Київ є одним з найпопулярніших міст серед українських та закордонних туристів. Лише торік столицю відвідали близько 900 тис. іноземців та понад 2 млн жителів з інших регіонів України.
Попри значну кількість історичних місць та пам'яток культури, останніми роками у Києві набирав обертів так званий "локальний туризм" – містяни та гості столиці дедалі частіше вишукували для відвідин цікаві об'єкти, невідомі широкому загалу. Серед них – старовинні житлові будинки з помпезно збудованими під'їздами, ліпниною на стелі, незвичними ліфтами і архітектурою стін.
У деяких із таких будинків жителі настільки втомилися від нашестя туристів, що почали вішати на дверях оголошення із закликом до них не ходити. Все було марно. Кількість охочих відвідати маловідомі, але цікаві локації Києва, знизилася тільки після початку повномасштабної війни.
Кореспондентка Gazeta.ua побувала у трьох історичних будівлях Києва з незвичними під'їздами, аби побачити як виглядає модерн і класицизм в архітектурі. А також, щоб дізнатися, хто зараз мешкає в цих будівлях.
АНТИЧНІ СЮЖЕТИ
Житловий будинок за адресою вул. Саксаганського, 99 стоїть понад дорогою. Затиснутий між старими будівлями, він відразу привертає увагу через незвичну кількість поверхів для забудов на цій вулиці. Семиповерхівка на кілька рівнів виструнчилась вгору над порівняно куцими архітектурними спорудами. З обох боків має оригінальні круглі піддашки, що нагадують башти.
На першому поверсі фасад будинку займають магазини жіночого одягу та мобільної техніки. Навпроти на тротуарі встановлені деревʼяні лавки зі спинками, фарба на яких вже полущилась.
Важкі вхідні двері, розташовані у центрі, вочевидь, змінювали не так давно. Над ними щоразу, як хтось заходить всередину – дрижать вікна, встановлені півколом. Цей будинок на початку ХХ століття збудували на замовлення лікаря-терапевта Якова Білаковського. Його виконали у стилі пізнього модерну.
Головною оздобою фасаду є ліпнина та дві дзеркальні напівоголені жінки під еркером, які, дещо вигнувши спини, тримають руками виступ. У внутрішній двір веде вузький провулок. Там під густими кронами вишень на дитячому майданчику палять двоє чоловіків.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Замість АТБ тепер АБЦ. Скрізь машини з буквами Z" – про що говорять у Києві в одному з найбільших ТРЦ Європи
Одразу за провулком – відчинені двері до пральні. Її відкрили нещодавно, щоб переселенці могли скористатися послугою безкоштовно. Кілька машин гудуть у вузькому коридорчику.
Дзвоню у домофон збоку від вхідних залізних дверей. Жінка із приємним низьким голосом відповідає майже одразу.
– Хочете зайти? Це буде важко, але добре, – каже і замок автоматично відчиняється.
У просторому під'їзді темно. До сходів між поверхами ведуть ще одні – широкі, із сірого каменю. Стелі в парадному дуже високі. Стіни молочного кольору посіріли від старості, подекуди фарба полущилась і вже почала осипатися.
Під самою стелею у коридорі, обрамлені квадратними візерунками, висять барельєфи. На них можна розгледіти античні сюжети життя стародавніх греків і римлян.
Стіни на першому поверсі прикрашені колонами та рослинними візерунками. Спершу здається, що це ліпнина. Однак насправді під товстим шаром фарби приховане вишукане деревʼяне різьблення. Найбільше вражають сходи – із дорогого мармуру із сірими прожилками та з кованими перилами.
На кожному поверсі є сміттєпровід, більшість квартир мають сигналізацію, а деякі – камери спостереження та решітки на дверях. На прольотах темно, адже вікон у підʼїзді немає. Лише тьмяні лампи розсіюють тепле світло, від чого стає трохи моторошно. У цьому підʼїзді цілком можна знімати готичні фільми жахів або детективи.
