З перших днів повномасштабного вторгнення однією з головних цілей Росії став Маріуполь. Окупанти почали нещадно обстрілювати місто з артилерії, танків, літаків, скидали авіабомби.
Загарбники знищували приватні будинки маріупольців, багатоповерхівки й цивільну інфраструктуру. Скидали бомби на міський пологовий будинок і драматичний театр, де переховувалися від обстрілів місцеві жителі.
На захист міста став гарнізон "Маріуполь", який складався здебільшого з морських піхотинців і бійців полку "Азов". Довгі місяці воїни стримували сили противника, які значно переважали, успішно знищуючи ворожу техніку й піхоту. Коли утримувати позиції у міських кварталах стало нереально, військові зайняли оборону на Азовсталі. Захищали там не тільки себе, але й десятки місцевих жителів, які рятувалися у сховищах підприємства від російських обстрілів.
У другій половині травня захисникам Маріуполя надійшов наказ від найвищого командування евакуюватися із заводу. Після цього бійці потрапили в полон росіян. Більшість з них досі там перебуває попри намагання української сторони добитися обміну полоненими.
Кореспондентка Gazeta.ua поспілкувалася з близькими трьох оборонців Маріуполя – Іллі "Гендальфа" Самойленка, Богдана "Тавра" Кротевича й майстра спорту з боксу Олександра. Дізналася історії бійців.
"ГЕНДАЛЬФ"
З Дар'єю Цикуновою зустрічаємося у столичному Парку Хвойки неподалік станції метро Лукʼянівська. Жінка з довгим каштановим волоссям йде звивистою доріжкою парку й намагається знайти потрібну лавку на алеї. Одягнена у футболку зеленого кольору з мʼятним відтінком, на правому передпліччі – татуювання.
Її хлопець – офіцер полку "Азов" 28-річний Ілля Самойленко з позивним "Гендальф". Боєць уже кілька місяців з побратимами перебуває в російському полоні. Зв'язку з ним немає.
Дар'я познайомилася з Іллею минулого літа на фестивалі в Києві. На той час у воїна вже був протез у руці.
– Я почала розпитувати про протез. Він показував і розповідав, як там все влаштовано. Любить роз'яснювати такі різні штуки, – жінка поправляє великі круглі окуляри. – Так вийшло, що почали далі з ним спілкуватися. Потім, коли десь бачились, то завжди про щось предметно розмовляли годинки півтори-дві. Але цей час завжди непомітно для мене минав. Уже після нового року вирішили, що треба спробувати походити на побачення. 11 лютого стали парою, а 19-го він поїхав у Маріуполь.
Дарʼя знала, що Ілля мав військове минуле. Однак на момент знайомства чоловік уже був у відставці й хотів повернутися до цивільного життя.
– Але коли вже почала нагнітатися обстановка з Росією і було зрозуміло, що готується повномасштабне вторгнення, то він говорив: "Якщо буде потреба, то повернуся на службу". З протезом і штучним оком він вже воював, – говорить Дар'я.
Ілля Самойленко вперше пішов на фронт у 21 рік. Після повернення хотів пожити, як звичайні молоді люди, продовжує Цикунова.
– Працював в IT проджект-менеджером. У нього виходило добре. У Маріуполь поїхав читати лекції. Я знала, що він не бере із собою амуніцію, але я далека від мілітарної двіжухи і мало що питала.
24 лютого Ілля написав Дар'ї повідомлення: "Почалося. Не хвилюйся, все буде добре".
– Не питала, коли приїде. Бо поважаю кожне його рішення, – зізнається Дарʼя. – Щодня ми спілкувалися, були на звʼязку. Я питала: "Що ти, як ти?". А він відповідав: "Живий". Отакі у нас були розмови. Іноді були дні, типу вихідні, у які він міг трішки більше поспілкуватися. Нічого не розповідав, завжди все у собі тримав, усі переживання. Тільки двічі він сказав мені речі, які стосувались ситуації. Перше – що у нього телефонна книга перетворюється на список загиблих, а друге – що він схуд на десять кілограмів. Прислав два селфі – одне зняте десь у квітні, а друге – з повʼязкою на оці. Я перелякалась, а він пожартував: "Красиво просто".
