Полтава – найближчий обласний центр до Харкова. Тож після початку повномасштабної російської агресії саме сюди масово з'їжджалися харків'яни, рятуючись від російських обстрілів та бомбардувань.
Велика частина переселенців вирішила осісти в місті й почала будувати життя практично з нуля. А деякі змогли перезапустити свої харківські бізнеси й повідкривали в Полтаві заклади громадського харчування. І не прогадали, бо цьогоріч у місті справжній ажіотаж на кафе, ресторани, піцерії та кав'ярні. Вечорами й на вихідних знайти вільне місце в закладах у центральній частині населеного пункту – справа нелегка. Приходять відпочити не тільки місцеві й харків'яни, а й переселенці з інших регіонів. Можна зустріти чимало маріупольців, херсонців, миколаївців.
Кореспондентка Gazeta.ua побувала в трьох закладах, які відкрили харків'яни в Полтаві. Поговорила з їхніми власниками й працівниками, щоб дізнатися їхні історії та з'ясувати, наскільки важко було перезапускати бізнес в іншому місті.
ВУЛИЧНА ЇЖА
Одним з перших у Полтаві відкрився заклад D&D Berlin street food – кафе швидкої вуличної їжі. Тут готують здебільшого шаурму й донери.
– Заходьте, у нас знижки 50 відсотків, а ще ми відкрили зал, – молодий чоловік щільної статури в чорному кухарському костюмі відчиняє переді мною двері. На його бейджику написано ім'я: Ігор.
Всередині не сказати, що людно, але й не порожньо: за трьома столиками відвідувачі з апетитом їдять шаурму й салати. Біля каси утворюється невелика черга. У приміщенні прохолодно, приємно пахне смаженим м'ясом і східними спеціями, гучно грає динамічна англомовна музика.
Отак жили-жили й раптом стали полтавцями
– Якщо вам про заклад розповісти, то не до нас, бо роботи багато. Скоро має прийти співвласниця, – говорить кухар Ігор і повертається на відкриту кухню за стійку.
Буквально за хвилину в двері заходить молода блондинка у світлих літніх штанах і жовтій футболці з двома горщиками квітів під пахвами. Погоджується поговорити, лише перепрошує, що спершу занесе всі квіти: "Завершуємо оформлення зали".
Анна Юрченко – співзасновниця мережі закладів швидкого харчування D&D Berlin street food. Переїзд з Харкова до Полтави став для неї другою кардинальною зміною у житті. Бо 2014-го їй, тоді 23-річній жінці, довелося тікати з Луганська, коли туди прийшов "русский мир".
– Отак жили-жили й раптом стали полтавцями. Сьогодні була друга сесія з психологом. І тепер нарешті можу трохи про це розмовляти, – підкреслено життєрадісно сміється жінка.
Сідаємо за невеликим столиком на двох у дальній залі. Анна кладе на стіл телефон, куди постійно надходять повідомлення в месенджери. Але на них не зважає – складає руки перед собою, ніби обнімає долонями за лікті.
– Уперше, вісім років тому, я не розуміла, у яку халепу вскочила. І тоді це було локально – Луганськ і Донецьк, навіть не повні області. Такої срані, як зараз, тоді не було. Я в Луганську була до середини літа 2014-го, встигла поїхати до активних бойових дій, – розповідає підприємиця.
За фахом вона вчителька української мови. Одразу після закінчення університету пішла працювати адміністратором у сферу швидкоїжі. Коли почалася окупація рідного міста, виїхала до старшої сестри в Харків. Потоваришувала з ресторатором Євгеном Харченком. Згодом стали з ним бізнес-партнерами.
– Удруге було складніше. Бо вже "припаркувалася" в місті, воно стало рідним, – продовжує Анна. – Нині асоціацій дому з Луганськом не маю, а з Харковом – є. Там мої друзі, улюблені місця, заклади, які ми будували з нуля. Було розпачливе відчуття, що це в мене відбирають. Зараз то вже ні, але в перший час – так.
Жодна робота й жоден будинок не вартий того, щоб за це так ризикувати життям своїх дітей
Підприємиця виїхала з Харкова 24 лютого. Та спершу зробила все, що могла на той момент: в усіх закладах навела лад, домила й поскладала посуд, переконалася, що всі продукти заморожені й обладнання працює. Під вечір вирушила до Полтави. Облаштувалася в друзів, але за наступні місяці встигла змінити третє місце дислокації.