На сьомому поверсі є невелика мансарда, дещо в занедбаному стані, зі скляною стелею та деревʼяними козлами. Вочевидь, хтось робить ремонт. Враз різкий скрип дверей пронизує простір – хтось ходить на першому поверсі.
Жінка низького зросту з доглянутим довгим волоссям каштанового кольору виходить в коридор. У руках тримає велику сумку та ключі. Вона працює в одному із офісів, однак імʼя називати не хоче – місцеві мешканці сваряться, якщо хтось відчиняє вхідні двері незнайомцям, пояснює.
Це якась царська забудова
– Я мало знаю історію цього підʼїзду, – каже незнайомка і зупиняється біля сходів. – Це якась царська забудова, але як вона вижила до цього часу, сказати не можу.
Жінка працює у будинку кілька років. Із жителями намагається не зіштовхуватись, щоб не заважати та не доставляти незручності.
– Звичайні люди тут живуть, але іноді не всі в захваті, що офіси на перших поверхах. Вище ідуть квартири житлові, – продовжує. – Тут чудові барельєфи. Цьому підʼїзду ще б косметичний ремонт і ціни не було б. Тут високі стелі (близько 4 м. – Gazeta.ua). Якщо спека страшенна чи холод, то як і у всіх будинках тримається температура. Але через товсті стіни повільніше змінюється всередині.
Взимку у будинку прохолодно. Щоб пересидіти низьку температуру працівники офісів беруть із собою теплі речі та ставлять обігрівачі.
– Триматися можна. Гріємося чаєм і камінами. Температура не настільки комфортна, щоб ходити у тонких кофточках, – розповідає працівниця.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Ходячі жабки", корисні карасі та соковита лохина: як працює унікальна ягідна ферма, поки її власник воює за Україну
У будинок приходить багато відвідувачів, щоб подивитися на старовинні барельєфи та вишукану ліпнину, зізнається жінка. Однак жителі тутешніх квартир гостей не люблять. Від початку повномасштабного вторгнення навіть повісили на дверях попереджувальну табличку для сусідів, щоб нікого не пускали.
– За відчуттями, наш офіс займає кілька квартир, але я не знаю, які всі інші. Площа просто дуже велика. Заїхали вже в приміщення з ремонтом. Сходи тут гарні, але я не знала, що вони мармурові, – додає наостанок жінка та хутко йде до виходу.
"ГЕНЕРАЛЬСЬКИЙ" ЛІФТ
Просто у серці міста за пʼять хвилин ходи від станції метро Золоті Ворота розташований невеликий житловий будинок, збудований ще наприкінці ХІХ століття. Пʼятиповерхівка розташована за адресою вул. Прорізна, 11Б. Однак споруда має не тільки історичну цінність.
У житловому будинку між поверхами досі курсує найменший ліфт у Києві. Кабіна вміщує лише одну людину. Підйомник встановили ще 1949 року на замовлення мешканців. Існує версія, що у цій будівлі на пʼятому поверсі проживав тодішній міністр харчової промисловості Микола Санов. Чиновнику було важко підніматися сходами, тому він і вирішив встановити ліфт. Однак підʼїзд виявився надто маленьким за площею для повноцінної кабіни, тому мешканцям і довелося "кататися" по одному.
За іншою легендою – ліфт облаштували на замовлення генерала, який мав надмірну вагу та лінувався користуватися сходами. І також він боявся замаху та начебто вважав, що саме одномісна кабінка могла захистити від небезпеки. Третя легенда розповідає, що генерал встановив ліфт для хворої дружини, яка була надто мініатюрною.
Знайти будинок виявилося непросто – він захований у дворах між щільними забудовами. Щоб пройти до нього, варто звернути у вузький провулок, розмальований вуличними художниками в біло-чорних тонах. На стінах завмерли перехожі у смокінгах, закохані пари за столом ресторану та офіціант з келихами на розносі.
На задній стіні будинку без вікон – величезний мурал. На ньому білі коні стрімголов везуть вишукану карету. Внизу під стіною стоїть старий зелений легковик із пробитими шинами. За склом попередження: "Я на війні. Машина не кинута. Живу в цьому будинку".
