Для успіху потрібні ідея й характер. Люко Дашвар про прототипів героїв своїх романів

Люко ДАШВАР - справжнє ім'я Ірина Чернова - письменниця, 57 років. Народилася в Херсоні. Закінчила Одеський інститут легкої промисловості за фахом інженер-механік прядильного виробництва. Після закінчення Академії управління при президентові України отримала ступінь магістра державного управління. Працювала в редакціях газет і журналів. Закінчила курси сценарної майстерності Річарда Креволіна з Голлівуду. Перший роман "Село не люди" - лауреат премії конкурсу "Коронація слова 2007". "Молоко з кров'ю" переміг на конкурсі "Книжка року Бі-Бі-Сі 2008". За третій роман "РАЙ. центр" отримала диплом конкурсу "Коронація слова 2009" у категорії "Вибір видавців". Найновіша книжка "Мати все" вийшла восени торік. Живе в Києві. Заміжня. Має 30-річну доньку і на 2 роки молодшого сина

Люко Дашвар називають найтиражованішою авторкою в Україні. За 2007-2010 роки її чотири романи вийшли загальним накладом 180 тисяч примірників. Критики вважають причиною успіху яскраві образи й неочікувані сюжетні ходи. Письменниця розповідає про прототипів своїх літературних героїв

Катерина з роману "Село не люди" - молоде дівча, яке покохало одруженого чоловіка, наразилося на сільський самосуд. Утекла до міста, пережила приниження у професорській родині, де її ледь на зґвалтував господар, і врешті повернулася в село, щоб стати місцевою відункою.

Коли навчалася в Херсоні в інституті, поруч було ПТУ, де дівчатка із сіл вчилися на ткаль. Це були діти 14 років, наївні до розпачу, чисті та юні. Але перше, що робили - фантазійний макіяж, фарбували волосся в яскраво-помаранчевий колір. Так вони входили у нове життя. Уся моя рідня виросла в селі. Там немає півтонів. Можливі лише крайнощі: стовідсоткова невинність, моральна й фізична, або повна розбещеність. Катерина - це збірний позитивний образ.

Історія підлітків Сашка й Сергія з цього ж роману, які залили собі в статеві органи віск, щоб стояло, не вигадана. Реальний випадок: у херсонську лікарню привезли із села двох чоловіків за 30. Вони купили на базарі віск та інструкцію й вирішили здивувати своїх дружин. Лікарі довго реготали. Думаю, якщо дорослі повелися, то підлітки бавляться цим ще частіше.

Німець Степан і румунка Маруся з роману "Молоко з кров'ю" мали реальних прототипів. Коли працювала в газеті "Селянська зоря", 2002 року придумала рубрику "Пам'ятаю все життя". Людина мала надіслати в редакцію розповідь про подію, яка з нею сталася й перевершила всі інші. Одного разу прийшов лист від чоловіка далеко за 70. Він любив дівчину, вони присяглися одне одному. Пішов до війська, коли повернувся - дізнався, що кохана вийшла заміж за іншого. Людина присвятила все життя, аби довести цій Марусі, що та помилилася. Одружився з іншою, купив хату поруч, щоб весь час Маруся його бачила. У кінці пише, що коли вже чоловік у неї помер і вона, старенька, сидить у дворі на лавці, "я з паличкою йду повз, підходжу до неї й кажу: "Марусю, хоч тепер ти розумієш, що помилилася?" Цей лист перевернув мою свідомість. Вразило, що така любов буває.

Якийсь німець постійно годував його шоколадом, бо хлопчик нагадував йому власного сина. Того солдата розстріляли

Історія про те, як німці закинули в копицю сіна гранату й немовля і дали матері вила, щоб відгрібала дитину, сталася з рідною сестрою моєї бабусі по маминій лінії. Тільки дитина була не хлопчиком, а дівчинкою, моєю тьотею Валею. Її врятував рядовий німець - підбіг і витягнув. Його після цього розстріляли. У Валі була трохи старша сестричка Ліля. Їх обох виховала моя бабуся, хоч мала п'ятьох своїх дітей. Наймолодшому братові моєї мами Саші було тоді 2 роки. Якийсь німець постійно годував його шоколадом, бо хлопчик нагадував йому власного сина. Той солдат був шофером офіцера. Його теж розстріляли.

