"Тепер я вже не мертвий і не готовий умирати"

Моторика залишається, й у реальній ситуації застосовуєш ці навички

Коли влітку 2021-го вийшла стаття Путіна про історичну єдність росіян та українців, подумалося, що повномасштабне вторгнення неминуче. Тобто розум і об'єктивні факти казали про це, але я, як і більшість людей, не хотів вірити в найстрашніше. Уже тоді для себе вирішив, що в разі великої війни піду захищати Україну. Цими думками ні з ким не ділився. Рідних не хотів лякати наперед. Сказав матері, що йду у військкомат 24 лютого. Боявся, що вона не схвалить мого рішення, але мама зрозуміла й підтримала. Військовий квиток поновив напередодні.

Військова справа – це наука, в якій можна розвиватися нескінченно. Але певні ази можна опанувати швидко й ефективно виконувати нескладні бойові завдання. У підготовці не було важко. Розумів, що потрібно викладатися на повну й це потім знадобиться. Ще починаючи з Києва, паралельно з патрулюванням своєї ділянки було багато стрільб і тренувань. Тепер є можливість це все реалізувати. Воюю на східному напрямку, точніше сказати не можу. Кацапи пробують лізти, але ми у змозі їх стримати.

 

Чув думку, що, хоч би скільки готувався, ти не можеш бути цілком готовий до перших зі­ткнень. Це частково правда, а частково – ні. Якщо ти кільканадцять разів перезарядив "калашмат", то у критичній ситуації зробиш це швидше. Якщо тренувався падати, то під час вибуху впадеш швидше. Моторика залишається, й у реальній ситуації застосовуєш ці навички.

Найгірше – це хаос і паніка. У перші дні великої війни був якийсь розгублений стан, незрозуміло хто, куди й де. А коли повністю сформувалося наше відділення, прийшло командування з досвідом і ми отримали чіткі завдання, це додало впевненості. Коли структура працює організовано, то свідомість і думки організовуються. У бойовій ситуації згадуєш, які мають бути твої дії, й це заспокоює.

Захищаю своїх, і це надає сил. Коли ми стояли в Києві, а потім на півночі, місцеві допомагали – готували їсти, приносили теплий одяг. Прийшло розуміння: люди віддають тобі останнє і зрадити їх неможливо. На відміну від орків, не воюю, щоб мене не посадили в тюрму чи щоб намародерити якийсь унітаз. Я борюся за те, щоб зупинити агресивну орду й ми жили у вільній мирній країні. І досі називаю себе пацифістом, просто зі зброєю в руках.

Найстрашніші думки були про те, що кацапи окупують значну територію України, там почнеться активний партизанський рух і за це орки мстили б місцевому населенню. Боявся, що це були б Ірпінь і Буча, але по всій Україні. Але цього не сталося й уже не станеться.

До зими ми були більш-менш підготовлені. Треба віддати належне – держава забезпечила теплим взуттям і одягом. Звичайно, коли ти не рухаєшся в окопі, то все одно промерзнеш, але не критично. А якось потепліло – й ми одягнули демісезонну форму. Потім раптово вдарив мороз. Тоді стояв на посту, сам тремтів від холоду, але думав: "Кацап теж примерзає до броні. Що ж, давай, морозець, давай!"

Весна – це прекрасно. Просто щастя, коли світить сонечко, природа оживає. Сильно дивує й водночас тішить спів пташок. Триває обстріл, все бахкає, а пташки співають, ніби їм байдуже на ці вибухи. Єдине, що є пташка, можливо, якась з імітаторів, яка свистить подібно до прильоту міни. Ми вже до цього звикли, але спочатку трохи "висаджувало".

Вчасно поїсти на нулі – це другорядна річ. Забезпечують нас прекрасно, із цим проблем немає. Але часом нагадуєш собі, що треба щось з'їсти. Коли є можливість підігріти теплого чаю чи кави, це вже круто. А одного разу подумав: от би зараз чайку з медом. І побратим, ніби почув мої думки, звідкілясь дістає мед. Це було мікродиво. Декілька разів ротний приносив солдатам теплу їжу в окопи. Досвідчені побратими казали, що бачили таке вперше. Тішуся, що в нас саме так. Із ротним нам реально пощастило. Він постійно з'являється на позиціях, допомагає, ризикує разом із нами.

Не можна перемогти якимось одним родом військ. Має бути комплект. Хлопці розповідали, як вони сидять в окопах, орки валять і вже немає сил стримувати – і тут ворогів накриває артилерія. Або ж критична ситуація – і раптом на підмогу прилітає вертушка. Нині ми всі боги війни.

Спочатку хлопці з мого підрозділу думали, що моя роль буде трохи декоративна: я як актор з'являтимуся, потім їхатиму. Проте побратими швидко зрозуміли, що я просто солдат, як і всі. Нині до мене ставляться як до людини, котра заслужила своє місце й повагу. Не можу сказати, що моя пізнаваність критично допомагає. Напевно, є якісь плюси, коли ми заходимо в розташування, хтось упізнає, і можливо, щось більше підкаже. Але часом пізнаваність заважає. Наприклад, приїжджає якась перевірка, бачать знайоме обличчя – й одразу до мене. А поруч стоїть, умовно, взводний, і він, напевно, трохи ревнує, чому до солдата така увага. Тому я намагаюся цього не випинати, розумію реакцію людей.

