У горах у льодовиках часто бачив замерзлих альпіністів

 

Шість екстремальних пригод Валентина Щербачова

1. Я – киянин. Десь із 6 років мама відпускала гуляти по всьому місту. Якось із сусідськими хлопцями поперли на набережну, де з Подолу на Труханів острів ходив ­водний трамвайчик. Втислися в нього й попливли. Народ виходив, як завжди, "організовано". Усі пхаються, на пристані слизько – і мене зіштовхнули у воду. Плавати я вмів тільки трішечки. Отямився від того, що під водою б'юся головою об понтон. Злякався, але потім побачив у темряві смужку світла й поплив на нього. Виринув, а хлопці витягли нагору. Це був мій перший шок і страх.За гороскопом я – Риби, без води не можу. Захопився веслуванням на каное. У вільному стилі й батерфляї – кандидат у майстри спорту.

2. Новий 2000-й рік захотілося відзначити якось ­позитивно-екстремально. Я тоді займався пейнтбо­лом, на кубки світу їздив виступати. Але вже награвся тим і захотілося чогось нового. Щоб і адреналін, і для телебачення цікаво. З'явилася ідея стрибнути з парашутом на Північному полюсі. Американці стрибали: двоє покалічилися, двоє вбилися. Росіяни стрибали, але за 200 кілометрів від "нуля". В нічному ефірі Першого Національного звернувся до глядачів: "Хто хоче стрибнути на крижину?" Як почали дзвонити! Охочих – тисячі. Вибрали 22 досвідчених. На крижину стрибати: 50 на 50, як влучиш.Вирішили зробити це навесні, коли мороз не такий сильний. Знайшли спонсорів і на 86-му десантному літаку вирушили. Стрибали з висоти 2800–3000 метрів. Оператор був уже на крижині – приземлився перший. Страшно. ­Брешуть, коли кажуть, що не страшно. Рампа в літаку відчинилася, приготувалися стрибнути. Знизу помітили, що ми потрапимо в розлом, – а якщо падаєш з амуніцією у воду, то все. ­Передали, щоб ми трохи змінили курс. Перші секунд 40 рота не можна відкрити, бо розірве. Швидкість 360 кіло­метрів на годину. Таке враження, що собою розбиваєш рідке скло. Десь за кілометр до землі вмикаю мікрофон і починаю репортаж із повітря. Напарник знімає. Перший дубль не виходить, другий. Записуємо третій. Із землі вже кричать: "Що ти там травиш, твою мать? Ноги підбирай!"Повітря таке чисте, що за метрів 400 відчув – п'ють горілку. Пробули там годин 6, у футбол зіграли на 37-градусному морозі. Потім почалася заметіль, а це – на три дні.Хоч такого ніхто у світі не робив, на нашому телебаченні сказали: "Давай сюжет хвилини на 2". Ну, думаю, якщо не треба, то що ж. Змонтував 15-хвилинний фільм, його забрав Discovery Channel.3На честь Євро-2012 в Антарктиді зіграли два ­матчі. Прилетіли на станцію Вернадського, вивантажили щити – ми там капличку збудували. Я розмітив майданчик для футболу. Вранці виходимо перед сніданком о 6.30, а вожак пінгвінів веде їх через поле. Сеча в них зелена, дивлюся: поле все зелене. Грати не можна. Попливли човном на острів, щоб зіграти там. А на острові котики – кілограмів по 300. Я до вожака: "Ну отак, по-людськи, ти можеш звільнити територію?" Він подивився на мене, щось буркнув до своїх, і розбрелися. Ми зіграли, і вони потихеньку вернулися. На польській станції теж пробував домовитися з вожаком котиків. Але там трапився молодий, немудрий, попер на мене. Зіграли в іншому місці.

4. На Шрі-Ланці є такий народ – таміл-ілами. Їх колись запросили на острів працювати з Індії. Потім хотіли відправити назад, а вони взяли зброю і повстали. Зараз ховаються в джунглях, вирощують наркотики: марихуану, коку.2010-го ми з дружиною пішли гуляти джунглями. Усе гігантське, кобри по 5 метрів, мангусти величезні. Аж раптом бачу на гілці дерева: плямиста кішка – ягуар, розміром із великого собаку. Він був дуже ситий, напевно, з вусів кров капала. ­Наївся, ліг спати. На мене тільки зиркнув сонним оком. А я першим ділом думаю, як його клацнути, а вже потім – куди відступати, якщо раптом стрибне. Зброї нема – ми ж у заповіднику. Сфотографував, і щасливий іду далі. ­Раптом – назустріч хлопець із рушницею, з татуюванням – один із нарко­баронів. Через кожні 100 метрів автоматники стоять – державна охорона заповідника, а він хоч би що, гуляє. ­Зверхньо так каже, що вб'є будь-кого, і йому за це нічого не буде. ­Розговорилися. Він ліг на колоду, курив і повільно розповідав про своє життя. Я навіть інтерв'ю записав. А потім сказав йому про ягуара. Він аж підхопився: "Я п'ять років тут партизаню, а не бачив, тобі пощастило. Ти приносиш удачу. ­Залишайся з нами".

5. У Гімалаях був 37 разів. Восени 1994-го, ­після важкого 12-годинного переходу, сплю в ­наметі. Піді мною два каремати, я – у двох спальниках, а все одно холодно, бо лежу на льоду. Хоч усього мінус 10 градусів. Сниться салют у Києві: бах-бах. ­Прокидаюся, а бахкання продовжується. Вилажу з намету, а з Дхаулагірі – це один із десяти гімалайських 8-тисячників, висота 8167 метрів – пре лавина. Звук подібний до артилерійської канонади. А лавина кілометрів зо 2 шириною. Наче хмара їде на санчатах. Я за камеру – вона в кишені – і знімати. Наш табір стояв неподалік величезної ущелини завглибшки з кілометр. Її вже повністю засипало снігом. Мене вітром від лавини пхнуло і посадило прямо у цю яму. ­Дивлюся, всі колеги вже відбігли вбік. "А чого ж ви мене не збудили?" – "Ми тобі кричали. Ти не чув".

6. Часто в горах у льодовиках доводилося бачити замерзлих альпіністів. Дістати їх не можна. Якось дивлюся: йдуть швейцарці, один став на козирок. Той відламався і разом із людиною полетів униз. Двоє провели поглядом – і пішли далі. Бо нічим не допоможеш.Я на 8-тисячники не підіймався. Там треба платити тисячу євро за сходження. А як порушиш закон, то 10 років до Гімалаїв не допустять.1994-го в Непалі знімав, як товариш встановлював український прапор на вершині. Повернулися в табір, а наша група з чотирьох осіб якраз спускається з Дхаулагірі. Вже темно, вони чомусь затрималися. Мали йти так: ­чоловік, дві жінки і знову чоловік. Але чомусь чоловіки збігли першими. Давай чекати жінок, а Галі нема. ­Видно, на гребені її зніс ураганний вітер, хоч і була напнута мотузка. Взагалі жінки гинуть частіше за чоловіків, бо слабші фізично. Плюс тут ще й втома додалася і те, що після 6 тисяч висоти у людей стріха їде. Наша експедиція ходила шукати Галю, а її бойфренд, заради якого вона покинула чоловіка, в цей час нишпорив по наметах японців. Ця падлюка крала апаратуру. Ми його якраз застукали за цим. Відлупцювали.Я помітив, що гинуть ті, хто зарання налаштовує себе на небезпеку. Думка матеріалізується. Ці трагедії лишаються з тобою назавжди, і в пам'ять про загиблих знову йдеш у гори.

×