"Мамі прийшла ідея, що мене можуть убити" - кривдниця Жириновського

У неділю мені о дев'ятій вечора подзвонив голова Коаліції учасників помаранчевої революції Сергій Мельниченко: "Таня, завтра приїжджає Жириновський". Я нічого не розпитувала, зібрала речі й поїхала радитися зі своїми.

Вважаю, що приїзд Жириновського – це була провокація ­нашої влади. Бо як можна дозволити в'їзд такій людині в Україну? Нашою акцією ми хотіли привернути увагу до того, що його треба визнати персоною нон­ґрата в Україні.

Зібрали актив і почали придумувати, як завадити прес-конференції. Шукали неофіційний символ ­Росії. ­Балалайка – це стаття, блін, бо можна випадково в голову попасти, валянками – теж. А квашена капуста – національна російська страва. І запах має, і костюм попсувати може.

Удома я перевірила холодильник на наявність капусти. 3­літрова банка стояла. Розклала її по целофанових пакетах. Зав'язала, щоб запаху не було. Сама я не їм квашеної капусти, в мене на неї алергія.

Заснула о другій ночі, прокинулася о шостій ранку. Як убита спала, не снилося нічого. Не чую ніколи будильника. Сама прокинулася. Вдягла бежеву в'язану туніку, куртку. Уґі не взуваю, вони мене дратують. Але напередодні наші порадили взяти із собою один валянок або чобіт­уґ про всяк випадок – може, доведеться кидати. Мама побачила мене з одним валянком у прозорому кульку й дуже здивувалася. Тоді я вирішила їх взути. Зазвичай постійно в берцях ходжу. Раптом якась двіжуха – то краще, щоб ноги були захищені. Це ідеальне взуття, стіли теж – там металевий носак. Якщо наступлять – нічого не відчуваєш, а якщо ти наступиш – то відчують.

У метро тільки коли їхала дві станції – хвилювалася. Потім абсолютно заспокоїлася.

З активістами зустрілися біля Головпоштамту. Я почала багато курити, занервувала. Випила кави, заспокоїлася. Біля скульптури "Їжачка в тумані", неподалік Інтерфаксу, прикриваючи сумку, поділили ці пакетики капусти між своїми. Вона була спресована жменьками, завбільшки з долоню.

На прес-конференцію Жириновського пройшла по фіктивному журналістському посвідченню – від видавництва "Молода гвардія". Такого не існує. Я показала його швидко, як у фільмах, – оп, і заховала. Нас п'ятеро пробралися, розсілися всередині. Я була в другому ряду ближче до виходу, навпроти Жириновського. Під час його промови навіть кивала, щоб ніхто мене не запідозрив. Саша Місюра сидів лівіше.

Ми не знали, скільки триватиме конференція. В будь­який момент вона могла обірватися. Чекали дуже образливої фрази. Коли він сказав, що після помаранчевої революції до влади прийшли бандити, дивлюся: Саша розкриває свій пакетик. Я теж залізла у свій рукою. Ніколи не носила ці дурацькі гострі накладні нігті, а тут пораділа, що маю їх. Розірвала кульочок, дістала жменьку. Чекати більше не було сенсу, бо запах пішов капустяний. Тут Саша кидає, я теж скочила і жбурнула. Гукнула: "Геть українофоба!", "Шовіністу не місце в Україні!", "Жириновський – персона нон­ґрата!" Він спочатку не зрозумів: "Та шо такоє?" Захищався по традиції всіх великих вождів – схопився за серце, раптом кидаю щось важке. Наприкінці Жириновський мене вже перекрикував. Обіцяв закатати в бочку з капустою. Доки до мене пробиралися охоронці, ще п'ять разів можна було щось важче жбурнути.

Я вибігла. Спіймали мене аж на першому поверсі (прес­­конференція відбувалася на третьому. – "Країна"). Внизу були ще двоє охоронців. Один наздогнав згори, схопив за руку. Лисий, без ознак інтелекту на обличчі. Каже: "Давай паспорт, иначе мы будем разбираться без полиции". Кажу: "У нас нет полиции, мне плевать. У нас милиция". Попросила показати його посвідчення. Показав: особиста охорона Жириновського. Переписав у мене всі дані з паспорта, обіцяв передати нашій міліції. Найбільше муляє, що засвітила домашню адресу. Захочуть якось розправитися – знайдуть.

Уся сумка смерділа капустою. В туалеті хвилин 10 відмивала її – телефон, гаманець. Забризкала парфумами із запахом ванілі.

Одразу після акції повернулася в Гостинний двір і виспалася на канапці. Там через ніч ночую вже п'ять місяців, разом з активістами захищаю його від забудови. Прокинулася ввечері. З'їздила додому по ноутбук. Батько саме повернувся з роботи і вже про все знав із новин. Сказав, що подзвонив його товариш зі словами: "Там же Таня твоя, ужас". Він переживає мої акції значно врівноваженіше за маму. Ми з ним трошки поговорили, як він заспокоюватиме маму і що краще я не прийду ­вночі додому, щоб не натрапити на її гнів. Сказав: "Это твой выбор. Но почему именно капуста?" Весь той вечір мені телефонувала мама. Плакала дуже сильно, і я через неї. Її найбільше хвилювало, що Жириновський обзивав мене ("шизофренічкою" і "тварью". – "Країна"). Потім їй прийшла ідея, що мене можуть убити. А тоді – що точно посадять, якщо не вб'ють. Наступного дня заспокоїлася. Відійшла скоріше, ніж від моєї акції на день Конституції.

