Тростянець на Сумщині був окупований російськими загарбниками в перший день повномасштабної агресії РФ, 24 лютого. Сотні одиниць броньованої техніки ворога зайшли в місто вдень і повністю заблокували вул. Благовіщенську й пл. 40-ї Армії біля автостанції та залізничного вокзалу. Бронетехніка ворога була й на інших вулицях, і на околицях населеного пункту.

У наступні дні росіяни почали вести з Тростянця артилерійські обстріли по позиціях українських військових. Гатили й по навколишніх населених пунктах і міській інфраструктурі. Грабували магазини.

Солдати ворога знущалися з мешканців: у людей відбирали мобільні телефони, виганяли з будинків, "обчищали" їхні оселі. Чоловіків часто арештовували й били, розповідають місцеві. Загалом за місяць окупації в Тростянці загинуло 49 дорослих і двоє дітей, за попередніми даними Сумської обласної прокуратури середини квітня.

26 березня місто звільнила від загарбників 93-я окрема механізована бригада Холодний Яр. За кілька днів до цього росіяни обстріляли з танків міську лікарню, сильно пошкодивши її верхні поверхи.

Кореспонденти Gazeta.ua побували в місті, щоб дізнатися, як воно оговтується після пережитих жахіть.

ПОПЕЛИЩЕ

Тростянець нещодавно був райцентром, але в липні 2020-го став частиною Охтирського району в рамках реформи децентралізації. Утім, такі зміни мало вплинули на розмірений і спокійний ритм життя міста з населенням майже 20 тис. Переважна більшість мешканців продовжували працювати в торгівлі, місцевому лісгоспі, держустановах і закладах освіти. А також на шоколадній фабриці.

До російського вторгнення основна робоча активність тут вирувала по обидва боки вул. Благовіщенської. Працювали продуктові й речові магазини, аптеки, кав'ярні. А прикрасою вулиці була пл. 40-ї Армії, засаджена квітами, над якими гордо здіймався пам'ятник – танк Т-34. Його встановили в Тростянці 1983-го на згадку про звільнення міста від нацистів у серпні 1943 року.

Фото: Ольга Стенько

Коли росіяни зайшли в Тростянець, то почали використовувати площу як стоянку для своєї техніки. Розмістили там танки, бронетранспортери, артилерійські установки, бензовози. Майже все це під час подальших боїв було ліквідовано. Однак сильних руйнувань зазнала й сама площа – автостанція і магазини рознесені снарядами, а в житлових будинках поруч повилітали вікна й дахи. Дивом уцілів пам'ятник, хоча теж зазнав пошкоджень. Залізничний вокзал встояв, але його стіни рясно пощербили осколки.

Площа 40-ї Армії нині нагадує будівельний майданчик або попелище. Десятки волонтерів лопатами згрібають завали в купи й вантажать їх у причепи й кузови вантажівок. У повітрі літає пилюка, а стук інструментів і гуркіт техніки заглушають будь-які інші звуки.

У кінці площі, за розбомбленою автостанцією, дивом уцілів невеличкий насіннєвий магазин "Флора". З його порогу змітає сміття рудоволоса продавчиня Оксана. Попри сонячну погоду на ній легка куртка чорного кольору, одягнута поверх червоної блузки.

– По площі були хороші "прильоти". Числа із 9-го (березня. – Gazeta.ua) були частими. Артилерія била, – поправляє зачіску Оксана й запрошує до крамниці. – Техніка заїхала сюди о 13:22 (24 лютого. – Gazeta.ua). Я тоді йшла додому й почула такий гул, що серце кров'ю обливалося. Глянула на годинник...

Після заїзду техніки й перших вибухів зі сторони Сум Оксана з чоловіком нашвидкоруч обладнали вдома погріб. У подальші дні ховалися там від обстрілів із п'ятьма з шести дітей. Старша донька жінки живе в Польщі.