– Я останні три роки жила на два міста: у Полтаві тоді запускала ресторан "В м'ясо", потім бувала тут наїздами. Тому ні секунди не вагалася, куди їхати, – веде далі Анна. – З України я не поїду. У мене можуть забрати одне місто, друге. Але не країну. Маю упередження, що коли ти виїжджаєш з дітьми й живеш десь у Німеччині й облаштовуєш побут, то поступово прикіпаєш до цього місця. Тому, думаю, відсотків 70 тих хто виїхав, не повернуться, знайдуть себе там. Але якщо всі виїжджатимуть, то хто підніматиме країну? Хоча все залежить і від міста, з якого виїжджати. Одна справа – можна не їхати з Полтави, де тихо. А коли вчора їду Харковом і дивлюся, як жінка саджає свою дитину в машину там, де мені страшно навіть проїхати, то що там вона робить? Жодна робота й жоден будинок не вартий того, щоб за це так ризикувати життям своїх дітей. Мені простіше: у мене є тільки я і кіт.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Постраждали до 4 тис. будинків і споруд: який вигляд має Харків після обстрілів
Мережу закладів вуличної їжі відкрили в Харкові три роки тому. М'ясо для донерів маринувала фірма, що займається переробкою. Рецепт – спеції та пропорції – підбирали індивідуально. Та з перших днів російської агресії контакти з постачальником перервалися: виробництво розташовувалося в селі Циркуни неподалік від Харкова. Саме в цьому напрямку російська армія здійснила наступ. Підприємство зруйноване обстрілами. Нині замовляють продукцію у найбільшого виробника курятини в Україні. Паралельно шукають й інших постачальників. Бо окрім оригінального набору спецій, у м'ясі має бути консервант, щоб воно не зіпсувалося всередині, поки просмажується.
У Харкові працювало чотири точки мережі, п'ята була на підході, каже Анна. Поступово відновлювати їхню роботу почали з квітня.
– Більшість наших людей залишилися в Харкові, їм треба було шукати роботу. Спочатку готували для ЗСУ й тероборони. Волонтерили. Потім вирішили працювати. Поступово запускали одну точку за одною, – розповідає співвласниця мережі.
Точку в кварталі за Харківської ОДА досі не відкрили – будівля постраждала від обстрілу. Водночас поступово доробили ремонт у приміщенні на проспекті Героїв Харкова та запустили новий заклад. А от кафе на ринку біля метро Героїв Праці – закрили. Після обстрілів Північної Салтівки багато тамтешніх будинків зруйновані.
Відкривати заклад у Полтаві планували, але в майбутньому, зізнається Анна. І додає: уявити собі не могли, що це станеться так швидко і що головним рушієм стане війна.
Сюди приходять люди поїсти, а потім уже обирають місце, куди ходити
Місце на Європейській, 17 придивилися давно, але певний час не могли домовитися з власниками.
– Це приміщення аптеки. Вони спочатку не погоджувалися нам його здати, планували розширюватися. Але зараз немає в цьому сенсу, – говорить.
РОЗМОВНА УКРАЇНСЬКА
Заклад працює з травня. Суму оренди підприємиця не називає, але каже, що вона помірна. У кафе працюють як харків'яни, так і полтавці. Знайти співробітників було неважко: пропозиції кадрів значно перевищують попит роботодавців.
– З початку війни, коли пройшов перший шок, виплатили всі заборгованості зарплати. Максимально працевлаштували всіх. Більшість з тих, хто працює в нас у Харкові, то наші "старі" співробітники – не виїжджали або повернулися в місто.
У перший же день війни видалила російську розкладку взагалі з телефона
Зарплата в закладі конкурентна, вважає співвласниця. Кухар отримує 600 грн за 12-годинний робочий день. Працюють п'ятеро людей. Навчання пройшли швидко, адже всі технології та рецепти прописані й стандартизовані. Готують за технологічними картами, збирають шаурму на вагах – чітко відміряють кількість кожного інгредієнта.
Конкуренції з іншими закладами, де готують подібний фастфуд, Анна не боїться: "Це стимулює до розвитку, а не заважає".
