"Розслаблятися не можна. Але не варто переоцінювати можливості Росїї" – Данило Лубківський

Те, що Росія плекала агресивні плани щодо України, було зрозуміло. Прогноз наступного етапу війни був очевидний, – говорить Данило Романович. – Питання полягало лише в тому, чи наважиться Путін і коли саме вирішить здійснити напад. Вони керувалися своїми розрахунками і саме вони стали їхньою великою поразкою і катастрофою.

Коли говоримо про Росію і причини війни, мусимо зрозуміти, що у вигляді РФ маємо справу з агресивним імперіалістичним мисленням. Яке сформувало нинішній політичний режим на чолі з Путіним. Це мислення глибоко вразило все російське суспільство. Нинішній політичний режим сконструювала ФСБ, яка тотально захопила владу. І довго зрощувалася з корумпованим економічним середовищем і криміналітетом. В основі цього режиму невилікувані й неопрацьовані ментальні проблеми Росії. Ця країна не пройшла важливого процесу національної модернізації. Це держава і народ, який ніколи не переосмислив своєї ролі як в історичному сенсі, так і в національному, і міжнародному.

Декілька років тому читав статтю з аналізом "російського феномену". Там наводять приклад – станом на кілька років тому, у Росії проживали орієнтовно 57 мільйонів пенсіонерів і ветеранів, колишніх – спецслужбістів, військових. Вони, з одного боку, є соціально незадоволеними, а з іншого – мають реваншистські настрої, які засновані на їх уявленні про "велич Росії". Постійна ностальгія за Радянським Союзом, імперією. Це – головний колективний замовник настроїв у Росії. Це і є цей моторошний "глубинный народ". Саме під інтереси цих людей почалося захоплення влади Путіним і його оточенням. Вони фактично побудували конструкцію, яка у відповідь на замовлення людей почала висувати пропозицію відновлення СРСР.

Влада в Росії зробила все можливе, щоб відсікти будь-яку альтернативну думку. Там фактично ліквідували творчо-економічний клас. Навіть російські олігархи є ставленниками, а не бізнесменами. Все це призвело до появи сучасної Росії – реваншистської, агресивної, фашистської. У цьому головний смисл і підстави для війни. Агресивне колективне середовище чекало моменту для атаки проти української держави, яку вони сприймають своїм історичним конкурентом.

 

Він глибоко отруєний чорносотенною ідеологією, яка заснована на ксенофобії. Це стосується і українців, і євреїв, і багатьох інших народів. Путін має глибоке переконання, що не існує жодних українців. Тому на певному етапі деградації схопився за це пояснення, щоб легітимізувати в очах російського суспільства права на загарбання України. І називає це "поверненням земель".

Для Путіна "вікном можливостей" могли стати декілька речей. Він розглядав Захід, насамперед Америку, як державу, яка не втручатиметься у ситуацію. Мовляв, США перебувають у слабких обставинах – саме так тлумачив президентство Джо Байдена та вихід з Афганістану. Вважав європейську еліту корумпованою, такою, яка не заслуговує на повагу – політично та економічно. У його розрахунках було уявлення, що ця еліта залежна від російських енергоносіїв, культурно сприймає право Росії на "великодержавність" та її сфери інтересів. Що нова агресія проти України спричинить розкол у європейському середовищі. Тобто призведе до відсутності єдиною контрреакції.

"Вікном можливостей" Путін розглядав для себе також президентство Володимира Зеленського. Думав, що це момент слабкості. Мовляв, управління в Україні не є сильним, економічно країна бідна, виснажена війною. Що тут немає внутрішньої національної злагоди. Ще один момент – у доповідях Путіну постійно наголошували, що Україна накопичує Збройні сили. Це його дратувало. Путін також хотів швидкої перемоги.

Путін вважав, що всі ці, на його думку, моменти слабкості дозволяють провести швидку й переможну війну. Яка внесе його як на троні в пантеон найвеличніших російських правителів. Уявив себе збирачем земель.

Є додатковий чинник – Путін розраховував, що світ проковтне цю авантюру. Що миттєву операцію "Стрибок мангуста" сприймуть із жалем, але не більше. Більше того, за мовчазної згоди Китаю. Комплекс цього підштовхнув його до проведення так званих навчань, тобто мобілізації збройних сил на території Росії і Білорусі. Щоб завдати по Україні удару. У нього виникали різні дати – імовірно, що напад міг статися і 2021-го. Але він відтермінував на пізніший час, залучився підтримкою самопроголошеного президента Лукашенка. Який став співучасником злочину Путіна, виконавцем його волі.

