"Ми – нація щасливих людей"

У Великій Британії опинилася 3,5 року тому. Колишній чоловік тривалий час жив у Лондоні. У нас саме точилися дискусії, де наша донька має мешкати й ходити до школи. Ми розлучені, але спільно реалізовуємо своє батьківство: тиждень Ева живе в мене, тиждень – у нього. Оскільки в Британії діти йдуть у школу з 4 років, вирішили: нехай розпочне там, а тоді побачимо.

Я звільнилася зі своїх українських місць роботи. Мала план узяти рік перепочинку: походити по музеях, підтягти англійську, дописати докторську. Добре пам'ятаю п'ятницю після звільнення: увечері ми відсвяткували, а в суботу вранці телефонує директор PEN International (міжнародна організація, яка займається свободою слова, має понад 140 центрів по світу. – Країна): "Ти нам потрібна, ми робимо конгрес в Індії". – "Коли?" – "В понеділок". Безробітною була одну ніч.

 

Літак приземлився о 7:30. О дев'ятій ранку я вже була в офісі. Розпочинала як координаторка конгресів. Зараз – менеджерка. Займаюся конгресами, провідними комітетами та стратегуванням нових центрів.

Коли переїхала, було важливо зберігати українські контакти, а також ідентичність своєї дитини. Записала її в українську суботню школу. Разом із нею прийшли в місцевий Пласт. Ева має там спілкування з однолітками-­українцями, а я є виховницею юнацтва та референткою преси краю.

Контактуючи з лондонським середовищем, я зрозуміла, що воно чудове, але неконсолідоване – бракує об'єднувальних речей. І коли мене запросили на єдине повністю українське радіо Великої Британії "Козачок" як героїню програми, я прийшла з пропозицією записати цикл програм про українців.

Спершу це були молоді українці з усього світу, тоді – знакові львів'яни, далі – українські літератори. Це стало містком між українцями в діаспорі й тим, що відбувається в Україні. Відчуваю потребу, щоб люди, які поїхали вимушено, особливо з економічних причин, могли почуватися частинкою України і зберігали з нею зв'язок.

Найбільшим викликом було те, що я втратила свій соціальний капітал. Усе починала практично з нуля. У Львові я досить публічна, маю відповідну професійну репутацію. Працювала тривалий час в університеті. Низка менеджерів і директорів культурних закладів – мої аспіранти, колеги чи колишні студенти. Працювати було легко. Багато питань вирішувалося так: виникає ідея, телефонуєш і кажеш: "А давай-но!" У Лондоні це зовсім інша історія. Спершу я перейшла працювати на трохи нижчі посади, ніж в Україні. Наслідки дауншифтингу ще долаю.

Інший момент – локальне соціальне середовище. Я вкорінена людина, важливо, щоб у кав'ярні мені казали: "Доброго дня, пані Олю. Вам, як завжди?" Я – галичанка, а нам "що не Львів, то пекло". Але оскільки живемо у ХХІ столітті, треба бути креативним і гнучким. Я засіла на майданчики для знайомств і за тиждень познайомилася з купою людей, які стали моїми друзями, – ходимо в театр, готуємо разом. Хоч я і рухалася непоганими темпами, та зрозуміла, що цього мало.

Мені треба раз на місяць-другий "пофіксити ментальне здоров'я". У Лондоні поки що не маю філософів-однодумців, тому лечу додому бодай на кілька днів.

Що добре в Лондоні, то це анонімність і відсутність тиску громадської думки. У Львові в коротких шортах особливо не вийдеш, бо хтось одразу скаже: "Добрий день, Ольго Ярославівно! Це точно Ви?" Є зобов'язання відповідати певній соціальній ролі. В Лондоні ти щоразу той, ким хочеш бути тут і зараз. Всім плювати, який вигляд ти маєш, як проводиш свій вільний час. Ця анонімність дає свободу.

Хоч би з якою скаргою прийшов до лікаря, насамперед кажуть: "Маєте добре спати і їсти. Жодного стресу. Багато гуляйте і випийте келих вина. Якщо це не допоможе, тоді можемо говорити про таблетки". І допомагає переважно. Британці живуть довго, добряче за 80.

Тут є легкість комунікації. Приходиш на фермерський ринок: "Минулого тижня вас не було. Дивіться, тільки не захворійте!" Попри те, що це величезне місто, люди легко вибудовують маленькі соціальні зв'язки. Це мені близьке. Так живе Львів, і виявляється, так живе й Лондон.

Тут нескінченна кількість можливостей. Немає ейджизму. У резюме ніколи не вказуєш свого віку, про це не запитують. Люди в 50 років змінюють кар'єру, йдуть учитись, у 70 ходять на побачення.

Якийсь час жила у Варшаві, та не змогла її полюбити, хоч і старалася. Це місто плекає свою національну травму. Милуються нею, хочуть її переживати. Українці – інші. Ми мусимо пожалітися, щоб не позаздрили й не прийшли розкуркулювати. Це наш самозахист. Але насправді ми – нація щасливих людей. Якщо рівень щастя хоч трішки падає, починається туга, журба, банування.

Перший рік мене накривала туга за батьківщиною. Я навіть Павла Зіброва й Оксану Білозір слухала. Приходила в український соціальний клуб. Замовила варенички, послухала музику – і, фух, відпустило. Можна працювати далі.

Погані речі відбуваються всюди у світі. Але в Україні далеко не все так зле. Останні роки я працюю з Філіппінами, Індією, Мексикою, М'янмою і водночас зі Швецією чи Францією. В Україні середній рівень життя є досить високим. Від інших ми відрізняємося високим рівнем адаптації та виживання.

Подруга, котра представляє Україну на з'їздах ЮНЕСКО, каже, що українці – правдиве Колорадо. У складних умовах можуть видати неймовірний результат. Колеги-іноземці, які мають чудове фінансування, тепличні умови, питають: "Як ви це робите?" Це і є те, що вирізняє українців.

Я – галичанка, з України. І пишаюся цим. Думаю про британське громадянство, але за умови, що зможу залишити український паспорт. Поки що це не дозволено, але законопроєкт уже є. Я багато працюю в Україні, сплачую податки. Важливо, щоб на виборах мій голос мав значення. Хочу мати відповідний вплив і щоб це було документально зафіксовано.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу".

×