чоловік живе в блоці №1 з кумою Світланою. Заходить у маленьку кімнатку площею близько 7 кв. м і сідає на скрипуче односпальне ліжко.
У приміщенні стоять два ліжка, деревʼяна тумба, фанерна нова шафа й два стільці. Гучно грає старе чорне радіо, яке подружжю подарував брат. На подушках лежать дитячі іграшки, постіль рівненько застелена цупкими ковдрами. У спальні мало світла, бо вікна забиті плівкою. Від холоду всередині беруть дрижаки, запах сирості й старого одягу бʼє в ніс. На білому підвіконні у склянці стоять гілки бузку. Подарували на Миколи, хвалиться чоловік.
- Он їсти нам привозять, - показує на картонні коробки під стільчиком. - Захочеш їсти - сам зробиш. Але привозять багато. Вікна не відкриваються, двері відкриєш - то так по ногах тяне, шо ого. Хочеться до хати вже, в Ірпені я живу вже 46 год. А тепер всьо нада по новому. Я ще й там не був, ніхто не може довезти туда. Дома хоч каляска була, а зараз нема, але пообіщали видать. Жінка тоже до хати не ходила, не може перенести. Вона, коли узнала, то в обморок падала.
У вбиральні на батареї висять ганчірки. Стіни облицьовані бежевою плиткою з квітковим узором. Матове скло душової кабіни сіре від мильного нальоту. Над білою раковиною висить маленьке дзеркало.
У палатку не захотіли, бо холодно було
- У палатку не захотіли, бо холодно було. Все, що у мене осталось - це велосипед, - звертає увагу на старенький зелений велосипед вже в коридорі біля виходу. - Осталась память. Катайтесь, кому нада - беріть, кажу, я ж уже не буду кататься.
НАМЕТОВЕ МІСТЕЧКО
Наметове містечко розгорнули під парканом на густій траві, яку нещодавно підстригли. У кожному такому помешканні можуть розмістити до 12 людей. Намети виготовлені з міцного поліестеру кольору хакі й оливи, стійкого до різних погодних умов. Біля них стоїть кілька генераторів, столи, як у їдальні. Мотузки туго затягнуті й прикріплені до землі залізними крюками.
Вхід у намет схожий на маленький коридорчик. Від зайвих очей побут мешканців прикривають двері-шторки. У наметі душно й парко, однак на сірому брезенті є отвори - своєрідні вікна, які можна відчинити, щоб провітрити приміщення. У два ряди стоять 10 широких односпальних ліжок, над кожним висить довга електрична лампа. Заселили поки лише четверо людей - двоє в намет.
Усередині будиночків є підлога з мʼякого чорного ковроліну, матраци, кріплення для одягу, бокові кишені для речей. Встановлена вентиляція і теплові гармати.
У першому зустрічає худорлява жінка в сірому светрі, вкритому плямами. Її чорне коротке волосся завертається біля вух. Валентина Кучеренко проживає в наметі разом із сином. Гуртожиток, де вони мали квартиру, зруйнували російські окупанти.
- Ми ходили вранці подивиться з сином, так там нічого немає - ні вікон, ні дверей, - розповідає Кучеренко й підходить до свого ліжечка в лівому дальньому кутку. - Стіни з тої сторони, де їздять машини, полностью немає. Два етажа було, але там майже ніхто не жив від початку війни. А зараз вже появилася сімʼя з дєвочкою маленькою.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Старшого сина розстріляли. Його хлопці десь закопали" - як Бородянка та Андріївка оживають після пережитих жахіть
Світло вмикається кнопкою біля лампи. Однак усі лампи одразу родина не вмикає, щоб економити електроенергію. Буває, син Валентини читає книжку, а жінка Біблію. Тоді запалюють два світильники біля своїх ліжок.
- Розєткі є тільки на лампочках, більше нема. А ото провод іде, подключений до генераторів. А щоб зробить чай, то треба тільки туди іти. Вночі холоднувато спати, то трошки вже кашляю.
Жити в таборі Кучеренко подобається. З іншими мешканцями проводять багато часу, тому сумувати не доводиться.