Одразу за парковкою звертаємо ліворуч у відчинену хвіртку з решіткою. Тут знаходиться старий вхід у будинок – залізні сірі двері рясно розписані графіті строкатих кольорів.
Трохи далі у невеликому дворику на деревʼяній довгій призьбі колишнього магазину сидять двоє жінок. Працюємо неподалік, зізнаються.
Мешканці не пускають, бо бояться
– Ми жодного разу не були у будинку, але про ліфт знаємо, – каже блондинка з кавою у руці. – Сюди часто люди приходили до війни, але зараз перестали. Мешканці не пускають, бо бояться, що будуть кататися просто так і зламається установка. Вам сюди – коричневі двері, – вказує дорогу.
У центрі двору облаштована клумба круглої форми. Вочевидь, за нею старанно доглядають – жовті, червоні та малинові квіти яскраво контрастують із зеленню кущів. Сам фасад будинку облітають пагони винограду, завертаючись у різні боки так, що закривають балкони та вікна.
Вхідні двері зачинені на замок з домофоном. Над піддашком висить вивіска антикварної крамниці "Мякоть", а поруч номер квартири. Ніхто не відповідає – виявляється, через війну власники вирішили закрити бізнес.
Місцевих мешканців тут не видно, тривалий час ніхто не показується. Раптом із дверей виходить чоловік у чорній футболці, а в руках тримає прозору пляшку з пивом.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Який вигляд має городище в Україні, де понад 2 тис. років тому жили скіфи: як шукають їхні скарби
– Я тут не живу, але можу пустити в середину, – каже російською. – Працюю тут, роблю ремонт у квартирі на останньому поверсі. Ліфт працює справно – щойно на ньому спускався. Але таке враження, що він саморобний.
У підʼзді тхне сирістю. На сонячних променях що пробиваються крізь брудне вікно, видно клуби пилу. На стіні висять сині поштові скриньки, вщент забиті платіжками. Імовірно, жителі виїхали на час війни з міста. Над скриньками недбало прикріплена вивіска радянського зразка з проханням зберігати чистоту на сходових майданчиках.
Одразу на вході зустрічає славнозвісний ліфт, що радше нагадує комірку. Він має подвійні двері. Перші – пофарбовані сірою фарбою, деревʼяні, другі – відчиняються всередину та виготовлені з фанери. У попередженні для гостей місцеві просять не кататися на старій техніці та вказують, що ліфт перевозить не більше 85 кг.
Поміститися у кабінці складно навіть людині із невеликою комплекцією. Щоб улізти – найкраще стати обличчям до кнопок доволі великого розміру. Ліфт має трохи продовгувату форму. Працює справно, однак тарахкотить настільки гучно, що його роботу чути навіть з вулиці.
До пʼятого поверху він просувається в залізній сітці, яка масно припала брудом та павутиною. На сходах та кованих перилах також "лежать" груди пилу. Нагорі чути скрежет болгарки – там роблять ремонт в одній з квартир.
НЕПРОСТІ ЛЮДИ
Житловий будинок на вул. Велика Житомирська, 40, що на Львівській площі, збудували 1912 року за проєктом архітектора Володимира Ніколаєва. Фасад та оздоблення споруди виконані у стилі класицизм.
Зараз будівлю важко не помітити через її фасад, пофарбований у ніжний відтінок рожевого. Родзинкою будинку є розміщення всередині найстарішого кінотеатру Києва, який відкрили 1913 року. Тоді він носив назву "Кінематограф" або "дитячий спеціалізований кінотеатр імені Чапаєва". Однак згодом йому дали милозвучне імʼя "Ліра". З 2015 року у залах показують виключно українські стрічки.
Вхідні двері будинку на Львівській площі зачинені, а відвідувачів просять заходити з двору. У провулку, де знаходиться парковка, жінка у тонкому синтетичному костюмі з квітковим принтом наливає вуличним кішкам у керамічну миску молоко. Це – працівниця кінотеатру, називається Катериною.