Щоб виправдати атаку, Путін спробував розіграти карту гарантій безпеки. Мовляв, НАТО розширюється і Росія вимагає запобіжників. Тому в жовтні торік почав шантажувати Захід із вимогою відвести військові засоби Альянсу до кордонів 1997 року. У Росії підготували сміховинні документи, які не були розраховані на будь-які переговори. Розрахунок був на те, що Захід відмовиться виконувати ці злочинні ультиматуми. Тому Путін пообіцяв застосування "військово-технічних дій". Це все призвело до фінальної точки – накопичення зброї, врахування стратегічних факторів, сподівання на блискавичність удару та слабкість жертви. Але це рішення – фатальне. Є синонімом до історичної катастрофи Росії. Все, що порахував Путін, виявилося колосальною помилкою та глупотою. А в підсумку – злочином проти людства.

Він зупинився. Після страшних воєнних злочинів, геноциду українців, бачимо, що переговорний процес у тому вигляді, який ми бачили, не має перспективи. До моменту, коли Росія усвідомить абсолютну безперспективність своїх дій, припинить війну та звільнить окуповані українські території.

Це виняткова історична заслуга двох чинників – українського народу, який робить все, щоб захистити свою державність, і наших Збройних сил.

Це важливий процес, який складається із двох головних висновків. Перший – ніколи досі в історії нашої країни наші західні союзники так не захищали Україну. Другий – наша країна стала невід'ємною частиною Заходу. Це перемога над минулою приреченістю нашої історії бути рабом Москви. Україна вже фактично стала частиною західної цивілізації.

Є три школи думки. Перша – про інтеграцію Росії. Після Холодної війни й розпаду Радянського Союзу на Заході була ейфорія щодо того, що починається новий історичний етап, який значною мірою буде заснований на співробітництві нових держав і ліберальних цінностях, тобто поваги до людини. Виникло міркування, що абсолютно справедливим процесом буде інтеграція Росії. Вважали, що потрібно допомогти Москві стати повноцінним членом західного суспільства. Це все спростовує російські міфи, нібито Москву образили, відкинули її інтереси. РФ стала одним з найбільших вигодонабувачів західних інвестицій – відкрилися ринки, прийшов західний капітал. Це умовна школа стратегічної співпраці – Росії намагалися допомогти принести ліберальні цінності, формувати громадянське суспільство, демократичні ініціативи.

Як відомо, з 1991 року Росія стала членом Ради Безпеки ООН і посіла місце Радянського Союзу – хоча це дискусійне питання. Я вважаю, що це незаконно. Зараз РФ має право вето, а рішення Радбезу у сфері підтримання міжнародного миру й безпеки обов'язкові для всіх членів ООН. Росії простягнули руку й запропонували небачене – членство у групі G7, яка реагує на ключові глобальні проблеми світу. 1997-го НАТО уклало з РФ "Засадничий акт про партнерство". Багато західних політиків дивилися на нашу частину світу крізь "російську лінзу" й під впливом уявлень про її "велику культурою". Ця школа мала серйозний вплив для багатьох еліт в США та Європі.

Росія з часом почала уявляти, що це не жести підтримки, а те, що їй належить. Що цього замало. Тому деякі аналітики почали говорити, що Москва не виявляє бажання бути рівноправним партнером інших цивілізованих держав. Аналітики побачили, що РФ намагається відновити сфери впливу. З'явилася школа стримування. Стало зрозуміло, що демократичні реформи зазнають значного гальмування. Згодом вони зовсім зупинилися. Росія почала створювати поле залежності західних партнерів від її ресурсів. Вона не реформувала економіку з погляду вільного ринку. Навпаки створювала олігархічно-кримінальні групи, якими легко маніпулювати. Там з'явився авторитарний режим, обмежували свободу слова, пригноблювати різні народи. Школа стримування першою почала реалістично оцінювати ситуацію і бити на сполох. Вона стала особливо відчутною 2014-го, коли Росія здійснила перший напад на Україну. Боротьба між стримуванням та інтеграцією Росії – це був тривалий політичний процес переосмислення. На це впливали також спроби вести бізнес з РФ, пряма корупція, поява агентів впливу Кремля у політичному середовищі Заходу. Внутрішня невизначеність західних країн заохочувала Москву нарощувати мілітарні та агресивні плани.