Бойових травми Ілля зазнав 2017-го. Встановлював розтяжку, коли поруч розірвався снаряд. Офіцера посікло уламками.
– Розповідав, що одразу зрозумів – руки немає і її не збереш назад. Він був при тямі, коли його в лікарню везли, – згадує жінка. – Потім він підтримував бійців, які після нього теж зазнавали важких травм. Допомагав прийняти ситуацію та розповідав, що життя не закінчується. Ілля з цим протезом може робити більше, ніж я з двома руками.
ЧОРНИЙ ГУМОР
У парку більшає людей, на дитячому майданчику галасують діти. Щоб перекричати шум трамвая, що проїжджає поблизу, Дарʼя щоразу підвищує голос.
– Коли Ілля перебував у Маріуполі, то багато плакала. Було страшно, – згадує Цикунова. – Переживала, щоб він повернувся живим. Боялася, що можу його втратити і що світ втратить його. Бо Ілля дуже багато чого не встиг зробити. Вірила в краще. Сподівалася на "екстракцію" (процедура, за якою військових або цивільних швидко вивозять з ворожої території у безпечне місце. Часто – в нейтральні країни. – Gazeta.ua), бо це був найцивілізованіший варіант. Та відбувся полон.
Востаннє Дарʼя спілкувалася з Іллею 20 травня. Саме тоді він виходив з Азовсталі.
– В останні кілька тижнів він був не надто говіркий. Видно було, що йому складно. Сказав: "Усе згідно з планом". Думали, що зможе звідти (з полону. – Gazeta.ua) підтримувати звʼязок, бо по Женевській конвенції так мало бути. Але 20 травня було останнє повідомлення… Евакуація в ДНР – це полон. Було страшно, але з іншого боку – зʼявилася якась надія, що тепер вони мають більше шансів вижити і повернутися. Але після теракту 29 липня (тоді росіяни вбили частину полонених "азовців", які перебували в колонії в селищі Оленівка біля Донецька. Окупанти підірвали приміщення. – Gazeta.ua) надії стало менше.
Згадуючи про теракт росіян в Оленівці, Дар'я каже, що спершу не повірила в трагедію.
Почала розглядати тіла на фотографіях
– Прокинулася вранці, побачила ці новини і подумала – це фейк. Росія багато фальсифікованої інформації викидає в інтернет. Потім почала усвідомлювати теракт – реальність. Почала розглядати тіла на фотографіях, які оприлюднила Росія. Шукала знайомі риси. Не знайшла, слава Богу. На наступний день зʼявилися неофіційні списки, але то – фількіна грамота. Наша сторона вже знайшла там недостовірності.
Зараз Дар'я не знає, що з Іллею та де він перебуває.
– Це тисне на голову. Було б легше, щоб хоч голос його чула. А оця невідомість… З мамою його я на звʼязку. Познайомились уже, коли він потрапив у полон. Написала їй у телеграмі, почали спілкуватися. Вона чудова і мені подобається з нею час проводити. За Іллю казала, що в дитинстві вредний був сильно.
У цивільному житті воїн цікавився історією, любив читати. Часто проглядав літературу на військову тематику, бо намагався не втрачати навички й покращувати професійні знання.
– Подобались усі ці косплейні штуки, мистецтво. Бари з ним любили відвідувати. Ходили дивитися нові заклади, дегустували їж та напої. Він компаньйон мій у цьому, бо повз нього ніякі недоліки не пройдуть. Я тоді працювала у барі, де танцювали танго. Він приходив і слухав живу музику, але не танцював. Надивившись на танго, хотіли вже десь брати уроки, коли повернеться.
Ілля любив чорний гумор, жартував навіть над своїм протезом. Ця схильність до самоіронії нас зблизила, каже Цикунова.
Він знав, що розпочнеться вторгнення
– Ділилися завжди переживаннями. Це людина, яка може підтримати і сказати, що треба зібратися. Він для мене – велика мотивація і джерело сили, – продовжує Дар'я. – Поряд із ним я себе почуваю жінкою. Ілля – професійний військовий. Ні для кого вже, на жаль, не секрет, що він у розвідці. Він знав, що розпочнеться вторгнення. Сказав, що треба збирати тривожну валізку і відправити частину речей батькам.
