Минулого четверга о 4.00 до перехрестя вул. 60 років Жовтня і Першої кінної армії в Сімферополі підходять троє дівчат. Двом на вигляд не більше 17 років. Вони у спортивних костюмах і куртках. Третя старша, в окулярах, їй років 25. Ідуть малювати балончиками з фарбами українські гасла, прапори на стовпах, парканах, стінах.
— Останні мітинги ми проводили перед референдумом 15 березня, — розповідає одна. Учиться на фельдшера. Просить не запитувати їхніх імен і прізвищ. — Того дня зник координатор сімферопольського Євромайдану Андрій Щекун, інші активісти почали отримувати погрози. Був іще один пікет 18 березня, і все. Більше акцій не проводимо, страшно.
— Намагаємося хоч щось робити, — додає її подруга, навчається в музучилищі. — Багатьом людям не подобається те, що робиться в Криму, але всі бояться.
Дістають балончики з рюкзака, малюють майже на кожному стовпі дві смужки — жовту і синю.
— Я батькам сказала, що вранці буду бігати, — говорить активістка.
— Я теж, — сміється інша.
— Минулого разу свекруха бачила, що я кудись вночі ходила, розповіла чоловікові, — каже та, що в окулярах. — Чоловік і його батьки з Криму, вони до приєднання до Росії ставляться спокійно. А я з Тернополя. Мені це не подобається. Чоловік знає мою позицію і що я виїхати хочу звідси. Сказав так: "Хочеш — їдь, але діти зі мною залишаться". Куди я поїду без чоловіка і дітей?
Підходять до паркана, виводять контури півострова. Розфарбовують у кольори українського прапора. Доки одна малює, решта дві стоять на варті — дивляться, чи не йде хтось.
— Ми буквально два роки як переїхали в Україну з Узбекистану, — розповідає студентка музучилища. — Навіть громадянства не встигли отримати. Кажуть, якщо не відмовимося від української посвідки на проживання, нам у Криму не дозволять жити. Але ми не хочемо отримувати російські паспорти. Якщо пощастить, переведуся на навчання до Києва. Тато вже там. Може, і громадянство українське отримаю.
О 5.45 малюють на паркані за тролейбусною зупинкою. Метрів за 150 з-за рогу виходить чоловік і йде в наш бік. Активістки відходять до зупинки.
— Отлично отпраздновали день рождения, — це тема, про яку завчасно домовилися говорити в разі небезпеки. — Уже почти шесть, а мы только домой возвращаемся.
До зупинки під'їжджає тролейбус, чоловік сідає в нього.
— Треба закінчувати, зараз двірники почнуть виходити, — каже учасниця в окулярах.
— У мене ще трохи фарби є, давайте ще один напис зробимо, і все, — пропонує студентка медучилища.
Підходимо до стіни, вона починає писати "Боже, врятуй Україну". За 10 м від нас помічаємо жінку. Дівчата обступають подругу, а та починає кашляти. Коли перехожа минає нас, викидаємо порожні балончики в смітник. У однієї з дівчат дзвонить телефон.
— Так, мам, ми вже біжимо додому, скоро буду, — вимикає мобільний. — Пробігтися треба, щоб додому прийти хоч трохи захеканою.
Прощаємося. Надворі вже видно. Назад повертаюся тими ж вулицями, де малювали. Частину написів двірники замалювали світло-сірою фарбою.
13 
1
Коментарі