"На деревах висіли генеральські мундири"

 

69-річний Олексій Приходько 1986-го 62 дні працював у 30-кілометровій Чорнобильській зоні — налагоджував там роботу їдалень для ліквідаторів аварії.

Зараз він живе в Києві, на Троєщині. У дворі його 16-поверхового панельного будинку стоять два старі "запорожці" — білий "вухастий" та зелений.

— Мій "мерседес", — іронічно махає паличкою в бік зеленого. — Один друзі два роки тому подарували, сто доларів коштує. Весь час його ремонтую. А другий мені видали 1992-го як ліквідаторові. Він уже згнив, використовую під комору — тримаю всередині запасний двигун, різні запчастини.

Олексій живе в однокімнатній квартирі разом із дружиною Людмилою, 50 років. Торік помер його старий колі Лорд.

Після Чорнобиля Олексій Іванович довго хворів.

— Судини в голові залипають, починає гойдати. Тому ходжу з паличкою, — каже. — Боюся в метро біля краю платформи стояти, щоб не впасти.

Дістає з письмового столу два аркуші з переліком хвороб: "дисциркуляторна енцефалопатія, кардіосклероз, стенокардія...".

Знаходить перепустку в Чорнобильську зону 20-річної давнини: "перепустка на право в"їзду в закриту зону до 10 червня 1986 року, дата видачі 30 травня".

— 28 квітня 1986-го мене забрали з роботи, — пригадує. — Я працював головним інженером у відділі Міненерго. Узяв із собою партійний квиток. Ще встиг забігти до товариша по спирт і дозиметр. Додому навіть не подзвонив. Коли їхали на Чорнобиль, траса була вільна. А в бік Києва рухалися колони автобусів. Бабусі в хусточках стояли обабіч траси, хитали головами — проводжали, наче у війну.

На КПП побачив міністра енергетики Віталія Склярова. Він на станції техобслуговування ремонтував службову "волгу", свого водія пожалів — відпустив додому.

Холодильник був забитий делікатесами

— Привезли нас у піонерський табір "Казковий". На деревах висіли генеральські мундири. Самі генерали й вивісили. Одяг "дзвенів", носити його вже не можна було. А значки генерали забрали додому.

Приходько каже, що в зоні облаштовував їдальні в дитсадках і школах:

— Усюди валялися дитячі панчішки, тапочки...

Білу чорнобильську робу спочатку міняли щодня, стару закопували в землю. Та за кілька місяців чистого одягу вже не вистачало.

— У роті був присмак металу. Дряпало в горлі, інколи нудило. Але годували добре. Холодильник був забитий делікатесами: угорським гусячим паштетом, печінкою тріски, гранатовим соком. Та все одно я схуд. Усі знали, — продовжує, — що треба пити горілку, бо це допомагає від радіації. У зоні її не було, тому привозили з собою. Міліція на КПП часто пляшки відбирала. То я посилав водія за самогонкою в Іванків.

Додому Олексій Іванович приїхав в усьому білому:

— У чепчику, халаті, наморднику, — показує розчепіреними пальцями маску на носі.

Каже, що перші півтора року після Чорнобиля провів у лікарнях: "Випали майже всі зуби, зберігаю їх у баночці".

— Двічі лікувався у військовій клініці N6 у Москві. Там померли перші шестеро ліквідаторів. Просили медсестер будити нас о четвертій ранку. Бо саме о цій порі найчастіше вмирають. На койці, де я лежав, доти померло троє. Чомусь переважно молоді хлопці. Старші міцніші. У юності я захоплювався боксом. 15 років провів на рингу, був майстром спорту СРСР, чемпіоном Києва.

Пригадує, що часто тікав з лікарні. Перепусткою усюди була лікарняна сорочка зі штампами шостої клініки. Ліквідаторів пропускали навіть у Кремль, де вони рвали райські яблука. Ходив Олексій Іванович і в мавзолей, бачив бальзамованого Леніна.

Сміється, що тоді в Москві черги за горілкою були довші, ніж до мавзолею.

— Але нас пропускали без черги. Якось купив у магазині чудовий бекон — сало з м"ясом, але не смалене, зі щетиною. Відшкрябав, посолив і виставив за вікно на два дні. Росіяни, коли їли його, питали: "Хохол, где ты такое сало взял?". Я відповідав: "У вашому магазині, товариші кацапи".

У тому, що зараз живу, — серйознішає, — заслуга першої дружини Олени. Мій характер не кожна жінка витримає. Надто після аварії.

З Оленою Олексій Іванович прожив 39 років. А шість років тому вона померла від раку.

— Чотири роки був один. Від самотності почав розмовляти з собакою, — пригадує. — А тоді познайомився з Людмилою. Жили на одному поверсі, але не спілкувалися. Я навіть її імені не знав. А тоді взяв і запросив на вечерю. Навіть квітів їй не дарував, лише щодня готував вечерю на двох. За рік ми побралися.

Каже, що став у чергу на новий автомобіль:

— Мій номер 6329.

1937, 5 вересня — народився у Києві
1960 — закінчив Харківське військове авіаційно-технічне училище; чемпіон Києва з боксу; працював на Київському радіозаводі
1961 — одружився з Оленою
1962 — народився син Владислав
1971 — закінчив Київський торговельно-економічний інститут; працював у Мінторгівлі; згодом — у Міненерго
1986 — провів 62 дні в 30-кілометровій зоні; отримав II групу інвалідності
2000 — померла дружина Олена
2004 — одружився із сусідкою Людмилою
Очолює міжнародний благодійний фонд інвалідів Чорнобиля. Має одного рідного і двох прийомних онуків

×