Сама Дар'я з 24 лютого почала жити в батьків на Черкащині. Згодом виїхала за кордон, але в середині травня вирішила – необхідно повертатися і щось робити, щоб повернути "азовців" додому.
– Я розуміла, що треба сказати – хто я. До цього не говорила, чия я дівчина і мій голос нічого не важив, – пояснює. – Він переживав, що будуть писати росіяни. Я знаю, що багатьом дівчатам пишуть і бажають смерті: "Щоб твій хлопець загинув скоріше", "Ми його вбʼєм і відішлем фотографії". Ми вже звикли до цього. Мені писали під інтервʼю, що я дружина нациста.
Ще перебуваючи в Чехії, вона познайомилася з іншими жінками захисників, які згодом організували Асоціацію родин захисників Азовсталі.
– Вони їхали в Париж спілкуватися з журналістами. Я зібрала речі і за кілька днів уже була там, – розповідає про знайомство Дар'я. – Зараз я переважно спілкуюся із журналістами. Після теракту в Оленівці написала у соцмережах, що готова із закордонними ЗМІ говорити. Я інтервʼю його теж бачила (російські окупантин періодично викладають розмови із полоненими "азовцями" в інтернет. – Gazeta.ua). Дуже змінився… Посумнішав, вираз обличчя був стомлений. І постарішав. Я думаю, що він нормально років втратив в Азовсталі.
Дар'я досі переживає, що для захисників Азовсталі не була реалізована процедура "екстракція".
– Можливо, Туреччині (в інформаційному полі навесні з'являлася інформація, що саме ця країна може прийняти в себе воїнів. – Gazeta.ua), чи Європі було невигідно з Росією стосунки псувати, – припускає Цикунова. – Росія – це країна-психопат з ядерною зброєю. Але мені уже все одно. Хочете – скидайте на мене бомбу. Без Іллі я не зможу жити, – очі Дар'ї стають скляними. – Поки його не побачу – не заспокоюсь. Коли він повернеться, то хочу приготувати йому якусь ненормовану кількість їжі. Ілля полюбляє італійську кухню. Стейки також любить страшнее і йому подобається, щоб все красиво лежало на тарілці. Але знаю, що спочатку не можна цього робити (лікарі забороняють одразу вживати велику кількість їжі людям, які тривалий час переживали голод або недоїдали. Бо на організм і шлунок буде велике навантаження, яке може призвести до важких наслідків. – Gazeta.ua). Тож у перший день я візьму всі пакети із сувенірами з Європи, що складала пів року, і скажу: "Розбирай".
На останок Дар'я розповідає, чому Ілля узяв позивний "Гендальф". Виявляється, військовий любив дивитися "Володаря перснів", де так звали одного з героїв.
– Він – душа компанії. Любить жартувати, може підтримати будь-яку розмову, - додає Цикунова. – Як воїна його найбільше характеризували рішучість, сміливість і стратегічне мислення. Завжди був продуманий у житті, мав список задач, на дощечці в квартирі писав, що має зробити сьогодні. В "Азов" пішов, бо там професійне навчання. Він хотів піти туди, де його знання по-достоїнству оцінять.
Дарʼя дістає із сумки телефон і відкриває листування з хлопцем. Показує фото Іллі у військовій формі, де він на Азовсталі. Під густою русявою бородою чоловіка видно іронічну стомлену усмішку. Його обличчя трохи запухло, а в карих очах проблискує злість.
"ТАВР"
За 5 хв. ходу від станції метро Лісова, біля Парку "Кіото" чекаємо Сандру Кротевич. Жінка живе неподалік, тому попросила приїхати саме сюди. Її брат – Богдан Кротевич з позивним "Тавр" – начальник штабу й перший заступник командира полку спецпризначення "Азов".
Сандра швидко прямує тротуаром до кавʼярні на колесах, біля якої домовилися про зустріч. Довге чорняве волосся зав'язала у хвіст. Чорна футболка з патріотичними написами контрастує з білими спортивними штанами.
– Можемо пройтися на Чернігівську й поговорити. Ви яку каву будете? Я пригощаю, – говорить і замовляє великий кухоль капучино. Повільно крокує вимощеною доріжкою, яка тягнеться вгору в парк.
