Чи воюватиме Велика Британія з Росією за Україну

Питання вступу України до НАТО знову опинилося в топі новин. То Володимир Путін вимагає гарантій неприєднання України до Альянсу, то слова нашого посла в Лондоні чи то виривають, чи то не виривають із контексту. Однак рух до цієї організації, хоч і записаний у Конституцію, не має бути самоціллю, ба більше, фетишем. НАТО – це лише інструмент безпеки, і якщо в поточний момент його не надають для використання, то слід подумати над іншими механізмами. Наприклад, над британсько-польсько-українським союзом.

Наприкінці січня інформаційний простір не лише України, а й усього світу без перебільшення підірвала новина про можливість укладання союзу між Великою Британією, Польщею та Україною. Нашвидкуруч намальовані мапи нового об'єднання поширювали в мережі з блискавичною швидкістю. Однак підписання угоди 1 лютого "відклали" начебто через хворобу керівниці МЗС Великої Британії Ліз Трасс. Відколи британка одужала й навіть встигла (через неуважність) заперечити суверенітет Росії над Воронезькою та Ростовською областями, але договір із Києвом так і не підписали.

Проте це не значить, що цього не станеться завтра, якщо трапиться слушний момент.

Але спочатку трохи історії. Російський вислів "англічанка гадіт" виник не на порожньому місці. Майже століття – від часу перемоги над Наполеоном до передодня Першої світової війни – Лондон системно протидіяв російській експансії у Європі й Азії. Одного разу дві імперії зійшлися в герці – Кримській війні, яку іноді називають "останньою лицарською". І в Британії пам'ять про неї куди сильніша та яскравіша, ніж у Росії. Балаклава й кардиган, "атака легкої бригади" і "тонка червона лінія" – це все звідти. Ну і слава переможців, зрештою.

 

А ще та війна цікава сьогоденню її польсько-українським складником. Про те, що мінімум кожен четвертий у гарнізоні Севастополя та кожен третій (а то й більше) на флоті був українцем, відомо багатьом. Це не дивно, з огляду на перебування України в складі Російської імперії. Однак куди менше людей знають, що українці билися і по інший бік фронту – хоч і не безпосередньо в Криму.

Михайло Чайковський із польсько-української родини 1830 року підтримав польське Листопадове повстання проти Росії, а після поразки був змушений емігрувати. 1850-го він навернувся на іслам і під ім'ям Мехмеда Садик-паші почав формувати під Стамбулом 1-й полк султанських козаків із жителів Балкан та емігрантів із російських теренів. Полк брав участь у бойових діях на Дунайському фронті. Паралельно інший утікач, поляк Владислав Замойський, організував набір польських емігрантів у Європі до 2-го полку, який згодом мав перетворитися на Дивізію султанських козаків. Гроші на її формування виділили британці, але тим часом Кримська війна закінчилася і проєкт Замойського згорнули. Полк же Чайковського проіснував ще понад 20 років.

Не варто забувати й про англо-франко-польський союз 1939 року, який мав убезпечити Варшаву від посягань Берліну. Урятувати Польщу тоді не вдалося, але саме на виконання своїх зобов'язань Британія та Франція 3 вересня оголосили Гітлеру війну, яка закінчилася поразкою Німеччини. У цьому ж контексті згадаймо допомогу британських спецслужб у діяльності УПА, зокрема висадження десанту Михайла Дуди-"Громенка" над Станіславщиною (нинішньою Івано-Франківщиною) 1950 року. Взагалі Лондон і Москва в короткому XX ст. були союзниками лише в 1941–1945 роках, решту часу повторювалася ситуація попередньої епохи.

Отже, англо-польсько-українська співпраця, можливо, і не має глибокого коріння, але й геть нетрадиційною її не назвеш. Що ж змінилося сьогодні, що такий союз став можливим, принаймні в перспективі? Для цього слід кинути погляд на британську роль у міжнародних відносинах в останні пів століття.

Як дещо перебільшено, але загалом правильно стверджує Тімоті Снайдер, у Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії не надто довгий і не вельми глибокий досвід існування як національної держави. До середини XX ст. це була імперія – найбільша в історії людства. А в той час, як метрополія втрачала колонії, вона ж входила в структури об'єднаної Європи. І хай Франція доволі довго противилася цьому, Британія 1973-го стала членом Європейської економічної спільноти – попередниці теперішнього Євросоюзу. Однак паралельно Лондон не забував про дво- й багатосторонні договори з безпеки в усьому світі.

