"Чого ниєте? Дякуйте Богу, що у вас є можливість боротися"

Допомагати у війну – обов'язок кожного

На марші Української повстанської армії ходила щороку. 14 жовтня 2012-го ми з друзями були в метро у вишиванках. На станції "Золоті ворота" підійшов хлопець: "Можна з вами? Бо я тут нікого не знаю". Іван приїхав із Закарпаття у Київ на роботу й вирішив сходити на марш. В Ужгороді він був у молодіжці Народної партії – облагороджували пам'ятники, могили упівців. І так вийшло, що на марші всі розсіялись і ми з ним ходили вдвох. Іван узяв мій номер телефону, приїхав додому, а папірця нема! Був у паніці, а тоді знайшов мене через спільного знайомого. За рік ми одружилися.

Історією Української повстанської армії цікавлюся давно. Батьки мої не брали участі в жодних акціях. Хіба що парад на 1 травня з червоними прапорами. Не розказували мені про українську боротьбу. Єдине, що запам'ятала з 1990-х, як мама сильно плакала, коли вбили В'ячеслава Чорновола.

 

Визвольною боротьбою українців стала цікавитися через учительку історії. Вона розповідала про УПА, Січових стрільців. Усе відкладалося в голові. Коли поїхала навчатися до Києва, розпитувала студентів із Західної України, читала багато. Потроху все ставало на свої місця.

На Майдані з чоловіком були з перших днів. Там познайомились із Сергієм Нігояном. Він приїхав із Дніпропетровщини, тільки-но побачив у новинах, що б'ють студентів. Із ним записали відео на тлі барикад, де він читає Шевченка. З нами ще був художник з Одеси, він сказав: "Нігоян, ти класно на фотках виходиш, давай я тебе намалюю". І зробив це.

Перед Різдвом ми сиділи біля бочки й говорили про Україну. Були втомлені, бо здавалося, що нічого не відбувається й усе пливе саме собою. Скаржилися. А Сергій: "Чого ви ниєте? Маєте дякувати Богу, що у вас є можливість боротися. Боріться, все буде". Я це запам'ятала. Запропонувала Сергію зареєструватись у фейсбуку. 21 січня зустріла його. Сказав, що додав мене у друзі, й побіг на барикаду на Грушевського. А я з температурою поїхала додому. А вранці подзвонив мій чоловік: "Сергія застрелили".

Скільки пам'ятаю себе, моя родина комусь допомагала. Бабуся – сусідці, що спилась і мала рак. Через три хати від нас жила сім'я: мати бухає, батько в тюрмі сидів, тоді десь зник, десятеро дітей. І був серед них Толік. Тосіком його звали. Він із моїм братом у школу ходив. І завжди до нас дорогою заходив. Мама йому першому насипала борщу. Це нас так бісило, бо самих троє. Тосік ночував у нас під хвірточкою, щоб йому дали щось їсти.

Я допомагаю дітям із 18 років. Відтоді як 2000-го приїхала до Києва. Не можу залишити в біді малечу, яка втратила батьків чи ходить обідрана. Жахливо, коли батьки п'ють. А в малечі має бути дитинство. Без цього їй буде важко в житті. Слала гроші в рідний Каланчак, де батьки – алкаші чи наркомани, а діти сплять по сараях у сіні. Також купувала речі й передавала дитячим будинкам. Їздила туди.

Побратим Володя написав 2014-го з Донбасу: "Юля, будь ласка, поможи дітям. Батьки бухають, а діти не знають, хто такий святий Миколай. Уявляєш?" Ті діти ходили до наших військових поїсти. Сідали й терпляче чекали. Я написала пост у фейсбук – і за день люди навезли новісінького взуття, пуховиків, іграшок. Ми надіслали 28 будівельних мішків. Володя надів шапку Миколая і заходив у кожну хату, а там самі пляшки на столах. Діти дивилися переляканими очима: "Це все нам?" Він розповідав, хто такий святий Миколай і що всім діткам цього дня є подарунки.

У Білій Церкві на Київщині, в соціально-реабілітаційному центрі "Злагода", був 3-річний Славко. Славуня на нього казала. Так припав до душі. Коли дзвонила туди, вихователька давала трубку і він щось лепетав. І виникла ідея його всиновити. Орендувала тоді квартиру, а в нього є братик і сестричка – треба брати всіх. І от приїжджаю, а його нема: "Віддали батькам, бо начебто одумалися. Тепер йому років 15–16. Не знаю, що з ним, але досі згадую.

Маю постійних підопічних. Із часом утворилася компанія волонтерів, з якою і до сьогодні їздимо і шлемо дітям посилки. Допомагаємо дитбудинку "Чебурашка", спеціалізованому будинку в Білій Церкві для малечі та будинку сімейного типу родини Міщенків. Ця сім'я священника всиновила десятьох дітей.