У Сандри помітно втомлені очі. Однак вона впевнено й гордо тримає поставу.
– Ми сподіваємося, що обміни будуть. Як мінімум, віримо, що наша розвідка працює і непогано, – починає розмову. – Один же обмін відбувся (29 червня Головне управління розвідки Міноборони України повідомило про звільнення з полону 144 бійців. Серед них було 95 оборонців Азовсталі. – Gazeta.ua), хоча кацапська сторона казала, що жодним чином "азовців" не будуть міняти. Ми сподівалися, що у них (у росіян. – Gazeta.ua) якась офіцерська гідність є. Але після того, що сталося в Оленівці, я не бачу її. Ми розуміємо, що це було сплановано.
Сандра не може точно згадати, як дізналася про теракт в Оленівці. Це було, як холодний душ, зізнається та здригається.
– У нас мав бути благодійний забіг 30 липня, усе вже було готове. Але 29-го я прокинулася від того, що у мене мільйон смс від різних людей. Писали про те, що там щось відбулося. Спершу подумала, що то якийсь вкид. Для мене це був шок. Почали обдзвонювати ГУР, війська, які на передньому рубежі стоять, Червоний Хрест. Коли зʼявилися перші фото, розбиралися, чи це не постановка.
Жінка особисто не знає нікого із загиблих в Оленівці.
– Але для мене це був такий удар, ніби я свого брата побачила, – важко зітхає. – Якщо вони показали ці фото "Редісу" (командир полку "Азов" Денис Прокопенко. – Gazeta.ua) і моєму братові, то вони це болісно сприйняли. Для них кожна втрата – важка. Хлопці полкові для них більше, ніж родина. Я думаю, що росіяни хотіли приховати цим наслідки своїх дій.
Батьки хвилюються за Богдана, каже Сандра. І додає, що вона переконувала матір у відсутності брата в Оленівці. Заявляла, що його там бути не може, бо командний склад захисників Азовсталі вивезли в Росію. Однак зізнається, що точно в цьому переконатися не може.
З Богданом Сандра спілкувалася востаннє 20 травня. Того дня він був на Азовсталі, але вже готувався до виходу.
– Він мені не казав нічого, – схиливши голову розповідає Сандра. – Єдине, що написав: "Після обіду звʼязку не буде". Попросила написати чи подзвонити, як буде змога. Хлопці до останнього тримали оборону.
КРИМ ЗРАДИЛИ
Богдан Кротевич народився в місті Ізмаїл на Одещині. Провів дитинство в Криму, куди його родина переїхала на початку 1990-х за рекомендацією лікарів – у Сандри була астма.
– Було класно, у нас була дача біля моря. Жили в хорошому молодіжному мікрорайоні, – згадує Сандра. – Батьки купили квартиру після того, як розбудували бізнес. Там було багато наших знайомих, друзів. А потім батьки змогли купити дачу на ЮБК (Південне узбережжя Криму – відома курортна зона півострова. – Gazeta.ua). Ми їздили щоліта на море відпочивати.
Богдан навчався у Сімферопольській школі мистецтв, був творчою дитиною. Мав хороші оцінки й був старанним учнем.
– Він співав пісню для конкурсу, малював малюнок. Бо там, щоб у перший клас тебе взяли, треба було показати, що маєш талант до чогось, – згадує сестра воїна. – Наш батько пише картини у власному стилі. З дитинства брат дивився, як тато малює і намагався повторювати. Після девʼятого класу перейшов у гімназію з поглибленим вивченням німецької мови.
Потім родина перебралася в новий будинок на околицях міста в приватний сектор. Юному Богданові довелося переходити в іншу школу. Із сестрою чоловік завжди мав дружні стосунки.
– Він мені досі згадує про те, як я у нього пульт від телевізора забирала. Він молодший за мене, – згадує дитинство Сандра. – Бувало так, як на ротацію приїздить, то любить повчати. Бере на себе відповідальність, як старший брат. Завжди це подобалося. Ті поради, які мені давав – спрацьовували.
Попри великий воєнний досвід, Богдан не любить хизуватися військовою формою, каже Сандра.