– Діти злякалися було раз, коли до нас (у район, де живуть. – Gazeta.ua) почало прилітати. Почули свист: "Мама, а що це таке?". Кажу: "Це таке, що треба бистро ховатися". На третій день війни малі уже по звукам стали оприділяти, що то летить: "О, це САУшка була (самохідна артилерійська установка. – Gazeta.ua), а це – "Гради", БТР", – продовжує продавчиня. – Я двічі попадала під "прильоти" за 200 і 150 метрів від мене. Перший конкретний опит був 3-го чи 4 марта. Ми тоді з сином поверталися з хлібом від магазину "Малібу". І тут чую сильний свист, голосний і противний. Кричу: "Малий, падай!". Лягаю в сніг і його дьоргаю за собою. За пару секунд – дуже сильний взрив! Осколки над головами полетіли. Пиль, грязь… У малого зрізало верх рюкзака. Удруге я вже знала, що робити – заховалася за дерево і впала на коліна.

У перші дні війни Оксана пробувала потрапити до магазину, щоб забрати звідти насіння. Однак росіяни в крамницю не пропустили.

– Один сказав: "Винесу вам моркву й буряки". Годину чекала, але так ніхто й не вийшов, – згадує жінка. – Коли сюди почалися "прильоти", то тривали днів 12. Наші їх накривали. Все горіло, зривалося. Ми бачили, як снаряди злітали уверх із бронетранспортерів. Діти раділи: "Як добре, що їх більше там не буде!".

 

– Як росіяни поводилися з людьми? – питаємо.

– До нас на вулицю в частний дом підселили кілька чоловіків з Донецька. М'ясо пушечне. Один – студент, другий шахтар, третій – співак. Шахтьора прямо із шахти витягнули, коли зі зміни вийшов. А студента зразу з вулиці в автобус посадили. Хлопці ці казали: "Ми хочемо додому, а не тута бути", – відповідає Оксана. – А були і козли! Виганяли людей серед ночі з будинків: "Забирайтеся! Ми тут житимемо". Над чоловіками іздівалися! Били, кістки ламали, зуби вибивали. У мого мобільний віджали. Підійшли і сказали: "Дай телефон або тебе забираємо". Нєкоторих досі немає. Як безвісти зникли…

Росіяни регулярно випивали. П'яними могли розстрілювати хати, грабували магазини й будинки. Із "Флори" повиносили насіння, рукавички для роботи на городах, відра, інструменти, церати для накриття теплиць, агроволокно.

– Хазяйка має два таких магазини. Рахувала збитки, то сягають більше двох мільйонів на одну крамницю, – веде далі жінка. – Тут раніше (на площі. – Gazeta.ua) був великий потік. Це ж вокзал. Люди з'їжджалися і в магазини ходили. Це був другий наш центр… Зараз все погано з клієнтами. Хазяйка за місяць магазин закриє..А я не знаю, як далі виживатиму. У Тростянці нічого хорошого вже немає. І ціни дуже виросли. Раньше брала палку сирокопченої ковбаси за 45 гривень, а зараз 80 виходить… Чоловік на залізній дорозі працює. Його п'ять тисяч гривень зарплати не вистачить на всю родину. Хоча до війни міг і 12 тисяч принести, якщо було відрядження кудись. А так у місті платили в середньому від 6,5 тисяч до 15. Найбільше отримували продавці "Продуктової хатки" (місцевий мінімаркет, розташований на площі. – Gazeta.ua).

Наостанок Оксана згадує про день, коли в місто зайшли українські військові. Спершу плакала й кричала на них, зізнається.

– Питала: "Де ви, блін, були цей місяць? Чого ви нас раньше не освободили?". Хлопці відповідали: "В нас приказ був їх потроху вибивати. Щоб вони вийшли з міста і там їх накрити". Їх командир пообіцяв, що росіян більше сюди не пропустять. Я вірю в це.

РАКЕТИ НАД ГОЛОВОЮ

Майданчик автостанції з одного боку був огороджений шиферним парканом, від якого нині залишилося кілька уламків і металеві стовпи. За ним – скопана земля, тягнуться до неба стебла часнику. Трохи нижче – подвір'я приватного будинку.