У мене російськомовна родина. Мама зі Скадовська, батько має родичів у Миколаєві. Вдома я спілкуюся ­російською. Українською розмовляти не можу – батьки категорично проти. Коли виходжу за двері, переходжу на українську. Стала говорити нею у восьмому класі завдяки чудовій викладачці української. Тато намагається іноді розмовляти, але здається, ніби він пройшов школу Миколи Яновича – вимова та слова ідентичні.

Мама – з когорти тих людей, які досі живуть в Радянському Союзі й ніяк не можуть змиритися з іншим. Хоча 2004 року вона приходила на Майдан – тихенько, без стрічок. А на останніх виборах голосувала за "Свободу".

На акціях не лізу в перший ряд. Але часто там опиняюся. Це не зовсім дівоча справа – бути в першому ряду. Можна в другому.

28 червня 2012 року була моя перша акція з КУПРом. На День Конституції я грала роль неповнолітньої Конституції, зґвалтованої Віктором Януковичем. Ми прий­шли під Адміністрацію. Я мала відповідний вигляд: порвані колготи, спідниця. Прочитала заяву про зґвалтування для преси. Потім сказала, що принесла з собою фотознімок свого ґвалтівника, і дістала аркуш А4 з портретом людини, схожої на Віктора Януковича. Нас забрав "Беркут". Мене посадили в автозак, повезли у міліцію. Керівника нашого Сергія Мельниченка запхали першого, він мені махнув рукою: тікай. Я стояла з плакатом, швидко згорнула його і почала йти. Але мене смикнули ззаду за косичку, далі – за руку: "Куда­куда­куда! Садись! Быстро! Не выворачивай мне руку!" Я намагалася боронитися. Але одяг мій тримався на одному чесному слові, тому не дуже позахищаєшся. Нас привезли в райвідділок. Було сумно потрапити туди в такому вигляді. Менти сприйняли мене за повію й дивувалися, чому привезли вдень, бо таких зазвичай доставляють уночі.

Треба знати назубок: "Згідно зі статтею 63 Конституції я маю право не свідчити проти себе без адвоката". Це те, що рятує всіх активістів, яких затримують і в яких є шанс вийти через 3 години, бо тримати більше ніж 3 години міліція не має права. Треба просто мовчати. Я тоді ще цього не знала. В автозаку їхала в салоні, а Мельниченко був за решіткою в багажнику. З міліціонерами розмовляла: питала, куди везуть, що зі мною буде, "ой, ­капєц, у вас тут страшно". Потім Мельниченко прислав есемеску, щоб нічого не казала взагалі.

Нас протримали 3 години й відпустили. Мене Сергій відмазав: ця дівчинка опинилася там випадково, вперше, більше не повториться.

Батьки на той момент були не в Україні. Приїхали за три дні. Казали: "Это же покушение на жизнь президента". А наступного дня почався мовний Майдан. Я тоді проводила там більшу частину доби.

Газу під Українським домом надихалася випадково. Знаю, що в жодному разі не можна поливати обличчя водою, бо газ всотується, і шкірі важче боротися з цим. Слизова обпалюється. Якщо вже чимось вмиватися – то молоком чи кефіром. Якийсь добродій мене облив, звісно, водою. Таке відчуття, ніби в голові всі краники перекрили, пече й дихати неможливо. З квітня й до вересня в мене алергія на все, я й так дихати не можу. За півгодини стало легше, бачила вже нормально.

Після цього ми зривали з'їзд Партії регіонів У "­Експоплазі". Три дівчини – Таня Стогневич, Ярослава Пугачова і я – з плакатами мали потрапити всередину, під час виступу перших осіб підскочити й розгорнути плакати: "Я піду в "регіонали", тільки б мови не чіпали". Теки учасників зборів нам обіцяли журналісти передати. Усе вже було продумано. Але в них була неможлива кількість охорони – 15 автозаків, внутрішні війська. Мене з Ясею впізнав вусатий дядя в червоному береті й камуфляжі, по рації передав якісь два слова, і я зрозуміла, що треба тікати. На нас накинулися кремезні дядьки в цивільному, заломили руки. Ми намагаємось кричати й пручатися – нуль на масу. В автозаку мене впізнали "беркутівці". Трошечки стало легше. Цим хлопцям під Укрдомом під час мовного Майдану я дарувала квіти. Казали: "О, девочка с цветами!" Але коли намагалася подзвонити, один у цивільному вихопив телефон і вдарив ним мене по обличчю. Моментально опухло й почервоніло. Нас повезли в райвідділок. Забороняли навіть курити. Допитували кожного по 3 години.

Була цікава гра зі слідчим, бо він уперто мовчав. Я якраз напередодні ВКонтакте прочитала в якійсь революційній групі: "Якщо тебе затримають і слідчий мовчатиме, ти теж мовчи. Це така гра: хто перший скаже слово – програв". От цей гад навпроти сидить і ні слова. Думаю: і я так само. Так ми сиділи в кабінеті хвилин 20. Я витягнула із сумочки дзеркало, помаду і ­почала підфарбовуватися. Потім узялася плести косички. Коли перев'язувала другу, він не витримав: "Ну и что? Давайте начнем разговор". Допитувався: хто, звідки, яка організація. Я на все відповідала: не знаю. Тягнула час. Він сам написав протокол. Дав перечитати. Я сказала, що мені не подобається. Розірвала його й викинула. Потім зіпсувала багато аркушів, бо навмисне писала з помилками. Слідчий психонув і пішов. Хвилина в хвилину нас випустили. Батьки про цей з'їзд не дізналися. Я їм не розповіла.

Головне – знати, що все не просто так робиш. Тоді не страшно.

×