– Завжди казав: "Їдь і показуй, який ти крутий вояка". Особливо не любить, коли пиво пʼють у військовому одязі.
До Києва переїхав 2008 року на навчання в Академію водного транспорту. 2013-го брав участь у Революції гідності.
– Жив в общазі на той момент. Сказав: "Я не буду сидіти у той момент, коли бʼють жінок у мене під носом. Що я тоді за чоловік?". Коли почалася війна і відбулася анексія Криму, він вступив у добровольче формування при Майдані. В "Азов" потрапив, коли були активні бойові дії на сході. Ми вмовили дотягнути до кінця навчального року. І вже на наступний курс він вступив на заочку. Я його сама переводила, бо був на війні вже.
Богдан не мав сумнівів у тому, що має захищати державу. "Крим зрадили військові, які давали присягу. Я не зміг його захистити. Тому піду захищати всю Україну", – цитує брата Сандра й ніяково усміхається.
– Батьки і я хвилювалися, але це його рішення. Йому тоді було 20 років, – продовжує сестра бійця. – Ми з дитинства у вишиванках не ходили, українські свята відзначали без надмірних традицій. Я думаю, що воно (українська ідентичність, бажання захищати державу. – Gazeta.ua) закладено в ДНК. У тяжкий момент проявляється.
Було багато зрадників
Богдан перебуває на фронті з 2014-го. Мав тільки кілька відпусток на рік, згадує Кротевич.
– Вони всі готувалися до наступу. Але з точки зору того, що нелогічно йти з усіх сторін, думали, що все буде відбуватися переважно на сході. Однак було багато зрадників, через яких війська Росії пройшли з півдня до Маріуполя, – вважає Сандра. – За кілька днів до 24 лютого сказав зібрати, про всяк випадок, тривожну валізку, придбати валюту, покласти в сумку гривню, купити продукти триваого зберігання.
Коли російська армія почала бомбардувати Київ – боєць записав аудіоповідомлення родині: "Якщо починають бомбити, то виходьте в тамбур. Якщо прильот у будинок, то переходьте в бомбосховище. Але під час тривоги на вулицю не виходити".
– Ми спали цілий місяць з мамою в тамбурі, – розповідає Сандра. – Якби не військові, то столиця лягла б одразу. Я всім казала, що Київ – найбільш безпечне місце в Україні, бо його будуть тримати зубами, руками і ногами. Навіть брат із Маріуполя завжди писав: "Що там в Києві?". Для них це було основне, щоб столиця і Харків витримали. Хлопцям своїм казали тримати ці міста, а самі готові були лягти там… Харкову мстять, бо він завжди був російськомовним, а їх не прийняли з відкритими обіймами.
Коли Богдан Кротевич перебував на Азовсталі, то часто спілкувався із сестрою. Ніколи не жалівся, згадує жінка.
– Він казав тільки одне: "Нам потрібен бойовий комплект – і тоді ми стоятимемо тут вічність. Нам не треба їжа, вода – якось витримаємо". Не знаю, звідки бралися сили. Надсилав фото, але постійно був в одежі, тому важко сказати, чи схуд. Думаю, що так, бо він постійно курив, хоча зазвичай не палить. Продукти вони добували у боях. Хлопці розказували, як зайшли в магазин і знайшли зіпсовану ковбасу, сир. Довго відмочували, жарили-пережарили, щоб хоч якось можна було їсти.
Вони пили технічну воду
Сандра вважає, що якби бійців не вивели, то вони б не змогли довго протриматися. Їжі й ліків не було, а Азовсталь була під постійним прицілом окупантів.
– 8 травня потрапила дуже велика бомба в один з бункерів. 11 числа так само потрапив снаряд і теж були загиблі та поранені, – каже. – Там питання часу було. В один з бункерів прилетіла бомба, то один із резервуарів з водою знищили. Вони вже пили технічну воду. Наскільки я знаю, то кидали туди очищувальні капсули, щоб якийсь шлунок здоровий залишився. У "Редіса" і всього командного складу не було іншого рішення, бо вже бачили, що сил і ресурсів немає. В однієї дівчини хлопець загинув просто від больового шоку, бо не було знеболювального.