– Конкуренція – це завжди класно, бо вказує тобі на помилки. Це кайфово, коли навкруги є багато закладів, – говорить. – Сюди приходять люди поїсти, а потім уже обирають місце, куди ходити. Все інше в наших руках: зробити смачно, красиво й швидко, щоб поверталися до нас.
Поки про успіхи казати рано, додає Анна. Перші місяці заклад працював лише навинос через віконце. Потім відкрили мінізалу, де можна було поїсти, стоячи за столом-стійкою. Із серпня запрацювали повноцінно: відкрили залу зі столиками, є вбиральня. Дизайн придумували спільно з колективом – малювали на стінах самі співробітники.
– Я думаю, що в такому форматі в нас буде успіх. Зараз у нас знижка 50 процентів на усі донери, багато людей приходить уперше. Але є й чимало тих, хто знає нас давно – тут багато харків'ян. Ми зберегли все в тому ж вигляді, як у Харкові – і брендування, і рецепти та меню.
Та дещо принципове довелося змінити. Тепер у закладі з відвідувачами говорять лише українською мовою. Російською тут більше не спілкуються принципово.
Ніхто тобі не скаже "шо ти розмовляєш, як свиня", якщо якесь слово забудеш і вставиш російське
Анна перейшла на українську нещодавно. Спершу боялася хейту, зізнається. Їй здавалося, що її критикуватимуть. Та в Полтаві перехід відбувся на диво легко, визнає.
– Нервуюся, довго й вільно ще не можу говорити, бо думаю російською. Але вже підписалася на другу хвилю "Рідного розмовного", – продовжує. – У перший же день війни видалила російську розкладку взагалі з телефона. Зараз переписуюся лише українською або англійською. У Харкові суржику практично немає, а в Полтаві він прекрасний. Тут всі так розмовляють – трошки смішно, але дуже мило. І ніхто тобі не скаже "шо ти розмовляєш як свиня", якщо якесь слово забудеш і вставиш російське.
Батьки Анни досі живуть у Луганську, бо побоялися виїжджати в чуже місто й починати все з початку. На доньчину українську дивуються. І намагаються переконати, що то марна справа.
– Мама, коли почула що я говоритиму тепер українською, почала, що "какая разніца на каком язикє говоріть". Відповіла їй, що для мене є різниця. Звісно, російська пропаганда за ці роки зробила свою справу. Вони не проросійські. Та людям вже більше нічого не треба, аби тільки жити в своєму домі, мати хоч яку роботу й щоб не стріляли навкруги. А я навпаки: готова життя віддати, але не жити в такій рабській ідеології.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Життя у підземеллі, літаки від яких усе здригалося і "батюшка Путін" у росіян: як Харків оговтується після жорстоких обстрілів
ТЮ
Вулична кав'ярня з такою лаконічною назвою, питомо українським словом, відкрилася у травні за 10 номерів далі від центру на цій же стороні вулиці.
Затулена пишними заростями спіреї не тільки від проїжджої частини, але й від тротуару кав'ярня, що працює за принципом to go, притулилася в мініатюрному приміщенні між двома магазинами вечірніх суконь на першому поверсі житлової "сталінки". Будинок своєю архітектурою нагадує багатоповерхівки на Сумській і Пушкінській – центральних вулицях Харкова.
На невеликому мощеному плиткою просторі розставлені три металевих розкладних столики зі стільцями. На стільницях – невеликі горщики з живими рослинами. Ще один горщик з невеликим кактусом захищає дизайнерські металеві ґрати на високому дерев'яному столику-стійці. Біля рослини підпис – "це Антоха".
– Просто захотілося назвати кактус. А ім'я мені подобається. Погодьтеся, гарно ж звучить, – каже власник кав'ярні, бородатий молодий чоловік з яскравою засмагою.
А потім спочатку снаряд потрапив в офіс – на щастя, всі живі
Говорить російською – тією м'якою з бархатистим глухим "ге", за якою безпомилково вгадується його рідне місто – Харків. Готує на великому кава-апараті флетвайт. За столиком поруч обговорюють між собою новини двоє цивільних чоловіків, одягнених у стилі мілітарі.