- Воду привозять, але буває і самі ходим. Свєта показує, де роднік. Там вона чиста, холодна. Постіль та подушки видавали нам тут. Але вже піду, мабуть в общежитіє. Хоть все розбите, світла нема, але самі з сином спробуємо зробити ремонт.
СТАЛА НІМА
На алеї з подружкою сидить літня жінка з тростиною в руці. 75-річна Валентина Католіченко сиве волосся охайно прибрала від обличчя червоним обідком. Гладить чорну кішку, яка прибилася до табірців.
- Ми ж самі собі не можемо за свої копєйки купить одьожу. Добре, що волонтери привозять, - ділиться Валентина. - То я взяла собі туфельки дві пари, біленькі і чорненькі літні. А так без кола, без двора. У нас єдінствєне, що немає, так це плити, щоб їсти можна було приготовить. Наче при комунізмі живем - спим, гуляєм, їмо.
Жінка місяць жила в підвалі, ховаючись від безперервних обстрілів росіян. Із собою взяла торбинку з печивом і консервами, а готувати гарячі страви не мала можливості.
Заховались под діван - і згоріли
- Коли в хаті була, в сємь часов утра такий снаряд попав у дом. І момєнтально посипались потолкі, окна. І як я вискочила, я не помню, тільки ікони схватила. А документи у мене постоянно були в кармані, а докумєнти на дом згоріли. У нас у нотаріуса єсть, подняли архіви. Два котіка погібли, а я їх тільки покормила. Заховались под діван - і згоріли. А мене, наче, хтось на руках виніс.
Після того, як снаряд потрапив у хату, у Валентини почала юшитися кров з носу. Від вибуху жінка зазнала контузії. Зараз здоровʼя зовсім зіпсувалося, каже.
- Я говорить не могла, німа стала. Але вже пройшло, чую погано, зрєніє всьо послє цього. Ноги стали отказувать, то з палочкою ходжу. Добре, що з собою захватила жменю свічок, то могла підігріть щось і світити в підвалі.
Про те, що звільнили Ірпінь, дізналася з випуску новин, коли жила в Києві. Від радості довго плакала.
- Це ж мій Ірпєнь! Та я ніде не буду вмирать, тільки у свойом Ірпені. Я тут живу із 1953 года, - відрізає, піднявши високо голову Калініченко.
70% інфраструктури Ірпеня повністю зруйновано
- Сильно постраждав житловий фонд Ірпеня, - розповідає Юлія Устич. - На сьогоднішній день понад 70% інфраструктури повністю зруйновано. Це й житловий фонд, і соціальні обʼєкти. Понад 57 тисяч жителів втратили житло. Ми перебуваємо в таборі "Дубки", це за підтримки ірпінського міського голови була проявлена така ініціатива. Щоб люди, які повертаються в Ірпінь, які втратили своє житло, змогли тимчасово тут жити.
Зараз усі кімнати в санаторії переповнені, у таборі тимчасово проживає 120 людей. З них - 22 сімʼї, 16 самотніх людей. Шість сімей живуть з дітьми.
- Є певна процедура - люди, які втратили житло мають прийти в міську раду й написати заяву про те, що в них зруйноване житло. У нас є ще намети, де можна заселити до 70 осіб. Але вони більше розраховані на молодих людей, оскільки пенсіонерам не надто зручно буде там.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Сашу розірвало снарядом. Збирали на лопату й складали" - як зараз живуть люди у знищених росіянами Мощуні та Горенці
Постраждалі зможуть жити на території табору, поки не знайдуть власне житло. Місцева влада готова надавати допомогу, скільки це буде необхідно.
- Будемо сподіватися, щоб це було якнайшвидше. Головне, щоб була перемога за нами, і тоді я вірю в те, що скоро ми все відновимо, відбудуємо, і люди повернуться у свої домівки.
Ірпінцям допомагають міжнародні й місцеві волонтерські організації. Вони пропонують реагують на всі потреби.
Незабаром людей планують заселяти у вагони Укрзалізниці. Їх установили неподалік від санаторію. До такого оригінального помешкання вже підʼєднують усі необхідні комунікації.
3 
1
Коментарі