Нещодавно з італійського Мілана повернувся 17-річний Ігор Гавришко, майстер спорту міжнародного класу, студент Хомутецького ветзоотехнікуму на Миргородщині. Він узяв участь у чемпіонаті світу з гирьового спорту і став чемпіоном світу серед юніорів та срібним призером серед дорослих спортсменів.
— В Італії пробули 10 днів. Багато гуляли по Мілану, були у Венеції. Щойно приїхали, пішли на сніданок, — розповідає його тренер Сергій Отисько, 35 років. — Дивлюся, дехто бере по кілька порцій м'ясних страв. Я положив собі три відбивні. Сів за стіл, а вжати не можу. Що то є українська дурість, — сміється.
Сніданок був із 7.30 до 9.30, а вечеря — із 18.00 до 22.00.
Їсти давали, скільки забажають, але за шведським столом. Виносити із собою не дозволяли. Декому з групи таки вдавалося зайти у кафе кілька разів, аби щось з'їсти та випити.
— Нашими гідами були вихідці з України, — говорить Ігор Гавришко. — Одного звали Володимиром. Розповідав, що раніше працював на канатному заводі нелегально, платили 900 євро. Жив разом із шістьма іншими заробітчанами. Під Міланом наймали віллу із басейном. Платив за оренду 70 євро у місяць. За три роки зміг купити під Міланом невелику віллу.
Кажуть, українську, російську мови можна почути усюди. Особливо часто це траплялося у Венеції. Бачили багато українців, які тримають таблички з номерами. Це гіди для екскурсійних груп. Туристів у Венеції дуже багато. У магазинах є таблички російською мовою.
— На промисловому ринку майже всі негри-продавці розмовляють російською. З ними гарно можна торгуватися, — згадує Ігор.
— Один із нашої групи захотів купити чемодан на колесах за 20 євро, — продовжує Сергій Отисько. — Сторгувалися за 12. У Харкові на ринку Барабашово такий не менше ніж 250 гривень. Думали поплавати на човні. Але послуга дуже дорога. Користувалися нею переважно екскурсанти з Кореї. Платили 100 євро.
Для українців екзотикою була баржа, що плавала по каналах Венеції. Це своєрідний магазин із продажу продуктів харчування, овочів та фруктів. Він підпливає до будинку, його мешканці скупляються, і магазин пливе до іншого.
— Продукти і промислові товари дешеві. Джинси можна взяти за 7 євро, сорочку за 3,5, — говорить Ігор. — Дорогий хліб. Буханка коштує 80 євроцентів. На наші — близько 9 гривень. Овочі дуже дешеві. М'ясо в переводі на наші ціни таке, як і в нас. Хоч зарплата в італійців мінімум у 10 разів вища. Цукор менше 1 євро, макарони — 70 євроцентів.
Вразили італійські соки. Там заборонені харчові добавки. В соках немає ні цукру, ні консервантів. Вони кисліші за наші, але не менш смачні. Сподобалися вина. Ігор на згадку привіз родині з Італії пляшку цього напою.
— Впадає у вічі, що люди одягаються скромніше за наших, — зауважує Сергій. — Хоча рівень життя набагато вищий. У нас чим більша машина, тим людина вважає себе крутішою. В Італії цього немає. Там не побачиш крутих іномарок. Усі їздять на малолітражках. Дуже емоційні, сильно жестикулюють. Дрібний бізнес не розвинений. Відсутні торгові точки типу наших магазинчиків чи кіосків. Правда, є сувенірні крамнички. Навіть у селі, де жила наша команда, а це 25 кілометрів від Мілана, стоїть гіпермаркет. Рівень життя, культура ні в яке порівняння не йдуть із нашими. Люди значно доброзичливіші, привітніші. Ми час тратимо, щоб заробити якусь додаткову копійку, а там власний час витрачають на подорожі й хобі.
2 
1
Коментарі