"Людина, яка наважилася на дивний рекорд, не боїться здаватися смішною"

Повністю переформатувалися категорії

Усе життя мріяла про професію журналіста, здобула її і ніколи не розчаровувалась. Можливість знаходити неординарні події і показувати їх світові привела мене до реєстру рекордів. Нині продовжую писати і вважаю, що це дві професії, що чудово поєдналися.

 

Ідеальний рекорд – це не лише параметри, максимальна ширина, довжина, вага, а насамперед добре продумана ідея. У цьому полягає велика робота організаторів. Слід добре продумати, що хочете сказати через свій здобуток. Також ідеальний рекорд там, де є потужна енергетика. Завжди кажу: "Беріть групу підтримки – чоловіка, дружину, батьків, дітей, друзів. Розділіть це неймовірне відчуття перемоги з командою". Хоч би який індивідуальний був рекорд, усе одно є група людей, яка підтримує та супроводжує до мети. Рекорд – це щось унікальне, його неможливо повторити двічі, й таких емоцій не буде. Тому пережити цю мить із близькими багато чого вартує. Звичайно, є люди, які не хочуть брати нікого з рідних. Пояснюють тим, що родичі почнуть хвилюватися і це хвилювання передасться.

Не можна уявити ідеальний рекорд без присутності журналістів. Вони стають не просто глядачами, а й групою підтримки, адже на рекорді неможливо залишатися байдужим. Це така емоційно загострена мить, до якої виявляються залученими всі. Крім того, рекордсмени чекають публікацій і сюжетів про подію.

Часто стаємо з рекордсменами, як рідні. Продовжуємо спілкуватися, в нас на очах виростають діти-рекордсмени. Цікавимося, як склалася їхня доля, знаємо, хто яку професію обрав. Трапляється, що повторно подають заявки на нові рекорди. Пояснюю це так: хто один раз відчув, що може, той і далі прагнутиме нових досягнень. Рекорди дають імпульс рухатися вперед і мотивують інших. Це і є їхня неперевершена місія. Багатьох людей вона вивела з депресії, із зневіри, надихнула, допомогла досягти успіху, й це стосується не тільки рекордсмена.

Мені іноді говорять: "Вас уже, мабуть, нічим не здивувати" – і мене це так дивує. Адже завжди, коли приїжджаю на рекорд, дивуюся, захоплююся, щоразу переживаю. Таке відчуття, що важливішого в цей момент нічого немає.

Здебільшого рекорди встановлюють на вихідних, адже це публічне дійство. Тому в нас семиденний робочий тиждень. Але, коли працюєш з інтересом, тебе це не обтяжує. Необхідно завірити унікальний продукт, а це велика відповідальність. Систему роботи побудовано так, що заявку ніколи не реєструють без формування доказової бази. Усі операційні процедури підведено до одних стандартів. За такими ж працюють фахівці зі "Світових рекордів Гіннеса". Кожна заявка проходить чотири етапи. На першому подається, реєструється, їй присвоюється номер – і під цією номінацією відкривається рекордна справа. На другому формується доказова база. Що ретельніше її буде сформовано, то ймовірніше буде позитивний результат. На третьому працює відділ експертизи, що перевіряє заявку на рекордопридатність. Тобто чи були якісь подібні рекорди, якщо були, то коли встановлені, ким, які параметри у світі та в Україні. На основі цього видається експертна оцінка. І вже тоді експертна рада вирішує, схвалено заявку чи відхилено. Якщо ми відхиляємо заявку, то на відміну від Гіннеса завжди пишемо причину. Консультуємо, що потрібно змінити. Особливо це стосується фізичних вправ – ми часто відхиляємо заявку через неправильну техніку виконання. Добивайтеся далі, щоб рішення було схвальне.

До повномасштабного вторгнення фіксували різнопланові й різножанрові рекорди – досягнення в мистецтві, спорті, дитячі здобутки, професійні. Наприклад, останній мирний рекорд встановив фотохудожник Олег Кушнір із найбільшою кількістю мініатюрних фоторобіт на персональній виставці. Усі фотографії були завбільшки з сірникову головку, і їх можна було роздивитися лише зі збільшувальним склом із підсвіткою.

24 лютого 2022 року в нас мав бути абсолютно мирний рекорд – найбільша кількість авторів, які написали трилогію. Звісно, його скасували. Наступний рекорд, що мав відбутися 26 лютого, теж скасували. Але знаєте, скільки потрібно було часу, щоб українці оговталися? Рівно 10 днів. Зателефонувала жінка й запитала: "Ви рекорди реєструєте? Мій син годинами набиває футбольного м'яча ногами. Я хочу зареєструвати рекорд". Вона із сином переїхала з Харкова до Мукачева. На той час 11-річний Даніїл вчився у спортивній школі й хотів розвиватися далі. Під час рекорду зробив 6565 набивань футбольного м'яча ногами за 1 годину й 11 хвилин. У той момент було відчуття, що люди пережили шок і зрозуміли, що слід жити далі. Нині рекорд Даніїла побитий іншим спортсменом, але він став символічним, показав, що життя триває.