Із початком війни волонтерю для фронту. Усе почалося з окупації Криму. Подзвонила мама: "Юля, нам тут військових навезли. У них нічого немає. Ми всім селом скинулися – консервації, картоплі дали. А їм іще стільки всього треба". Я написала пост. Почала збирати гроші на біноклі, ще щось. Відвезли з дівчатами. А потім у червні 2014-го наші друзі з Майдану пішли на війну добровольцями, і ми вже активно почали допомагати. Бо на хлопцях – кросівки та шльопки.

Під час оборони Донецького аеропорту допомагала батальйону, який пізніше ввійшов у 81-шу бригаду. Моїми першими підопічними були Коля й Андрій. Загинули в Пісках – у їхню машину влучив снаряд. 2014-го передавали бушлати. Знайшли в Коренівці склад, де закупили 150 іще радянських. Волонтери з Польщі передали каски. Усе це, а також воду, про яку дуже просили, відправили у ДАП. Коли я народила, розуміла, що великих обсягів не потягну, але допомоги дітям не полишила.

Два роки тому від раку померла рідна сестра. Після цього почала підтримувати онкохворих.

Волонтерство – не робота. Це поклик допомагати, витягувати, рятувати. Бо не можеш інакше. Як ми можемо називатися людьми, якщо пройдемо повз горе іншого? Тим паче тепер. У війну не можна не допомагати. Це вже обов'язок кожного. Неприпустимо вдавати, що нічого не відбувається. Не можеш воювати, роби так, щоб інші могли.

У війну особливо шкода дітей неблагополучних батьків. Бо нормальні вивезли своїх з окупованих територій, про евакуацію з дитячих будинків потурбувалася держава. Ті, в кого батьки – алкаші, разом із ними в тому пеклі. Воно ж як? Багатьох не позбавляють батьківських прав, дають шанс схаменутися. Призначають повторний суд, до якого матері готуються – кілька днів не п'ють. І це проходить. А далі знову за своє.

Мої підопічні з дитбудинку малюють картини, щоб назбирати на авто для розвідників. Відео знімають. З одного боку, вони молодці, а з другого – так не хочеться, щоб вони несли цей тягар дорослості. Так, вони мають знати про війну, але не впрягатися.

Уже троє з тих хлопців, яких я знала дітьми до яких приїздила і які виросли на очах, загинули на війні. Сергій – один із перших дітей родини Міщенків. Вони взяли його геть малим. Жив із ними до 18, пішов в армію й от під Бахмутом убитий. Міша з Білої Церкви. Такий дикий був. Пам'ятаю, якесь свято в них було, він розігнався і з розбігу штурхонув мене в живіт. Я об стінку – хрясь. Ми багато з ним займалися: сеанси психолога, допомога зі вступом у коледж. Міша був вдячний. А потім пішов в армію і загинув. І ще один Сергій. Так не щастило йому від початку: передавали з прийомної родини в дитячий будинок. Їхня загибель так шокує, і так боляче від неї. Це діти, і їхня доля могла бути кращою. Це несправедливо.

Торік 23 лютого ми купили квартиру в Гостомелі. Будинок за кілометр від військового аеродрому. 24 лютого 2022-го розбудив дзвінок подруги о 5:20. Запитувала, що в нас, бо Київ уже бомблять. Я підбігла до вікна й за хвилину почула вибух.

Чоловік вибіг прогрівати машину й закидати в неї сумки, я вдягала дітей. Сусіди не вірили, що війна: "Це провокація". Яка провокація? Аеродром димить уже. Збирайте манатки й тікайте". Ми встигли виїхати. Відвезли дітей до чоловікових батьків на Закарпаття. Самі повернулися. Іван займався евакуацією людей з Ірпеня і Гостомеля. Потім долучився до 90-го бату, якому ми допомагали, коли вони були в ДАПі. Потім вони створили свою розвідгрупу, й Іван пішов до них.

Я поновила волонтерську діяльність для фронту. Ще 23 лютого зателефонував знайомий: "Потрібен коптер, бо вже відбувається щось серйозне". Ми з чоловіком і подругою написали пост, що збираємо гроші. Буквально за день вони надійшли. Тоді почали постачати хлопцям бронежилети, тепловізори, позашляховики, "розгрузки", плитоноски, ремені. Купуємо машини. Найбільший попит – на позашляховики, але потрібні й буси. Хлопці знають нашу політику: перевіряємо підрозділи, говоримо з командиром. "Сонечки голі й босі", як було 2014-го, тепер не проходить.

Наш будинок у Гостомелі вцілів. Дах побито, вікна вилетіли, але стоїть. Пощастило, бо військове містечко зруйноване вщент. Із нашого будинку повиносили все. У квартирі розбили нагороди за волонтерську діяльність, порізали всі дитячі книжки українською мовою. Вкрали одяг. Ціле літо ми ремонтували своє житло.

Мама й бабуся – в окупації на Херсонщині. Бабусі важко, їй 85 років, війну в дитинстві пережила. А тут знову. У свої роки почала матюкатися. Прикро.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×