– Чи плануєте у майбутньому повернутися в Крим? – питаю.
– Там гнила аура, – зізнається Кротевич. – Я не зможу жити серед людей, які виявились зрадниками. Хай держава пропонує людям із Західної України переїхати туди і завести проукраїнську ауру та виховати людей. Я думаю, що кацапня звалить звідти, але колаборантів , які живуть за принципом "і вашим, і нашим" – важко буде змінити.
Під час зустрічі з братом Сандра планує віддати йому речі, які купила для нього, поки він був у полоні.
– У нього всі речі були на базі, але її розікрали. Коли дзвонив з Азовсталі, то казав, щоб я йому замовила військову форму. Але ж він приїде, то треба буде в щось одітись, то яка форма? – сміється жінка. – Хочу щоб українці не забували про військових. Щоб згадували не тільки тоді, коли гаряче, а постійно. Ми живемо завдяки людям, які готові віддати своє життя за нашу свободу та незалежність, – каже наостанок.
БАТЬКО Й СИН
З дружиною "азовця" 24-річного Олександра Аліною Одіньовою спілкуємося відеозв'язком. Жінка не хоче називати прізвище й позивний коханого. Боїться, що це може йому зашкодити, пояснює.
Аліна привітно всміхається. На грудях футболки кольору хакі вишито напис "АЗОВ-СТАЛЬ" і герб України. Жінка з красивим чорним волоссям має втомлений вигляд.
22-річна Аліна познайомилася з бійцем 2017 року в Маріуполі. Почали спілкуватися вже тоді, коли Сашко поїхав до Києва проходити медкомісію перед службою.
– Я погано відреагувала, мʼяко кажучи, – говорить російською Аліна. – У мене було упереджене ставлення до військових. Сама родом із Широкиного, звідки через війну довелося переїхати. Був такий вік, що всі військові здавалися страшними дядьками. Коли чоловік сказав, то я засмутилася. Але не відговорювала. Прийняла його вибір і зараз пишаюся чоловіком.
В Олександра батько також військовий. Разом із сином вони служать в "Азові", брали участь в обороні Маріуполя та разом потрапили в полон.
– Він хотів бути, як батько – військовим, – усміхається дівчина. – Були постійні полігони, навчання. Але ми не знали, що нас чекає в майбутньому. 24 лютого я була в Маріуполі, а чоловік якраз поїхав на сержантські курси до Запоріжжя.
Згодом Олександр повернувся до Маріуполя вже коли місто було практично в кільці.
– Він мені зателефонував і сказав: "Маленька моя, я тут. Все буде добре". Я де стояла, там і впала…, – знервовано згадує ті дні Аліна. – Я менше всього хотіла, щоб він був тут, бо це було страшно. Впала на коліна, у мене була істерика, плакала і питала: "Навіщо ти приїхав сюди?". Але він не міг інакше.
Коханий телефонував Аліні, але рідко, бо постійно був на завданнях. Розмови були короткі, лише кілька хвилин.
– Заспокоював мене та казав, як сильно любить, – веде далі жінка. – Відчувала його емоційний стан. Спершу сильно поспішав у розмовах, бо час був обмежений і не все можна було розповідати по телефону. У його голосі я чула хвилювання та метушню. Можливості побачитись у нас не було. Упродовж пʼяти днів не мала з ним взагалі звʼязку. Я щодня виходила на вулицю вранці, стояла біля підʼїзду. Починають бомбити – спускаюся в укриття, потім знову піднімаюся. Так чекала, виглядала. Підбігала до кожного українського військового, називала його позивний і прізвище, питала, чи не бачили такого?
Коли Олександр вже перебував на Азовсталі, то звʼязувся з дружиною рідко. Частіше це були листування або голосові повідомлення. Розповідав, що сьогодні поїв, яке самопочуття, пригадує Аліна.
Чоловіку не давали знеболювальне
– Він був поранений, хоча до останнього не хотів мені про це говорити. Виконував бойове завдання і дістав уламок у праве стегно. Були розірвані сухожилля та звʼязки. А з ліками й продовольством були жахливі проблеми через постійні бомбардування… У них був госпіталь, то в нього прилетіла авіабомба. Моєму чоловіку не давали знеболювальне, а просто обробляли рану. Знеболювальне йшло на хлопців, у яких була або ампутація або якесь серйозніше поранення.