2014-го, коли почалася російська агресія, на перший план вийшли масові рекорди. Ми дійшли висновку, що в той період була потреба гуртуватися, була необхідність у масових заходах патріотичної тематики, щоб наш голос звучав гучніше: ми непереможна нація. Після повномасштабного вторгнення можемо сказати, що рекорди втримали динаміку і їх кількість залишається на довоєнному рівні, проте повністю переформатувалися категорії. Передусім це військові рекорди, волонтерські, медичні. На другий план відійшли масові у зв'язку з небезпекою повітряних тривог.

Також на перше місце вийшли силові рекорди. В українців є потреба показати, що ми сильна нація, в нас залізна витримка й ми переможемо. Отож найсильніший чоловік у світі – українець, найсильніша жінка у світі – українка, й найсильнішою дитиною у світі став Василь Маєвський із Закарпаття. Торік тоді ще 9-річному хлопчику вдалося підняти 16-кілограмову гирю 20 разів, а нині він побив свій рекорд, піднявши 24-кілограмову гирю 15 разів.

Іноді доводиться чути: "Це ж дитячі рекорди. Діти не самі прийшли до цього. Це заслуга батьків". Але так і повинно бути – дітей до перших успіхів за руку ведуть батьки. Проте рекорд – це завжди на межі можливого, це складно. У нас були випадки, коли не лише діти, але й дорослі відступали. Тоді доводилося оголошувати рекорд таким, що не відбувся. Але під час підготовки дитини-рекордсмена в батьків є шанс закласти характер переможця. Формується така шалена віра в себе, що в житті ця дитина знатиме: вона все зможе.

Потужною категорією одразу після повномасштабного вторгнення стали рекорди волонтерів. Наприклад, багато досягнень стосується маскувальних сіток. Увесь Хрещатик застеляли сітками, також робили з них контур карти України. І звісно, фіксували найбільшу кількість сіток, переданих на фронт. А ще волонтерські рекорди мають одну особливість – усім хочеться, щоб їх перебивали, притому не тільки працівникам Національного реєстру, але й самим волонтерам. Вони з великою радістю сприймають інформацію, що їхній рекорд перебили. Це ті досягнення, яких багато не буває.

 

Кожен рекорд має в собі ідею. За 15 років іще не бачила порожніх рекордів. Навіть якщо людина каже, що встановлює рекорд просто так, то все ж вона реалізовує власні амбіції, а це потрібно для якоїсь мети. Один хлопець мріяв вступити в циркове училище і які тільки рекорди не придумував заради цього. Він ловив найбільшу кількість виноградин ротом, вкладався в маленький ящик. Тобто настільки прагнув відрізнитися від інших, що врешті вступив до училища.

Свого часу наробив розголосу рекорд про найбільші натуральні груди в Україні. Для підтвердження ми вимагаємо медичну довідку. Міла Кузнєцова, встановивши цей рекорд, нині робить кар'єру фотомоделі. До речі, після цієї події була купа звернень від дівчат і жінок, які теж претендували на титул володарки найбільших грудей. Але для таких рекордів важлива естетика – ми враховуємо пропорцію між обхватом грудей і обхватом талії.

Є кумедні чи дивні рекорди. Якщо ви й через п'ять років про нього згадуєте, усміхаєтеся й розказуєте друзям, то в цьому і є місія – додати трохи позитиву, несподіваних емоцій. Людина, яка наважилася на такий рекорд, демонструє, що вона відкрита, смілива, не боїться здаватися смішною. Тоді як більшість переймається, що їх не так зрозуміють, що про них не так скажуть чи не так напишуть.

Був унікальний рекорд, коли закохані прикували до своїх рук ланцюг і так жили чотири місяці. Це був експеримент, на якому можна було б захистити докторську дисертацію з психології стосунків. Цей матеріал безцінний. Проте згадую цей рекорд із сумом – закохані розійшлися. Адже людина повинна мати свій індивідуальний простір, а ці хлопець і дівчина пішли поза правилами, щодня накопичувалося роздратування, негативні емоції. Вони не витримали.

Уже під час великої війни було встановлено рекорд, коли чоловік за 1 хвилину відкрив зубами найбільшу кількість пляшок із металевими кришками. Ніби дивний рекорд, проте Олексій Кордзіховський поставив ціль зацікавити незвичною ідеєю якнайбільше людей, щоб зібрати гроші на дрони. Брат рекордсмена – військовослужбовець, на початку повномасштабної війни зник безвісти. Востаннє Олексій спілкувався з ним телефоном 25 лютого 2022 року. Потім зв'язок обірвався. А 1 квітня слухавку взяв російський солдат і сказав, що витягнув телефон у 200-го. Олексій йому не повірив. Він сподівається, що брат живий.

Ще один вражаючий рекорд заради донатів на гастроскоп для госпіталю встановили ветерани російсько-української війни Олександр Швецов та Сергій Храпко. Номінація рекорду "Найбільша кількість кроків, зроблених двома протезованими людьми назустріч один одному". У Швецова ампутовано ногу, а у Храпка – руку та ногу. Проте чоловіки здолали 120 кілометрів назустріч один одному – Олександр вийшов із Житомира, а Сергій – із Києва. Їм було важко йти, тим більше, що марафон тривав наприкінці спекотного травня. Ветерани зуміли зібрати понад 3 мільйони гривень.