Віддавши напій і відрахувавши решту, харків'янин Кирил відчиняє двері-стійку й спускається на вулицю з двох сходинок. Переносить столик зі стільцями в затінок, ближче до декоративного чагарнику.
– У Харкові займався зовсім іншою діяльністю, у будівельній сфері. Була фірма з вентиляції та кондиціонування. А потім спочатку снаряд потрапив в офіс – на щастя, всі живі, – починає розмову. – А виїхав я тоді, коли в нашому мікрорайоні виявили й захопили диверсантів. Тоді їх було багато, точилися вуличні бої, стрілянина. Вивіз з міста всю родину, зокрема й батьків.
Жили в кварталі Нові Будинки в районі просп. Московського й Жукова (нині Героїв Харкова й Петра Григоренка відповідно. – Gazeta.ua), розташованому на південний схід від центру міста. Виїхали на початку квітня. У Полтаві чоловік зрозумів, що роботи для нього немає: за його спеціальністю працюють тутешні фірми, які щільно утримують ринок, не залишаючи місця для конкурентів з інших місць. З житлом теж було важко.
– Дякую добрим людям. Полтавцям величезна подяка – бо максимально допомагали. І їжею, і одягом, і з житлом. Нам пощастило: за квартиру не платимо взагалі. Знайшли людей, які виїхали, а їхня квартира, де давно ніхто не жив, залишилася.
"Тю" ми, харків'яни, вважаємо суто нашим харківським словом
Саме Полтаву обрав свідомо – хоча не мав тут нікого з близьких, але місто найближче до Харкова й звідси можна іноді навідувати рідний дім. Спочатку, не маючи роботи, включився у допомогу: возив гуманітарку землякам, які залишалися жити під обстрілами. Допомагав вантажити машини, сортувати допомогу.
– Треба було думати, чим заробляти на життя. Тому вирішив робити своє. Давно мріяв про власну кав'ярню. Років п'ять-шість тому хотів зробити в Харкові. Маю невеликий досвід роботи з кавою, – розповідає Кирил.
Місце шукати було важко, та ще й у незнайомому місті. Перебирав оголошення про оренду приміщень, але підходящих не було. Розпитував людей. Випадково побачив напис на дверях, що приміщення здається в оренду. Хоча зараз кожна копійка на рахунку і до того, щоб "відбити" витрати поки що далеко, підприємець зізнається: вартість оренди значно нижча, ніж у Харкові.
Дизайн у кав'ярні Кирил розробляв сам. Обрав стиль лофт. Дещо виконав власноруч – самотужки фарбував стіни, вішав полиці тощо. Металеві елементи, як-от меню, викарбуване великими літерами на мідних пластинах, замовляв у фахівців.
– "Тю" ми, харків'яни, вважаємо виключно нашим харківським словом. Хоча полтавці теж так говорять. Вирішив так назвати просто інтуїтивно. Це слово крутилося в голові, вважаю його трохи з гумором і цілком доречним.
Вірю, що люди, які люблять каву, будуть готові прийти сюди по хороший смак
Все обладнання купвав. Використав гроші з власних заощаджень з "попереднього" життя. Чи стане ця справа прибутковою, власник поки не знає. Вважає, що за ті два місяці, що працює, ще рано говорити про конкретні результати. Його мета зараз – напрацювати клієнтуру. Що зробити не так і просто: поруч у цьому ж кварталі працює ще мінімум три кав'ярні. Робить ставку на земляків: харків'яни намагаються підтримувати одне одного, ладні пройти зайвий квартал, але підтримати копійчиною "своїх".
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Ходячі жабки", корисні карасі й соковита лохина: як працює унікальна ягідна ферма, поки її власник воює за Україну
Складно виявилося і з постачальниками кави. Щоб створити унікальну торгову пропозицію, підбирав вишуканий смак. Через інтернет каву принципово не замовляв, бо надає перевагу можливості особисто спробувати перед замовленням. Зупинився на бельгійській каві преміумкласу. Постачальників вдалося знайти в Полтаві.
– Я все ж вірю, що люди, які люблять каву, будуть готові прийти сюди по хороший смак. Потроху з'являються постійні відвідувачі. Навіть в Інстаграмі полтавці виставляли пост, що через усе місто ходять сюди щоб попити кави. Це приємно.