Завдяки роботі українських медиків нога почала заживати. Бачила чоловіка на відео в Оленівці й нога у нього не згиналася, згадує Аліна.
– Я знайшла відео в рашистських пабліках, уже до такого вдаємося навіть. Побачила найперше відео після того, як вони вийшли з Азовсталі. Він стояв у строю. А наступне відео з їдальні, як він несе отак тарілку, – показує зігнувшись жінка.
У бункерах заводу було сиро й холодно, повертається дружина бійця до опису його буднів на Азовсталі.
– Він мені якось фото надіслав, як у нього на долоні лежить коржик чорного кольору, а на ньому маленький шматочок сиру. Поряд у пластиковій тарілці – ложка каші. Там ще стояв кухоль бузкового кольору з якимись візерунками. У ній був чай, а в ньому десь пʼять заварників. Кашель був, брудний весь – руки, долоні. Востаннє я з ним розмовляла перед самим виходом з Азовсталі. Сказав: "Не притягуй до мене поганого. Не думай про погане. Будь упевнена, що я до тебе повернуся".
"Азов" у полон не беруть
У те, що бійці виходять з Азовсталі й опиняються у ворога – Аліна спершу не вірила. Сподівалася на деблокаду й "екстракцію".
– Коли виявилось, що їх виводять до ворога – ми сіли з дівчатами і взялися за голови. Чоловік же казав, що "Азов" у полон не беруть: "Краще я застрелюсь, ніж піду в полон". Переконувала не робити цього. Коли побачила його на відео в Оленівці, то земля з-під ніг пішла, трусило дуже сильно. У нього було злюще обличчя, дивився з ненавистю на все це.
Аліна думала, що гірше за події на Азовсталі вже нічого не може бути. Але потім стався теракт в Оленівці.
– Коли був перший обмін, то зʼявилася надія, – зітхає Аліна. – А потім все затихло, переговори йдуть важко. Сильно чекаю його. Мені сьогодні снився сон, що я обіймаю свого чоловіка. У мене на всіх футболках він, татуювання з його фотографією.
Аліна піднімає рукав футболки. На лівому плечі показує татуювання, що зробила тиждень тому. На ньому Олександр зі зброєю в руках. Фото зробили на полігоні під час тактичних навчань. Під серцем Аліна має ще одне тату – з позивним і групою крові чоловіка.
– Цілую ручку, поглажу – стає краще, – притуляється щокою до татуювання жінка. – Сни різні бувають, іноді прокидаюсь у холодному поту. Я кудись біжу, забираю його з Азовсталі, сідаємо в машину. Всюди його спасаю або по нього біжу. Є сни, де ми гуляємо разом, де в нас синочок народився. Не чую голоси, а просто картинки. Тактильно відчуваю його – руки мої бере, торкається волосся, бровки його глажу, родимку. Кожен сон записую у блокнот, пишу йому в телеграм про все.
До служби "азовець" активно займався спортом. Тренував дітей боксу й навіть здобув звання майстра спорту. Подружжя дотримується правильного харчування і часто гуляють пішки.
– У будь-який час доби – вночі або рано-вранці. Він цілеспрямований, людина слова – якщо сказав, то обовʼязково зробить. Завжди досягає всього, чого хоче. Я біля нього, як маленька дитина, любимо подуркувати разом. Я впевнена, що він буде хорошим батьком, бо бачу, як він ставиться до своїх братиків.
Аліна й Олександр одружилися 2020 року. Зараз жінка мріє обвінчатися, коли чоловік повернеться.
– Щодня уявляю нашу зустріч. Перед очима те, як я до нього їду разом з дівчатами. Сподіваюся, що разом всі повернуться. Уявляю, як вискакую з цього мікроавтобуса. Буду довго його обнімати, цілувати. Хочу нагодувати, бо я йому постійно наготовлювала, люблю дивитися, як він їсть. Обожнює мʼясо. Тому перше, що принесу, – варену грудку. Поїдемо відпочити далеко-далеко в гори з наметом.
3 
1
Коментарі