— У моїй Аргентині кіло відбірної яловичини вартує 1,5 долара. А в Україні за паршиве м'ясо просять 60–70 гривень, — каже 73-річний Еміліо-Володимир Марков із селища Квасилів під Рівним. — У мене аргентинський паспорт. Я давно б виїхав звідси назавжди. Але не можу покинути хвору дружину, яка боїться переїжджати за океан.
Сусідів пригощає пиріжками емпанадас. Пече їх із яловичини, родзинок, оливок та перцю чилі.
Під вікном трикімнатки чути матюки та крик. Це йдуть до бару студенти місцевого профтехучилища.
— У їхні роки я вже мав роботу і дружину, а не пив до півночі, — господар зачиняє кватирку. — Заробляю на життя з 10 років. Спершу крутився в автомайстерні, потім був зварювальником на заводі, що виготовляв труби. У нас був особняк у Буенос-Айресі, куди переїхали мої батьки 1937-го. До цього жили у селі Невірків Корецького району. Подалися в Аргентину шукати ліпшої долі.
Витягає з папки трудову книжку. У ній записано, що зварювальник 12-річний Еміліо-Владіміро заробляв за годину 1,9 долара.
— В Аргентині хлопчики самі на себе заробляють. Жінки переважно сидять удома. Цих грошей вистачало, щоб одягнутися і запрошувати на танці дівчат. Я класно вмію танцювати танго, пасадобль, вальс-бостон. Ще й на одруження відкладав.
2001-го Володимир Пилипович зробив відео, як аргентинський президент Фернандо де ла Руа тікає з країни гелікоптером. Відгукується про нього негативно, бо довів країну до кризи.
— Я бачив різних правителів. У дитинстві бігав із друзями в порт. Улітку 1945-го там піднялися три підводні човни. На берег вийшла група німців у гумових плащах. Їх оточила охорона. Вони кинули нам якісь цукерки. За день потому місцеві банки завалили золотом, його складали навіть у коридорах. У народі казали, що це фашисти високого рангу, які втекли після розгрому Німеччини. Можливо, серед них був і Гітлер. Є версія, що він помер в Аргентині.
Володимир Марков інколи їздить до Буенос-Айреса лікувати нирки.
— Там усе безкоштовне — й лікарні, й аптеки. А в Квасилові в цю зиму місяць не було машини "швидкої": від'їздила 32 роки і згнила. Прислали на станцію якусь стару "ниву", а в ній лежачих везти не можна. У жінки стався інсульт, то не знав, чи довезу її до лікарні живою.
Його родина повернулася в Україну 1956-го. Повірили радянським морякам, які розказували емігрантам, що в Союзі все безкоштовне.
— Батько продав особняк. Сіли на корабель до Одеси. З нами емігрантів їхало ще 850. Як приїхав, ні слова не знав українською. По-російськи — тільки "еда", "спасибо", "здравствуйте". У маминому селі об'яснявся на мигах. Зайшов у магазин, усього набрав. Продавщиця кричить: "Давай гроші". Я тицяю їй пропагандистську газетку, що в Союзі їжа безкоштовна. Ще й на курсі мене обдурили, поміняли долари на рублі вдесятеро дорожче.
Батьки залишилися в селі, а старший брат Адам вернувся в Буенос-Айрес. Володимир одружився із Зінаїдою, народили трьох дітей. Середній Едуард був міліціонером, його у 40 років убили на вулиці, вдарили ззаду по голові.
Показує фотокартки з першої роботи — Квасилівського ремонтного заводу. Стоїть у чоботях біля дизель-генераторів.
— А до приїзду був франтом — мав вусики, модну зачіску, костюмчики. У Союзі модного одягу взагалі не розуміли, обзивали мене стилягою.
Заварює чай мате — привіз із Аргентини. Їздив туди тричі з 1987-го, аби провідати брата і друзів. Востаннє жив там вісім років.
— Племінники зробили кар'єру: один має фірму з виготовлення чорнил для маркерів, а другий — старший майстер у цеху. Мрію онуків та правнучок забрати за кордон, нехай поживуть по-людськи.
Зникає у сусідній кімнаті — провідує дружину, яку забрав із лікарні. Згодом пригощає апельсинами, що їх прислав друг-іспанець.
— Маю друзів по світу. Але такого песимістичного і корумпованого народу, як в Україні, не зустрічав. Дружина каже: зачекай, побудуємо і тут нормальну державу. А я їй: "Зіночка, від мого приїзду уже півстоліття її будують, і що?". Маємо пенсії по 853 гривні. Цього вистачає тільки на їжу та комуналку.
2 
1
Коментарі