Іветта Андріївна Вербицька - деспотична матір з роману "Мати все". Побачила таку колись дуже давно на одеському пляжі. У літню спеку підстилки відпочивальників розташовані упритул одна до одної. На сусідній від мене сиділа єврейська мама, ладна на все заради сина. Її хлопчику на вигляд було років 17-18, він дивився в море відсутнім поглядом. Поруч сиділа дівчинка. Видно, що сільська. Я б не звернула на них увагу, якби матір не почала переконувати дівчину, як їй буде добре, коли вийде заміж за її сина. Обіцяла найкращі сукні й білі кораблі. Та знизувала плечима. Видно, що боялася, але встати й піти не могла.

Згодом не раз доводилося перетинатися з такими матерями. У Херсоні фанатичних мам зустрічала двічі. Обидві пізно народили й виховували дітей самі. Не давали розслабитися ні собі, ні дітям. Постійний контроль, одна мета й життя заради неї. Перша - кравчиня, в якої моя мама шила сукню. Жила в приватному секторі. Її син був студентом, не відривався від книжок. Мама кидалася на кожен його поклик. Навіть коли шила, боковим зором стежила за найменшим його рухом.

Друга жінка - мама однокласниці моєї доньки. Коли вона приводила свою дівчинку до школи, та дуже соромилася й плакала, бо всі вважали, що це - її бабуся. У дитини була купа комплексів. Мати зав'язувала їй шнурки в 9 років.

Для мене книга "РАЙ. центр" - найважливіша, хоч у неї найменший успіх. Попередні романи - просто історії. А цей - зріз нинішньої молоді. Тому вирішила продовжити його. Напишу трилогію "Биті є" - про долі трьох хлопців із "РАЙ. центру" після того, як загинула Люба.

Макар - пристосовується. Максові начебто не треба підладжуватися, у нього все є. А Гоцик має свої принципи, він цього не робитиме. Це три типажі сучасного українського підростаючого покоління.

Перша книга, "Макар", вже написана. Друга буде "Макс", третя - "Гоцик".

Не сумніваюся, що Свиря й Микишка літають над Дніпром. Не треба вірити лише в диван, фотографії та стіни, до яких можна доторкнутися рукою

Макс-метросексуал - це моє внутрішнє сприйняття нинішньої "золотої" молоді. Він ілюструє знецінення поняття "праця". Нині ж головне - владнатися, а не трудитися. А тому "золота молодь" часто не знає, як діяти, коли постає перед вибором. Макс не кинувся в річку, коли тонула Люба. Він - не чоловік.

Наприкінці трилогії Макар не матиме відповіді, як жити. Макс її отримає, але негативну. В Гоцика буде висновок позитивний, але нелегкий.

Людині, щоб досягнути успіху в житті, треба дві речі - ідея та характер. Усе решта - емоції, порядність - не потрібні. Це проектується й на націю. Якщо в народу виникає ідея і достатньо характеру для її втілення - тоді рівень культури, економіки не мають жодного значення.

Свиря й Микишка - духи козаків, які літають над Києвом і витягують Любу з Дніпра у романі "РАЙ. центр". Зрештою виявляється, що не врятували, дівчина загинула, і вони тепер із нею перебувають в одному вимірі. Україна мені здається містичною країною. Тут повно чудес. Просто ми їх не помічаємо. А я не сумніваюся, що Свиря й Микишка літають над Дніпром. Не треба вірити лише в диван, фотографії та стіни, до яких можна доторкнутися рукою.

У "РАЙ. центрі" описано буття людини після смерті. Після життя, думаю, кожному буде по його вірі. Хто вірить в темряву, отримає темряву, хто вірить в інші шляхи - отримає інші шляхи.

Ні діти, ні чоловік не читають моїх книг. І я їм за це вдячна.