З 1941 року існує союз розвідок Австралії, Великої Британії, Канади, Нової Зеландії та США. З 1954-го до 1977 року проіснувала Організація Договору Південно-Східної Азії (SEATO) у складі Австралії, Великої Британії, Нової Зеландії, Пакистану, США, Таїланду, Філіппін і Франції. З 1971 року функціонують FPDA – П'ятисторонні оборонні домовленості Австралії, Великої Британії, Малайзії, Нової Зеландії та Сінгапуру.

Глобальність британських амбіцій і локальна зосередженість континентальної Європи на собі раз-у-раз стали причиною протиріч. Зокрема Сполучене Королівство так і не стало членом Шенгенської зони й не запровадило спільну валюту євро. І коли 2016-го брекзит став невідворотнім, багато хто по обидва боки Ла-Маншу зітхнув із полегшенням.

Однак ця подія змусила Лондон активізуватися на міжнародній арені. 15 вересня 2021 року Австралія, Велика Британія і США уклали ще один військовий ядерний союз – AUKUS. Критиці угоду піддав не лише Китай, проти якого вона й спрямована, але і Франція. Париж навіть відкликав своїх послів із Вашингтона й Канберри.

Тож можна впевнено стверджувати, що для Великої Британії пріоритетом є не розширення одного багатоскладового механізму колективної безпеки типу НАТО, а створення низки локальних союзів, іноді з дублюванням членства в них. І в принципі це видається логічним – бо якщо до малого союзу входитимуть США, то різниця у військовій потузі з НАТО буде непомітною, а рішення ухвалюватимуться набагато швидше й простіше.

Отже, мініблок Лондона, Варшави й Києва не скидається на щось неприродне, з огляду на стратегію Британії. Однак варто розібратися, що подібна угода принесе кожній зі сторін.

Про Україну й говорити нічого – нашій державі потрібні будь-які союзники. Київ уже наловчився грати в малі альянси: ГУАМ (Грузія-Україна-Азербайджан-Молдова), "Люблінський трикутник" (Україна-Польща-Литва), "асоційоване тріо" (Україна-Грузія-Молдова) і "квадрига" (Україна-Туреччина). Більшість із них працює радше на папері, ніж у реальності, але й це краще, ніж нічого. Приєднання Великої Британії до цієї системи однозначно зміцнить Україну та збільшить її вагу в інших союзах.

Польща на загал прикрита парасолькою НАТО й може не боятися конвенційної війни з Росією. Однак гібридні загрози, як-от прикордонна криза мігрантів у листопаді 2021 року, спровокована Олександром Лукашенком, вочевидь, на замовлення Путіна, змушують і Варшаву шукати нових механізмів захисту. Гадаю, там розуміють, що вони – наступні після України.

Що ж до Великої Британії, то вона вже й зараз поводиться як повноцінна союзниця нашої держави – чого варті постачання ракет NLAW. Однак слід припустити, що наміри її ще серйозніші. На східних землях Європи розташовані країни, які або ще не є членами ЄС, або відчувають певне розчарування в бюрократії Брюсселя та економічній політиці Берліна. Бажання Німеччини неодмінно співпрацювати з Росією ставить ту ж Польщу в незручне становище, підживлене історичними травмами. І якщо Лондон зможе виступити альтернативним полюсом для затиснутих між великими потугами держав – це посилить і статус, і міць Великої Британії.

Ще однією неочевидною, але важливою вигодою може стати економічне зростання. Британія ще до вступу в ЄЕС входила в Європейську асоціацію вільної торгівлі, яка є і сьогодні та має з Євросоюзом договір про вільну торгівлю і переміщення громадян. Якщо Україну не беруть у ЄС, то шанс приєднатися до ЕАВТ (куди входять Ісландія з Норвегією) значно вищий, а економічний ефект буде однаковий.

Ну а позаяк російська загроза в Східній Європі не зникне завтра, то й актуальність цього союзу залишатиметься високою ще доволі тривалий час. А якщо Лондону вдасться зліпити в один оборонний та економічний простір північні й східні європейські рубежі від Ісландії до Туреччини (з якою в України зона вільної торгівлі від 3 лютого цього року), то Об'єднана Європа стане цілком реальною безвідносно юридичного статусу кожної країни.

Тож мініальянс Великої Британії, Польщі та України з перспективною розширення – цілком на часі.

І як заявив міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба на спільній пресконференції з Ліз Трасс у Києві 17 лютого, "сьогодні ми маємо честь і приємність повідомити про започаткування Україною, Великою Британією і Польщею нового тристороннього формату співпраці". Він додав, що невдовзі спільна заява трьох міністрів закордонних справ з'явиться на офіційних сайтах відомств.

І якщо повернутися до питання, винесеного в заголовок, то відповідь буде такою. Сьогодні Лондон не воюватиме з Москвою на боці Києва.

А завтра – можливо все.

×