2014-го, коли Україна була слабка, Росія атакувала. Тоді з'явилася третя школа мислення – з РФ треба діяти так, щоб позбавити її можливості агресії проти сусідів. Зрозуміло, що ця школа має рацію. Бо маємо спробу із реваншистським режимом, який хоче відновити сфері впливу СРСР і змінити світоустрій. У рамках такого мислення відбулася історична подія – зустріч міністрів оборони 40 держав на базі "Раймштайн" в Німеччині. Там узвалили рішення, що потрібно допомагати Україні, щоб наша країна перемогла у війні з Москвою.

Ця зустріч продемонструвала політичну волю і готовність західних столиць розглядати Україні як невід'ємну частину спільного простору безпеки. І робити все, щоб вона перемогла.

Російське лобі докладало багато зусиль, щоб укріпитися в різних державах. Але є важливий момент. Росія – це небезпечна сила, тим не менш вона не настільки потужна, як нам її подають. Як із російськими збройними силами – ними хизувалися, намагалися лякати світ удаваною величчю. На практиці виявилося, що ЗСУ дали жорстку відсіч Росії. Так само зі спробами Москви впливати на політичні рішення інших держав. Ефективність їх часто бувала сумнівною і єдність західних держав не підірвала. Розслаблятися не можна, як і переоцінювати можливості РФ.

Історія відносин Британії та Росії доволі складна. Те, що Лондон був одним із перших, хто відгукнувся на заклик України і прийшов на допомогу, – це важливий історичний знак. Керівництво Британії добре розуміє, наскільки важливою є перемога Україна. З іншого боку, це важливий чинник українсько-британських відносин з глибокої історії. У нас не раз були союзи, був діалог, спільне розуміння про єдність безпекових інтересів.

Путін керується інформацією достатньо вузького кола людей. Брак ширшого аналізу впливає на його рішення і веде до абсолютно злочинних дій. Якщо внутрішнє коло Путіна – це така внутрішня тюрма, то настрої, які вона кидає на всю Росію, перетворює всю цю країну на зону. Росія – це колективний Путін. Росіяни готові між собою сваритися, як будувати внутрішнє управління, але щодо зовнішньої призми – бачать свою країну як домінанту, яка має виняткові права й особливі сфери інтересів у світі.

У цій країні тривають важкі отруйні процеси, які вони навіть не намагаються лікувати. Ми бачимо колосальні метастази глибокої ракової хвороби, яка вразила Росію. Ця країна є однією з найбільших проблем міжнародних відносин у XXI столітті. Від того, як нам всім вдасться знайти відповідь на питання, що робити з РФ, залежатиме майбутнє нашої частини світу й людства загалом.

Найважливіше – перемогти. Це матиме великий вплив на міжнародні відносини, перегорне нову сторінку в сучасній історії. Тому що наша країна повернеться до світової історії і займе належне місце як в об'єднаній Європі, так і в глобальному співробітництві. Припускаємо, що внаслідок перемоги України зросте вага демократиних держав загалом.

Суттєво зменшиться роль Росії. Поразка Москви дасть підстави для корекції зовнішньої політики для Китаю, Індії тощо. Формуватиметься новий баланс сил в азійсько-тихоокеанському регіоні. Формуватиметься новий характер міжнародних відносин. Відбуватиметсья процес протидії і взаємодії держав демократії і автократії. Україна має бути на боці демократії. Від того, наскільки ефективно наша країна не просто відбудує свої сили, зможе й створити нову управлінську модель. Наскільки зможе забезпечити повагу до людини та нашого національного характеру, залежатиме, яку роль Україна відіграватиме в майбутніх міжнародних відносинах.

Важливо також розуміти, що маємо з Росією величезний кордон. Не можемо сказати, що саме відбуватиметься з цією країною. Але нашим пріоритетом має стати гарантування нашої державності й безпеки. Маємо робити все можливе, щоб мати потужні Збройні сили, постійно нарощувати обороноздатність. Маємо дбати про те, щоб у міжнародних відносинах ніколи не відновилися демони імперіалізму та шовінізму. Україна має бути носієм демократії у світі.