Зав'язується полуниця, зеленіє цибуля, пишно квітне білосніжна анемона й атласно-червона вузьколиста півонія. Подвір'ям ходить сива літня жінка – набирає відерцем воду з колонки й носить у будинок. Старанно обходить попелище – все, що залишилося від її господарчих будівель. Сарай будував ще дід, каже. Стояв би ще десятки років, якби не прилетів російський снаряд.

– Погоріли дерева – кизил, бояришник, яблуні. Ми того дня тут не були, знаходилася в доньки аж отам у місті, – розповідає 78-річна Катерина Степанівна. – Сусіди позвонили: "Твій сарай горить". А я ж пішла з дому з першого дня, як тіки об'явили шо війна і танки поїхали по Ленінській (стара назва вулиці, де стоїть будинок жінки. 2016-го її перейменували на честь новатора залізничного транспорту Миколи Луніна. – Gazeta.ua). По ній вони спускалися з гори й увійшли в Тростянець.

 

Від обстрілів тростянчанка ховалася в підвалі.

– Сидиш, а воно бабах-бабах! Господи Боже мій! Таня (донька. – Gazeta.ua) розказувала, шо одні з нею в садіку робили і пішли десь по продукти, а їх снарядами побило, – продовжує Катерина Степанівна. – Думаю, цим не не кончиться, бо все врем'я стріляють. Вчора ракети над нами пройшли. А тоді (під час окупації. – Gazeta.ua) російські танки в Круглом дворі стояли (пам'ятка архітектури XVIII ст. у центрі Тростянця. Спершу це була фортеця, яка захищала від набігів кримських татар. У XIX ст. князь Василь Голіцин переобладнав споруду під літній театр. – Gazeta.ua) і у нас над головою летіло все. Коли Охтирку обстрілювали – красні полоси по небу йшли.

Тоді в міських магазинах нічого не можна було купити – все було зачинене або розбите, розграбоване, згадує місцева.

– Як почали грабить магазіни – це ужас. Руські тягли все. А потом і наші (місцеві. – Gazeta.ua), придурки. Люди балакають, хто то робив. Но я не бачила.

Упродовж місяця окупації до її будинку навідувалася донька Тетяна та її сини. Брала продукти із запасів: "засипку" (крупи. – Gazeta.ua), олію, цукор, борошно. На початку вулиці стояли російські танки.

– В одній квартирі будинку, де живе донька, зірвався снаряд. Там мєбєль, все – потрощене, дірки в стінах, балкон вивалений. А в Тані повилітали вікна, – додає Катерина Степанівна.

У своєму будинку вона зараз не живе – лише навідується вдень. У хаті відновлена електрика, але газу немає. Дах пошкоджений бомбами й снарядами.

 

На всій вулиці немає води, бо труби, якими подавали, порвані. У розритих ямах – застояна зелена рідина.

– Це вони (росіяни. – Gazeta.ua) копали тут, щоб захищаться од наших, – розповідає Катерина Степанівна. – Коли росіяни пішли, то до ями докопалися вже наші – приїхали водопровод справлять. На тракторі навєрно був "хороший" – жінка красномовним жестом показує на горло, натякаючи на алкогольне сп'яніння водія трактора. – Яма була така, що треба було трошки лопатою одкопать до труби, а він ковшом як зачепив…

Сморід від зеленої води душною хмарою висить над вулицею. А з-під землі сочаться каналізаційні стоки й течуть струмком вздовж тротуару.

ЗАМІНОВАНА ТЕРИТОРІЯ

Переступаючи через зловонні потічки, ідуть дві жінки з дитиною. Погоджуються поділитися враженнями про місяць окупації. Відчули її максимально гостро, адже живуть у будинку неподалік від розбомбленої автостанції.

– Ми постраждали від обстрілу. Якраз вийшли у двір. Це було 25-го чи 26 березня. Їх (росіян. – Gazeta.ua) виганяли, – починає розмову 28-річна Євгенія. – Постраждав будинок мого брата і сусідський. Це все бачила моя 3-річна дитина. Нам довелося тікати до сусідів у погріб, лізли через паркан.