Спільного між актором і воїном, на диво, багато. Якщо людина може адекватно виконувати команди режисера на знімальному майданчику, виконуватиме й накази командира у війську. І насправді це один із найголовніших і водночас непростих моментів. Адже ми сюди прийшли з тероборони й переважно це люди зрілого віку, які сформувалися як фахівці у своїй сфері. У мирному житті вони самі вже давно генерували ініціативи й віддавали накази, а тут ними хтось командує. Спочатку це гостро сприймається. І тут досвід роботи на знімальному майданчику допомагає. Коли є порядок і дисципліна, то в результаті буде успіх.

 

Часом стою на посту й фантазую про майбутні перспективи. Як після перемоги поновлюються зйомки і я знову на майданчику. Ці думки тішать. Також крутяться в голові якісь ідеї щодо кіносценаріїв. Варто було б записувати якісь тези, проте втома чи, можливо, лінь не дають це робити.

Гумор у війську однозначно допомагає. Певно, це трохи захисна реакція. Гумор частіше буває чорний, але іноді я тут сміюся ще більше, ніж у мирному житті. У нас є справжні приколісти. Влітку в мене на тиждень схопило спину. Я міг пересуватися повільними кроками, човгаючи. Заходжу в розташування, іду мікрокроками до ліжка й раптом позаду чую голос Сані: "Що ж ти, падлюко, підкрадаєшся!" Це було несподівано та смішно. Хоча тоді навіть сміятися було боляче, але пореготав добряче.

Морально важко, коли стоїш на позиції, немає зв'язку й ти не можеш відписати рідним. Потім нас заміняють побратими, ми на декілька днів відходимо в тил. Там уже можна ввімкнути телефон і поспілкуватися з близькими. Дякувати Богу, що в нас така можливість є.

Минає деякий час на передовій, і приходить така нездорова штука, коли тобі стає трохи пофіг. Ну свистять кулі, то хай свистять, не буду низько пригинатися, не буду бігти. Це в нашому випадку найнебезпечніша річ. За собою, на жаль, теж помічав. Навіть коли повністю адаптувався до бойових буднів, все одно треба бути обережним, не нехтувати правилами. Саме про це намагаюся нагадувати побратимам. Натомість ні в кого з нашого підрозділу не було страху чи паніки. Отож і заспокоювати когось не було потреби.

Думка, що я вже мертвий і нічого страшнішого не станеться, рятувала й заспокоювала в перші дні повномасштабної війни. Потім дізнався, що є таке психологічне явище. Тепер я вже не мертвий і не готовий умирати. Тим більше, що відбулися щасливі зміни в особистому житті – влітку я одружився. Це емоційно збагатило життя й додало відповідальності. Із дружиною ми були знайомі давно, в нас були тривалі стосунки, які потім припинилися. Але на початку великої війни ми знову почали спілкуватися. У серці знову щось тьохнуло. Коли орки відступили з Київщини, нас відпустили у звільнення – і я поїхав до коханої. А влітку ми одружилися, й це було прекрасно. Весілля не відзначали: лише ми вдвох і мама.

Завжди при собі маю автомат, військовий квиток, ножик, ліхтарик. Тепер узяв легший бронік, щоб було менше навантаження на спину. Коли заходимо на позиції, доводиться тягати майже 40 кілограмів. Фото не ношу, я добре пам'ятаю близьких. Мені достатньо заплющити очі – й бачу дружину, маму, дітей.

Нині в мене є чіткий прогноз: перемога близько, хоч би коли вона була. На початку повномасштабної війни був упевнений, що це триватиме не довше двох місяців. Тоді переоцінив реакцію світу. Чомусь був переконаний, що після повномасштабної агресії Росії оголосять абсолютне та миттєве ембарго – й це її одразу підкосить. Також переоцінив реакцію громадян кацапії. Думав, вони виходитимуть на протести. Та раби на це не здатні. Я проти узагальнень, але більшість морально й інтелектуально повноцінних людей звідти виїхала. Залишився агресивний і недалекий шлак із низьким доходом. Його легко обманути, пообіцяти, що він заробить-намародерить, і він сам починає в це вірити. Кацап не хоче визнати, що він мародер і їде в Україну за пральною машинкою. Каже собі, що воює за "русский мир". Хочеться, щоб після перемоги ми були відокремлені від них якоюсь стіною й не мали абсолютно нічого спільного.

Було кілька друзів у Росії, але тепер я не спілкуюся ні з ким із них. Навіть якщо людина говорить відкрито, що не підтримує війни, але продовжує жити в мордорі, крутиться в тій економіці, вона не заслуговує на повагу. На жаль.

Український кінематограф однозначно зробить стрибок на Захід. Нам є куди ставати кращими, але найбільше завдання – відійти від радянського корупційного підходу. Коли працювали не для того щоб створити щось прекрасне, а для того щоб щось украсти. Як змінимо це, зробимо величезний ривок уперед.

Одразу після перемоги, напевно, розридаюся, як дитина. Потім хотілося б поїхати в Карпати – там, де тихо, гарно й можна просто гуляти. Планую повернутися до акторської діяльності й активно працювати як сценарист. Паралельно будуватиму дім. У мене давня мрія: звести круглий глиняний будиночок із різними вікнами нестандартної форми у стилі етномодерн.

×