В урочистій обстановці парафіяни відсвяткували ювілей храму Різдва Іоанна Хрестителя у Лохвиці. П'ять років тому в райцентрі стало на одну релігійну громаду більше, а разом із тим у місті постала невелика церква. Побудували її за кошти благодійників та силами вірян. Божественну Літургію з цієї нагоди правив Архієпископ Полтавський та Кременчуцький Федір. Він також освятив дзвіницю, яку завершили зводити напередодні. Того ж дня звідти залунав перший дзвін, який власними силами встановив настоятель, благочинний Лохвицького району, отець Георгій Лобачевський.
Із рук Владики Федора меценати та небайдужі люди отримали відзнаки. Зокрема, єпархіальну грамоту №1 вручили голові правління громадської організації "Спілка спасіння села" Тарасові Кутовому, без якого не постав би цей храм. Крім того, меценат допомагав у відновленні Свято-Успенського собору в Полтаві. Отець Георгій, який теж отримав єпархіальну грамоту за згуртування громади, наголошує, що без сприяння Тараса Вікторовича вірянам би було скрутно. Завдяки його допомозі п'ять років тому вдалося побудувати культову споруду всього за два місяці.
— Зводили церкву відповідно до можливостей, тому цей храм не типовий, збудований із використанням сучасних технологій. Свою частку в нього внесли місцеві жителі, а коли будівництво було завершене, люди почали зносити рушники, ікони, килими... Можна сміливо сказати, що сьогодні ми не бідні на людську підтримку. Разом із тим хочу наголосити, що, напевно, за Божим промислом серед нас з'явилася людина, без якої важко уявити життєдіяльність громади. Це Тарас Кутовий. Без таких родин, як Кутові, не було б України, не було б української церкви. Сьогодні за рахунок коштів Тараса Кутового та з нагоди 5-річчя храму збудована дзвіниця.
З чого почалася історія будівництва церкви?
— 2007-го я отримав направлення на Лохвиччину. Того ж року, у серпні, ми розпочали будувати храм, аби було місце, де люди могли б зібратися, поспілкуватися з Богом, помолитися, прийти з радощами чи скорботами. Нелегко давалося спорудження церкви, деякі люди насміхалися з нашої ідеї. Проте ми не відступали. Спочатку не було сформованої громади, але утворилася група активістів, зо три десятки людей. Щоденно ми сходилися, робили фундамент, заливали цоколь, зводили стіни й дах, і таким чином за два місяці звели храм.
Храм недарма постав на цьому місці? Тут є історична прив'язка?
— Справді, цей храм має глибоке історичне коріння. Неподалік місця, де ми його побудували, у минулому столітті була церква, також Іванівська. На її честь і нарекли храм. Безпосередньо на місці старого храму зараз розташоване кладовище. Я маю копію фотографії 1929 року тогочасного хору. До нас ще донедавна ходила парафіянка, яка співала в ньому. Ця жінка вже померла. Кажуть, нині жива ще одна півча, але я не зміг її знайти.
Можна говорити про відродження духовності в контексті відбудови храмів?
— Дуже добре, що стає більше церков і люди йдуть туди. Я би не сказав, що всі й одразу багатшають духовно. Часто до церкви вони приходять через моду на вінчання, чи з нагоди релігійних свят. Хоча внутрішньо люди не завжди готові, не завжди йдуть до Бога за покликом душі. Можу впевно сказати, що це добре, коли будують храми. Бо більшість людей, які туди приходять, із часом воцерковлюються, і потім відбувається їхнє духовне переродження. І цей порив — прийти до церкви — дасть свої плоди пізніше. Через те я хотів би побажати духовної радості людям, щоб вони її шукали і зрештою знайшли через Бога. Однак треба не просто прийти в храм, поставити свічку й одразу ж чекати чогось від Нього. Це дуже складний шлях, який може розтягтися на роки чи навіть десятиліття. Але він правильний і дасть осягнути відповіді на усі запитання, які виникають у житті.
2 
1
Коментарі