Загалом же обстріли в місті відбувалися практично щодня, згадує містянка.

– У нас по вулиці орки їздили на бетеері. 10 чоловіків стояли біля будинку. Я трохи прибирала, були з дитиною в хаті. Чоловік зайшов і каже: "Швиденько лягайте на підлогу, бо стоять біля нашого забору"… Одного разу на вулицю заїхали на "Ниві", а ми з дитиною спали. Чоловік злякався, що підуть по хатах. Нам повезло – обійшлося.

 

Майже місяць родина прожила на власних продуктових запасах. На третій тиждень повномасштабної війни вирішили переселитися через вулицю до баби. Щоб дійти до її будинку, вибирали момент між обстрілами й слухали, чи не їде якийсь транспорт. Бо цивільних росіяни могли розстріляти.

– У нас сусіда підстрелив снайпер, коли їхав машиною, у стегно потрапили. Чоловіка привезли додому закривавленого. Жінка в нього медик, надала першу допомогу, – веде далі Євгенія. – Співробітницю мою вигнали з дому. Прийшли і потребували відкрити двері. Перерили всі шафи. Вона на колінах просила, щоб не стріляли й нічого не робили, бо в будинку дитина . Із чоловіком та сином виїхала. На каждому блокпосту (російському. – Gazeta.ua) на них наставляли автомати й питали: "Куда следуете?". Казали, що їх вигнали з дому. Тоді пропускали. Отак зуміли дістатися до Полтави.

Після звільнення Тростянця подруга з родиною повернулася до міста. Та живуть у страху: з двору сапери зняли декілька розтяжок, а за будинком у них замінована територія, додає Євгенія.

 

– Коли звідси вийшли орки, то почали знаходити закатованих людей – у підвалі нашого залізничного вокзалу. Були жінки зґвалтовані – їхні імена не називають. Дівчата, яке це пережили, сильно соромляться і бояться, що їх обзиватимуть негарними словами.

"РОССИЯ" НА ПАРКАНІ

Поруч із залізничним вокзалом теж розташовані приватні житлові будинки. Біля одного з них худорлявий сивий чоловік з дводенною щетиною на обличчі закриває залізні ворота, побиті осколками. На них біліє виписане крейдою напівстерте слово "Россия".

– Та яка разніца, хто це зробив. Авжеж, не я. Навєрно написав, шоб мені новий забор дали. Не знаю, коли це сталося. Всі окупацію просидів удома, – віджартовується 59-річний Олексій Петрович. – Ти тільки виходиш, а на тебе р-раз! – і пулємьот наставили. Сказали: "Дєд, ти отсюда нє виході. Вийдєш – всьо".

Чоловіка не намагалися виселити, але пограбували – винесли комп'ютер, забрали з підвалу сало й картоплю.

 

– Я в хаті всьо врем'я сидів. Часовий одвернувся – я пішов поросьонка покормив, – каже. – Продуктів ніяких не було – ото тіки те шо в погребі. Води немає – назбирував дощової. Сусідка раз пів хлібини принесла, а я її за місяць не з'їв… Ото курочка яєчко знесе, трохи картошки оставалось. Огірки посолені були, то їх не тронули. А закатані забрали.

У кімнату будинку під час обстрілу потрапив снаряд. Пробив дах, пошкодив стіни, вибуховою хвилею вибило вікна.

– Сначала бігали ховаться при каждом вибуху. Потім навчився розрізняти "виходи" і "прильоти". Єслі не по нам – нікуди не бігали, – продовжує чоловік. – Коли отопленіє розмерзлося, то вже всьо, тіки в погребі жить. Мєжду прочім, нормально: на вулиці мінус 14, а в погребі стабільно. Четверо одіял, балон газом заправив.

Нині Олексій Петрович активно ремонтує будинок – заклав дірки в стіні, переклав дах. Усі матеріали дістає самотужки.

– Порося вберегти вдалося. Нині зарізали, – каже. – Но сало получилось сладке – такого я ще не їв. Із-за того шо воно вареннячко кушало. Я ж не варив, а місяць сирим кормив.