Водночас визнає, що місце на надто прохідне: кав'ярню практично не видно з вулиці та й припаркуватися тут поруч ніде. Попередній заклад – кав'ярня "Сахара не надо" – пропрацювала близько року й так і не стала прибутковою. Зараз заробітків вистачає, щоб покрити поточні витрати, поки що заклад себе не окупає.
Власник зізнається: поки в родині гроші заробляє дружина, якій вдалося перевестися на роботі з Харкова в Полтаву. А чоловік додатково "таксує" – декілька годин увечері. Та своїм рішенням почати бізнес саме в Полтаві задоволений.
– Місто подобається. Тут люди хороші, всі з гумором. Подобається полтавська говірка. Тут чудний і приємний суржик, він не ріже вухо, – усміхається чоловік.
Кирил хоче перейти на українську, але поки не наважується. Думає, що йому не вдасться говорити красиво й ладно, а кострубато – не хоче.
– Яка найбільша, на вашу думку, проблема Полтави? – питаю.
– Та немає тут проблем. Гарне затишне місто. Тільки у вас надто маленькі зарплати. З ким не спілкуюся – дивуюся, як люди за такі гроші можуть працювати. У Харкові платять значно більше за ті ж роботи, – дивується Кирил.
"КРИСТАЛ" І ЙОГО "БІЛОЧКА"
У самому серці пішохідної зони, на вул. Соборності, діагонально від ЦУМу розташований ще один заклад, який "приїхав" з Харкова наприкінці весни. Має власну 60-річну історію.
Між пішохідною бруківкою та чотириповерхівкою, залишаючи неширокий прохід на вимощеному плиткою тротуарі, розставлені з десяток акуратних і накритих склом столиків зі штучного ротанга і стільцями того ж стилю. Від яскравого сонця та рясних цього року опадів майданчик затуляють квадратні куполи колись білих великих садових парасолів.
На фасаді над входом до кав'ярні величезними блакитними літерами написана назва: "Кристал". За стилем легко впізнати логотип однойменного харківського кафе.
Бо життя дорожче, ніж будь-яка робота чи дім
Керівниця закладу Наталія Древаль сьогодні працює за баристу. Невисока жінка в окулярах з короткою зачіскою у білій блузці й біло-блакитних капрі готує капучино й американо з молоком. Коли виставляє філіжанки на стійку, їх забирає офіціант – стрункий молодий брюнет з акуратною бородою в чорному. Пані Наталія запрошує за столик на літній майданчик. За трьома столиками на майданчику відпочивають п'ятеро людей, у всіх в замовлені – морозиво із шоколадною поливою, збитими вершками й горіхами.
– З 1960 року в парку Шевченка працює кафе "Кристал". Там завжди у фризері робили морозиво "Білочка", рецепт якого придумали. Я працювала там директором. Зараз, коли почалася війна і нас регулярно обстрілювали, ми зібралися і виїхали. Остання крапля була, коли "прилетіло" в облдержадміністрацію (1 березня о 8:00 росіяни здійснили ракетний удар по будівлі Харківської обласної ради. – Gazeta.ua). Бо життя дорожче, ніж будь-яка робота чи дім. А живу я неподалік, біля Сумського ринку, – розповідає жінка.
Виїхали з Харкова спершу до Кременчука. Там два місяці жили в друзів. Трохи отямившись від шоку, вирішила перебратися до Полтави. Прийняла до себе родина подруги. Практично жили в коридорі – бігали на кожну тривогу. До підвалу не спускалися, бо він не пристосований і має лише один вихід. Дуже боялася, що може завалити уламками в разі влучання ракети.
– Перебралися до Полтави в перші дні травня. А вже 13 травня відкрили заклад. Мене підтримав мій друг-полтавчанин – надав приміщення під кафе, допоміг почати робити щось. Всередині практично нічого не міняли. Власник віддав барну стійку, а нам більше нічого і не треба. Домовилися з ним, що на їх кухні готуватимуть і наше меню. Їх кухар нам готує.