– Раніше багато відвідувачів приходило, а зараз війна, бачте, - каже жінка та проводить у темний коридор із багряними стінами. – У нас проходять благодійні покази нині, приходять режисери. Зараз у залі йде фільм "Крим, як це було".
"Ліра" не схожий на сучасні кінотеатри. Тут всього один невеликий зал та немає попкорну. Квитки коштують 75 грн, а купити їх можна у касі, що за дверями по сусідству із вхідними до будинку.
Заходимо крізь важкі штори у зал із порівняно малим екраном на стіні. Дівчина в червоному оксамитовому кріслі уважно слухає діалоги акторів. Катерина пропонує подивитися фільм. Я – кіномеханік, зізнається.
– Або приходьте у суботу, – каже з посмішкою працівниця. – Буде творча зустріч. Колектив у нас хороший, всі давно працюють. Найбільше ходять на фільми про війну. Памʼятаю на "Крим" багато людей приходило, на "Кіборги" також.
У сусідньому приміщенні, де розташована каса, біля входу стоїть стіл з іграшками та розмальовками. Розваги приготували для дітей з Маріуполя – щовівторка о 15:00 тут влаштовують благодійні покази. Останнім часом переселенців навідується багато, буває більше 50 людей за день.
Катерина показує, як пройти до входу в будинок. Одразу за кінотеатром потрібно звернути праворуч у вузький провулок. У внутрішньому дворі стоїть кілька автівок, тут видно, що цегляний фасад будинку вже зносився.
З дверей виходить чоловік у білій футболці.
– Я вас пропущу, але ліпнина збереглася тільки на першому поверсі, – каже і проводить всередину.
Жителі будинку заходять з іншого боку, а з двору можна потрапити до чорного входу, де, зазвичай, приймають гостей, пояснює чоловік. 70-річний Володимир працює тут охоронцем більше 12 років. Також займається прибиранням та інколи – ремонтними роботами. Його змінює напарник. Інших працівників у будинку немає.
– Тут живуть непрості люди, – тихо каже Володимир.
У домі вражає висота стелі, якою від кожного шороху котиться луна. На кремових стінах немає жодної плями – мешканці стежать за чистотою. Проходимо ближче до головних дверей. У коридорі висять дзеркала та архівні фотографії. Охоронець запевняє, що це старі знімки вулиці, де розташована будівля.
Стеля прикращена ліпниною з античними візерунками та рослинним орнаментом. У центрі висить люстра з вісьмома плафонами догори. Її купили не так давно, однак обирали під старовинний стиль підʼїзду.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Білочка, чудний суржик та українізація: як переселенці з Харкова будують життя з нуля та запускають бізнеси у Полтаві
– Оце все, шо тут зі старого залишилося. І ще клейма на сходах, – на першій сходинці із сірого каменю охоронець показує червоний відтиск із датою будівництва. – Вікна ще тут старі. Розсипаються, то одне вже пластикове поставили. Ми сюди нікого не пускаємо. Тільки раз екскурсію пропустили.
Широкі сходи спіраллю ведуть нагору. На верхніх поверхах жителі зробили ремонт після пожежі, що сталася 12 років тому. Тоді палав останній рівень будинку, стінами стікала вода.
Стіни тут по метра півтора-два
– Все було брудне, треба було перероблювати, – пояснює Володимир. – Пожарнікам треба потушить, то вони води ж не жаліють… Ліпнину залишили, навіть фарбувати не довелося, відмили і все. Стіни тут по метра півтора-два, добре тримають температуру. Подоконніки старі, там слоїв пятнадцать краски. Сходи і перила збереглися.
Жителі будинку не люблять, коли незнайомці приходять подивитися підʼїзд. Сваряться, коли пускаю, розповідає чоловік.
– Не скажу, хто живе, але відомі люди. Мені подобається тут працювати, будинок практично на мені і на напарнику. Все самі робимо, ЖЕК тут ні при чому. Усі ремонти люди за свій кошт виконують. Відчуваю себе тут причетним до історії. Коли вперше побачив підʼїзд – він був страшний, після пожару. А оце так прикипів, – каже наостанок Володимир.
3 
1
Коментарі
1