ЖІНКА ЗГОРІЛА

Через дорогу від площі 40-ї Армії чорною глибою поміж потрощених одноповерхівок височіє житловий будинок. П'ять поверхів кіптяви, випалених квартир, зруйнованих життів. Два вікна на першому поверсі несподівано засклені. З-за вікон без штор проглядається придатна для житла кімната, хоч і пошарпана.

У під'їзді чисті сходи, а в коридорі першого поверху вимита фарбована в типовий коричневий колір дощата підлога. З-за дерев'яних дверей ліворуч чути чоловічі й жіночі голоси. На наш стук із дверей визирає висока худа літня жінка. Одягнена в темні штани й бузковий светр поверх синьої в чорний горох синтетичної накидки-фартуха, які носять продавчині в магазині.

 

– Були тут з первой мінути, як заходили танки. 65 танків, 62 бензовоза, 65 БТРів. Чоловікові кажу: "Вася, танки йдуть!". Всі наші вулиці були ними заставлені. А греміло, а стріляло як! Страшне. По клумбах отут розверталися, трощили все, – каже 71-річна Галина Попова.

Запрошує в маленьку однокімнатну квартиру з мікроскопічною кухнею. Розповідає, що від вибухів у будинку в перші дні повилітали всі вікна. Щоб привести до ладу своє житло, замінили їх старими із музичної школи, які там вже були непотрібні.

Від вибухів і пожеж у приміщенні пішли тріщини стінами, зі стелі звисають шматки шпалер.

– Кругом щєлі, воно все порушене. Єслі п'ятий етаж завалиться, не дай Бог, то всьо... – показує Галина Олексіївна свою однокімнатну квартиру. – "Катюші" (реактивні системи залпового вогню типу "Град". – Gazeta.ua), як бахкали отут, то вогонь сюди летів. Но коли зробився тут пожар – нас у цей день не було. Забрав син на переулок Пушкіна.

Жінка з чоловіком нині проживають у кімнаті гуртожитку неподалік. До власної оселі навідуються вдень. Крім них тут ще з'являється управитель дому Юрій. Інші сусіди повиїжджали.

– На п'ятому поверсі жіночка була больна, прикована к постєлі. Умерла якраз в первий день війни, – розповідає Галина Олексіївна. – Усім не до неї тоді було, ніхто її не забрав. А її родичі десь далеко виїхали. А як гахнув вогонь – вона згоріла. А потом зверху ще й плитой привалило – щитай, похоронила сама себе в хаті. Потім вже останки поховали як положено.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Рашисти гатили по жителях мінометами: показали звільнений Тростянець на Сумщині

Галина Попова живе в будинку з 1983-го. Отримала квартиру, коли працювала в гальванічному цеху на підприємстві "Електробутприлад". За відмінну роботу їй надали тоді ще й іншу нагороду – путівку на круїз Середземним морем. Приємні спогади про відвідані країни допомагають втриматися у важкі воєнні часи зараз, зізнається пенсіонерка. Ще одна можливість забуть про все на певний час – хатня робота. Звичку підтримувати все в чистоті набула від матері.

Воду Попова набирає у підвалі – там після обстрілів труби збереглися. Газ змогли зробити - для цього заварили в трубах вихід на верхні поверхи. Електропостачання також підключили.

– Тепер є можливість, принаймні руками перепрати речі, – каже жінка, коли виходимо з квартири на двір. Показує одяг та білизну, які сушаться на мотузці між сараями та побитим осколками дитячим майданчиком. – По двору стріляли – страшне. Отута в нас таке було! Оце ми – Юра, я і дєд мій – поприбирали територію потроху. Ями заліпили (засипали щебенем та землею. – Gazeta.ua). Тут стільки заліза було, битих вікон! Трохи приходять ті шо тут жили: плачуть, забирають посуду грязну, шо осталась, – обводить рукою подвір'я.

 

Перші дев'ять діб війни Попова з чоловіком і сусідам сиділи в підвалі будинку. А потім на подвір'я прийшли російські солдати.

