Коли я була зовсім мала, родина переїхала із Закарпаття до Києва. Уже тоді я внутрішньо почувалася українкою. Бо в родині розмовляли українською, хоч і певним діалектом, а оточення навколо було російськомовне. Неусвідомлено ще, але я дивувалась і протиставляла себе йому. Пам'ятаю хороший душевний зв'язок із вихователькою, яка говорила однією зі мною мовою і тому була своєю, а інші – чужими.
Усе більше людей переходить на українську. Мова стає ще й зброєю
У підлітковому віці це змінилося, бо юнацтво розмовляє мовою друзів, щоб не бути білою вороною. А вони в мене були на 99, 9 відсотка російськомовні. За це я регулярно отримувала по кумполу від батьків. Але це продовжувалося, доки я не усвідомила, особливо після 2014-го, що саме мова об'єднує нас у націю і що в ній закладена велика сила. Однак для Києва українська в часи мого студентства, це 10 років тому, була рідкістю. І я втомилася відповідати в таксі на закиди: "Ви, мабуть, зі Львова?" – "Ні, я киянка". Тепер радує, що все більше людей переходить на українську. Мова стає ще й зброєю.
Про Україну як щось відокремлене від себе ніколи не думала. Так можуть сказати старші люди, що жили за часів Радянського Союзу. Для мене він – то байки й легенди. Для мене бути українкою, жити в незалежній Україні природно. Це реальність, невід'ємною частиною якої я є на 100 відсотків.
Це нормальний стан речей – жити у країні, яка має внутрішні проблеми, налагоджує зовнішньоекономічні зв'язки, розвивається, десь робить крок назад, п'ять – уперед, де є свобода слова і свобода вибору. Я не можу порівняти сьогодення з минулим, яке було до 1991-го. Але дивлячись на нашу сусідку Росію, що теж 31 рік існує окремим життям, я жахаюся. Якесь імперське утворення, що утримується десятком людей, а репресовані мільйони існують і не розуміють, під яким куполом, у якому штучному неадекватному стані вони перебувають. Спостерігаю за країною, як за людиною із проказою, й у глибині душі десь її шкода, бо вона страждає, багато чого втрачає, їй важко. Навіть неможливо з цим щось зробити. Цей жаль змішаний зі страхом, щоб, не дай Боже, тобі це не передалося.
У росіян і натяку немає на незалежність, там про наші цінності й не чули. І на тлі цього починаєш цінувати своє, яке не просто є, а ще й примножується.
Це війна кожного покоління, і кожному здається, що це кінцева точка
Серед цінностей, які дає нам незалежність, – якісна освіта. Тільки недавно ми з чоловіком говорили, що завдяки добрій освіті, яку дала держава, він має хорошу професію з гідною зарплатою. Це можливості ведення бізнесу. Електронні кабінети, документи, бази даних – це спрощує сплату податків, економить час. А Приватбанк? За день відкрив рахунок, поставив термінал – і в тебе все готово, тільки стрічку червону розрізай. У Європі якийсь папірець три місяці отримують. Для мене це шок.
А безвіз? Я в ньому, як млинець у маслі, кілька років качалася. Це такий здобуток. Навіть забула слово "віза". У п'ятницю купуєш квиток на Wizz Air і на вихідні летиш до Стокгольма. Це так просто, як їздити в Житомирську область. Згадую перший туристичний досвід студенткою. Посол Італії допитувався, чи точно я повернусь і чи не їду надавати сексуальні послуги. Після такого досвіду так приємно купити в інтернеті квиток, показати його в телефоні й сісти на літак.
І звичайно, головна цінність – свобода. З народження робити, говорити, що хочеш і що думаєш, можливість вибирати. Ми живемо в Україні вільно, і це те, що хочуть забрати в нас росіяни. Цю нашу основу. Втративши це, ми втратимо себе.
Коли уявляєш вік 30 років у дитинстві, то ця цифра здається такою далекою, дорослою, "матьорою". І коли опиняєшся в цій точці, спершу хвилюєшся: як це так, юність уже позаду. А тоді заспокоюєшся: ти ще рухаєшся, розвиваєшся. Це нормально, це класно. Хай це продовжується. А коли країні, незалежній країні – 30 років – це вік крихітки. І на цю крихітку навалилася страшна війна. Є думка, що ми нині б'ємося за нашу незалежність, бо 1991-го вона далася нам безкровно й відносно легко, а тепер доводиться її виборювати по-справжньому. А в мене в голові таке: якби ми були в цій точці історії умовно 300 років тому, тоді ми теж вважали б, що ось тепер ми здобуваємо справжню незалежність. Це війна кожного покоління, і кожному здається, що це кінцева точка. На мій острах, доки Росія існує як держава, як утворення, то боротьба продовжуватиметься. І нині ця точка не кінцева. Вона критична, ми максимально в ній, вона б'є по нас, ламає всі наші життєві плани, але це не фінал. Війна може бути останньою в разі розпаду імперії.
Нам вдасться вибити цю холеру зі своєї держави
Дивлюся на маленького сина й радію, що він іще нічого не розуміє, не усвідомлює. Не чує сирен, не знає вибухів. Мені пощастило мати чоловіка, який читає, аналізує, який наполіг, щоб ми в середині лютого поїхали на Закарпаття до батьків. І відповідно уникли хаосу, паніки, евакуаційних поїздів і жаху, який пережили інші матері з дітьми. У сина є незаплямоване страхами, щасливе безтурботне дитинство. Сподіваюся, що нам вдасться вибити ту холеру зі своєї держави й у нього все ж буде нормальне життя. Якщо ні і якщо Росія існуватиме, нам доведеться готувати дитину до того, щоб брала зброю в руки і, можливо, мала якусь відповідну спеціальність.
Нині я роблю для своєї країни, що можу: створюю робочі місця та плачу податки. Це мій мінімум і мій максимум як для матері в декреті, бо все-таки моє завдання номер один – виховання дитини. І звісно, донатимо. Із чоловіком домовилися, що він зосереджується на військових питаннях, я – на гуманітарних і соціальних: дитячі будинки, тварини. Недавно зустріла хорошу підказку й використовую її: кидати невеликі суми в багато місць. 20, 50, 100 – і ті самі 500 гривень на день віддаю.
Торік ми всією родиною ходили на парад на День Незалежності. Мирославчик був у своїй першій вишиванці. Так усе сподобалося: політ "Мрії", святкування. І я подумала: ми вийшли на класну точку, від неї приємно відштовхуватися для наступних підйомів.
Незалежність країни десь дорівнює можливості бути собою. Це вшито в нас, це норма. Але в цій війні розумієш, що це не дано на постійній основі і що це треба захищати на полі бою. Бо нас не буде без незалежності.
Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"
3 
35413
Коментарі