Завжди обурює, коли бачу ненормальне ставлення до тварин, яке взагалі є неприпустимим. Тоді не просто пишу гнівного листа, але й телефоную і вичитую. Наприклад, була заявка "Собака, який їсть усе". Заявники вирішили, що це може бути рекордом. Проте як можна допустити, щоб собака їв усе, коли повинен харчуватися тим, чим потрібно. Так само обурила заявка про дворняжку, яка народила найбільшу кількість цуциків. І це не вдома в заявників, а десь на вулиці. Як це розцінювати? Що ці люди зробили, щоб собачку прихистити, а щенят прилаштувати?

Є багато заявок на найтриваліше життя тварин. Люблю такі рекорди. Усі вони свідчать про те, що людина дбає про тварину і створила всі умови, щоб та жила довше. Але бувало й інше. Нам подали заявку про те, що кіт прожив 25 років. Кажу: "Прекрасно. Дайте ветеринарний паспорт". Виявилося, що ветеринарного паспорта немає, котик живе десь надворі, від бліх його жодного разу не обробляли. То в чому тоді заслуга людини, що подає на рекорд? Звичайно, ми відмовили.

Завжди допомагаю притулкам і бездомним тваринам. У мене з'явилися собачки з притулку. Спочатку одна, потім – друга, третя, а ще кішка Міка, яку ми підібрали на дорозі і яка прожила 22,5 року. Потім у горах ми знайшли ще одного котика. Він був, як скелет, – кістки та шкіра. Я навіть боялася взяти його в руки – було враження, що в нього хребет зламається. Цей котик був настільки висохлий, що в нього вушка були, як папірці, геть потріскалися. Тепер це шикарний кіт. За три місяці ми його відгодували. Назвали Пікуй – на честь гори, біля якої знайшли.

Наша лайка Дзиґа встановила два рекорди. Мій чоловік – світовий рекордсмен із парапланерного спорту. До повномасштабної війни ми часто підіймалися на гору, щоб політати. Коли чоловік відривався від землі й летів, Дзиґа хвилювалася – вона бігала по горі, а тільки-но бачила, де він приземлився, неслася туди через хащі й байраки. Тому якось чоловік запропонував узяти Дзиґу із собою. Ми зробили їй спеціальну страховку та прикріпили чоловікові на груди. Вони полетіли вдвох. Таким чином Дзиґа стала першим в Україні собакою, який літав у тандемі з господарем на параплані. На жаль, на початку повномасштабної війни під час евакуації вона загинула. Для нашої сім'ї це величезна втрата, яку ми ледь пережили.

Буває, дзвонять і кажуть: "Я найстаріший рекордсмен у певній сфері". А я по голосу чую, що ця людина точно не потягне на звання найстарішого. У нас категорія найстаріших – це люди старші 80 років. А мені телефонують 60-річні. Проте є справді старожили. Харків'янин Леонід Станіславський – найстаріший тенісист у світі, зареєстрований і в нас, і у Книзі рекордів Гіннеса. Через повномасштабну війну він виїхав у Литву. Проте на своє 100-річчя приїздив до Києва. Нині йому 100 років і 6 місяців. Леонід Якович мріє повернутися додому в Харків. Він щодня тренується, але в нього одна біда – немає з ким грати в теніс, адже всі молоді. Так і каже: "Виставили мені 80-річного. А він для мене молодий".

Якщо люди у відповідь на постійні наступи ворога реєструють рекорди, то це той беззаперечний факт: Україна переможе. Особливо це стосується Харкова й харків'ян. Їх пів дня обстрілюють, а вони нам дзвонять і кажуть: "Приїжджайте. У нас рекорд". Якщо раніше я думала, що після кожного прильоту вони скасовуватимуть реєстрацію рекордів, то тепер знаю: ні.

Здається, в характері українців є щось унікальне, чого немає більше ні в кого. Що складніше, то ми стаємо тугішими. Що більше на нас тиснеш, як ворог нині, то ми більше розпрямляємося. І це не дає ворогу нас зламати. Рекорди суттєво підіймають бойовий дух, упевненість, силу волі, формують націю непереможних українців. Серед рекордсменів чимало військових. Часто вони попереджують, що приїдуть лише на декілька годин: "Встановлю рекорд – і далі на передову".

Важко на серці, бо чимало наших рекордсменів і навіть дітей рекордсменів загинуло, одного хлопця знайшли закатованим. Плануємо видати книгу пам'яті про тих, кого вже немає.

На реєстрацію рекорду завжди беру секундомір, навіть якщо рекорд не пов'язаний із швидкістю чи тривалістю. Ця річ нагадує мені про цінність часу. Коли чую, як секундомір рівномірно цокає, розумію: це той час, який потрібно наповнити тим, про що ніколи не пошкодуєш.

×