– Виганяли нас із квартір. У підвал заходили самі, вчотирьох там ночували, – каже Галина Олексіївна. – Замість туалету ходили за будинок. Там сів, зробив своє дєло. Де сиділи жрали, то там і ср*ли. Ізвіняюсь, – кривиться від огиди співрозмовниця.

Російські солдати були різних національностей.

– І слов'янські, і якісь невисокі чорняві чоловіки з вузькими очима, – продовжує містянка. – Ми якось вийшли, а один підходить і каже: "Отєц, подержи пожалуйста автомат". Чоловік питає: "А ти не боїшся шо я бахну?". Він відказує: "Нет, не боюсь. Я схожу вот сюда". А потім і говорить: "Я хочу увидеть свою мать еще. У меня двое детей и жена". Не знаю звідки він був – туркмен чи таджик.

Окупант заявив, що не хотів іти на війну, додає Галина Олексіївна. Мовляв, у нього та його однополчан відібрали паспорти й за відмову узяти зброю до рук – могли розстріляти.

– Він казав, що не вбивав. А якщо не міг не стріляти, то випускав кулі так, щоб нікого не поранити, – переповідає знайомство із загарбником Попова. – Раз прийшов і каже: "Берите дедушку і уходите. Сегодня сдесь будет жарко! Не знаю, выживете ли вы". Стояли з ним ще троє з автоматами. Я схватила сумку з бєльйом і вони нас повели. Перевів через путя. А там на вулиці два танки стояло. Він нас між ними провів, ніхто не тронув. І вивів аж до другого переулка. Коли прощалися, то отакий розговор був: "Желаем вам выжить и пережить этот ужас".

ЛІКАРНЯ

Тростянецька міська лікарня розташована на околиці міста: поруч з лісодослідною станцією і дендропарком. Від дороги акуратна мощена бетонною плиткою доріжка веде поміж підстрижених газонів, що яскраво зеленіють під старими деревами. Трохи далі видніються корпуси медзакладу. Біла п'ятиповерхівка фарбована смугами життєрадісного жовтогарячого й помаранчевого кольорів.

Дерева посічені осколками, у корпусах вибиті шибки й пробиті снарядами стіни. Подекуди видно, як на них "розтягнулися" чорні плями від підпалів і вибухів. Центральний вхід розгромлений – вікон немає, металеві рами деформовані.

 

На другому поверсі – відділення акушерства й гінекології. Підлога там сяє білосніжною плиткою. Біля вікна й стіни встановлені зручні диванчики, оббиті шкірзамом кремового кольору.

Назустріч виходить невисока блондинка років 40 на вигляд у синьому хірургічному костюмі, зверху – молочного кольору фліска.

– Я лічно робила, коли танк під'їхав прямо осюда, навпроти вікон. Це було десь під вечір 18 березня, – розповідає медсестра акушерсько-гінекологічного відділення Тетяна Кисла. – Повалив загородку, дерева, під'їхав до забору і став. Ми тоді давай дівчат в подвал усіх! У нас жінок тоді було шестеро. З них три роженіци.

На той момент усі ліжка відділення стояли вздовж стін у коридорі – ніхто в палатах не спав, бо боялися, що від обстрілів повилітають великі вікна.

– Кричала: "Дєвочки, давайте в підвал бистрєє, я вас прошу!". Вони і доктора побігли вниз, – жінка розповідає так емоційно, ніби заново переживає події того дня. – Всі побігли, а я послєдня. Виглянула, а танк стояв дулом на вікна і демонстративно так його повертає... Знав, навєрно, де люди єсть. Потому шо не вистрелив перший раз у людей. А в адмінзданіє – прямо у мене на очах. Чистий жах.

Декілька годин медперсонал з пацієнтами перебував у підвалі. Попри холод боялися виходити наверх.