Так швидкоплинно майно. Зараз воно є, а за пів години вже немає
Своєї обідньої зали кафе не має, лише приміщення для приготування страв. Щоправда, для відвідувачів є вбиральні. У цьому приміщенні раніше працювало кафе Why not, яке закрилося під час пандемії. Та втримався і досі працює "Ц-бар", з яким у "Кристалу" нині спільна кухня. Що дало можливість новому закладу розширити меню, додавши окрім морозива й кавових напоїв ще салати, піцу й перші страви.
Наталія Древаль каже, що до Полтави виїхали кухар та офіціантка, які працевлаштувалися в її закладі. Усі старі працівники далі залишилися працювати на своїх місцях – кафе в Харкові нині теж відкрилося. У перший місяць збройної агресії Росії будівля закладу зазнала пошкоджень від обстрілу – снаряд розірвався неподалік. Довелося замінити всі вікна, прибрати вибите скло, робити легкий косметичний ремонт і велике прибирання.
У Полтаві ж двоє жінок, пропрацювавши місяць, звільнилися – виїхали до інших міст. Їм на заміну взяли полтавців. Це нескладно, бо ринок перенасичений тими, хто шукає роботу, каже харків'янка.
А от житло навпаки зняти було важко. Високий попит відбився й на цінах – стрімко поповзли уверх. Та й не це стало основною проблемою. Приїхала разом домашніми улюбленцями – двома котами й шиншилою. А заборона на утримання тварин – чи не головна вимога орендодавців.
– Так шо, задушить їх? Куди їх дівать? Я розумію, люди переживають за своє майно. Але я зрозуміла за останні місяці, що це так швидкоплинно, це майно. Зараз воно є, а за пів години вже немає. І немає за шо триматися, – очі жінки червоніють, із зовнішнього кутика ока великою намистиною викочується сльоза.
Бере з підставки на столику паперову серветку, підіймає діоптричні окуляри й акуратно промокає обличчя. Дивується, що квартировласники ціни для переселенців ломлять високі – водночас люди в Полтаві просто "золоті".
Тут люди прекрасні, але надто повільні. Полтавчани не звикли до швидкого способу життя
– Доброзичливі, легко відгукуються, якщо потрібна допомога. На вулиці зупиняться, підкажуть, поведуть. А от з цінами на житло все складно. Кажуть, у Полтаві чомусь завжди були вищі ціни на оренду квартир, ніж у Харкові. А зараз так і поготів. Ми живемо в однокімнатній квартирі на Половках (віддалений від центру спальний район. – Gazeta.ua) за дев'ять тисяч гривень плюс комунальні. Не скажу, що шикарна – житловий стан.
– Ви ж теж могли виїхати за кордон? Чому не поїхали далі Полтавщини, – питаю.
– Я патріотка. Свого міста – обов'язково повернуся в Харків. Й України – тут мій дім. Мені комфортно жити в моїй країні. Люблю це повітря, людей, які мене розуміють. Там (за кордоном. – Gazeta.ua) – добре, багато хто в Польщі, у Німеччині. Але багато хто налаштований за першої нагоди кинуть усе і повернуться в рідне місто. Моя подруга в Кропивницький виїхала. Каже, обросла вже новим побутом, різні речі купила в орендовану квартиру. А вчора мені телефоном сказала: готова повернутися хоч голою. Якщо завтра скажуть, що війна закінчилася – все кину й поїду, аби тільки повернутися додому, – жінка не стримується, сльози котяться вже потоками.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Окупанти заскочили в школу, був бій. Їхні трупи по вулицях валялися" – історія харків'янина, який зміг урятуватися із сином
Водночас повернувшись до Харкова, планує жити на два міста, кафе в Полтаві мріє зберегти. Бо морозиво сподобалося полтавцям. А робити бізнес у цьому місці – комфортно, зізнається. Хоча й побачила відмінності в менталітеті.
– Тут люди прекрасні, але надто повільні. Полтавчани не звикли до швидкого способу життя, ми в Харкові живемо в більш активному ритмі. А тут всі повільно гуляють, ніхто нікуди не квапиться. Бігають лише спортсмени, – пані Наталя вже усміхається. – Постачальників ми знайшли швидко, але і вони працюють повільно. Наприклад, домовляємося, що завезуть продукти, а ввечері телефоную і чую, що "сьогодні не вийшло", завтра протягом дня заїдуть. У Харкові так не буває.
5 
35413
Коментарі