 

– Страшно було – ми ж не знаєм, чи вони уїхали. Бо другий танк повалив забор і поїхав у двір до кочегарки. Це тоді перший раз за все врем'я танки заїхали на територію лікарні, – продовжує Тетяна. – У мене серед отих домів двохетажних, що поруч (з лікарнею. – Gazeta.ua), жила племінниця. Звоне: "Не переживай - вони уїхали". Танк, два "броніка" і чоловік 20 солдат пєших пішли за ними з гори. То ми рішили підніматися наверх.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Слідчі вирахували російських танкістів, які розстріляли лікарню у Тростянці

Тоді в лікарні вже не було опалення – від обстрілів у місті була зруйнована система централізованого гарячого водопостачання. До медзакладу привезли генератор, який кілька разів на добу запускали, щоб обігрівачами підтримувати мінімально прийнятну температуру й мати гарячу воду.

– Якби не генератор – ми би тут подохли. Ні води закип'ятити, ні смєсі наколотить. Вони ж перві сутки молока не мають (породіллі. – Gazeta.ua), а діти оруть круглосуточно. Як згадаю – жах! – нині Тетяна розповідає про ці події з усмішкою, але в її очах сум. – Паніки не було. Знала, що треба робити. Хоча усередині відчувався страх. Старалася не подавати виду.

Лікарню і пологове відділення думали вивезти до Сум за 60 км. Але спочатку відмовлялися жінки. Потім ситуація загострилася і вже не було можливості евакуюватися, згадує Тетяна.

 

– Вони ж (росіяни. – Gazeta.ua) позабирали всі "швидкі" до єдіной. На них їздили, і на них же тікали. А "зеленого коридору" нам не давали. Було раз об'явленіє в фейсбуку, шо по вулиці Разіна є роженіца. Але добраться до больніци ніяк. Вони ж своїм транспортом їздить заборонили – обстрелювали. І жінка родила на дому, – долучається до розмови ще одна медсестра, не називається.

Наслідки обстрілів у відділенні досі можна побачити – в деяких кімнатах у стінах досі збереглися наскрізні отвори від снарядів, на підвіконнях – сліди від осколків. Попри це всі вікна у відділенні замінили й зробили генеральне прибирання.

ТЕРОБОРОНА ПРИЙМАЛА ПОЛОГИ

Охорону тростянецької лікарні нині забезпечує місцева тероборона. Чоловіки перевіряють документи й стежать за громадським спокоєм.

– Я вам щас таку історію розкажу! Не повірите, – підходить до нас на виході з території 56-річний Олександр Артюх з автоматом за спиною. – Ото бачите, де носок на землі лежить? Ми там роди принімали, – посміхається та показує на чорну чоловічу шкарпетку, втоптану в пил на дорозі.

Подія сталася на початку квітня – після деокупації міста.

 

Піднімаємося з тероборонівцем вулицею вздовж оповитого молодим диким виноградом паркану лісодослідної станції. Про себе чоловік говорить коротко: у мирному житті – дитячий тренер зі спортивних єдиноборств.

З-за паркану лунають пронизливі крики павичів, яких тут тримають у вольєрі.

– Отак і тоді було. Павліни волають, жінка кричить! – продовжує Артюх. – "Швидку" викликали, но її немає. Жінці штани зняли – а там вже головка йде. Питаю: "Як звати тебе хоч?". Відказала, що Надя. Нам дуже повезло шо вона сама рожала.

Тоді в розбитій лікарні вже не було акушерок і лікарів, бо після деокупації міста акушерсько-гінекологічне відділення не працювало півтора місяця. Акушерку зрештою вдалося привезти з міста "швидкою".

– Надєнька одну ногу отут в плече мені, а другу – в стойку (машини. – Gazeta.ua). Рожа дєвка! І сидить поруч свекруха її мовчки, – говорить тероборонець. – Дитина одразу не закричала, то її забрала "швидкої". Головне – що живі обидва. І матір, і немовля.

13

дітей народилося в пологовому відділенні Тростянецької лікарні з 25 лютого до 25 березня. У середньому це наполовину менше, ніж було до окупації міста, розповів персонал. 1,5 місяця після деокупації населеного пункту відділення акушерства й гінекології не працювало. Породіль возили до Сум.

×