понеділок, 02 січня 2023 12:25

"Чого ниєте? Дякуйте Богу, що у вас є можливість боротися"

Допомагати у війну – обов'язок кожного

На марші Української повстанської армії ходила щороку. 14 жовтня 2012-го ми з друзями були в метро у вишиванках. На станції "Золоті ворота" підійшов хлопець: "Можна з вами? Бо я тут нікого не знаю". Іван приїхав із Закарпаття у Київ на роботу й вирішив сходити на марш. В Ужгороді він був у молодіжці Народної партії – облагороджували пам'ятники, могили упівців. І так вийшло, що на марші всі розсіялись і ми з ним ходили вдвох. Іван узяв мій номер телефону, приїхав додому, а папірця нема! Був у паніці, а тоді знайшов мене через спільного знайомого. За рік ми одружилися.

Історією Української повстанської армії цікавлюся давно. Батьки мої не брали участі в жодних акціях. Хіба що парад на 1 травня з червоними прапорами. Не розказували мені про українську боротьбу. Єдине, що запам'ятала з 1990-х, як мама сильно плакала, коли вбили В'ячеслава Чорновола.

  Юлія СМІРНОВА, 39 років, волонтерка.  Народилася 22 березня 1983-го в Каланчаку Херсонської області. Батько працював будівельником, мати продавчинею. Закінчила Київську академію муніципального управління за спеціальністю ”Менеджер зовнішньоекономічної діяльності”. У Міжрегіональній академії управління персоналом вчилася на маркетолога реклами. До декрету працювала менеджером із продажу в німецькій фірмі, що реалізовувала товари для прибирання. Була спеціалістом зі зв’язків із громадськістю Київзеленбуду. Нині – спеціаліст організаційного відділу Музею революції Гідності. Із 2000 року опікується дітьми-сиротами й онкохворими. З 2014-го волонтерить і для фронту. У шлюбі з художником Іваном Піштою. Нині чоловік – на фронті. Виховує двох дітей – 6-річного Святослава і 5-річну Соломію, яку вдочерила після смерті рідної сестри Юлії 2019-го. Улюблена книжка – Атлант розправив плечі” Айн Ренд. Захоплюють мандрівки горами всією родиною. Досліджує життя баронеси Софії Фальц-Фейн, яка жила на Херсонщині. Подобається архітектура до 1940 року. Живе в Гостомелі на Київщині
Юлія СМІРНОВА, 39 років, волонтерка. Народилася 22 березня 1983-го в Каланчаку Херсонської області. Батько працював будівельником, мати продавчинею. Закінчила Київську академію муніципального управління за спеціальністю ”Менеджер зовнішньоекономічної діяльності”. У Міжрегіональній академії управління персоналом вчилася на маркетолога реклами. До декрету працювала менеджером із продажу в німецькій фірмі, що реалізовувала товари для прибирання. Була спеціалістом зі зв’язків із громадськістю Київзеленбуду. Нині – спеціаліст організаційного відділу Музею революції Гідності. Із 2000 року опікується дітьми-сиротами й онкохворими. З 2014-го волонтерить і для фронту. У шлюбі з художником Іваном Піштою. Нині чоловік – на фронті. Виховує двох дітей – 6-річного Святослава і 5-річну Соломію, яку вдочерила після смерті рідної сестри Юлії 2019-го. Улюблена книжка – Атлант розправив плечі” Айн Ренд. Захоплюють мандрівки горами всією родиною. Досліджує життя баронеси Софії Фальц-Фейн, яка жила на Херсонщині. Подобається архітектура до 1940 року. Живе в Гостомелі на Київщині

Визвольною боротьбою українців стала цікавитися через учительку історії. Вона розповідала про УПА, Січових стрільців. Усе відкладалося в голові. Коли поїхала навчатися до Києва, розпитувала студентів із Західної України, читала багато. Потроху все ставало на свої місця.

На Майдані з чоловіком були з перших днів. Там познайомились із Сергієм Нігояном. Він приїхав із Дніпропетровщини, тільки-но побачив у новинах, що б'ють студентів. Із ним записали відео на тлі барикад, де він читає Шевченка. З нами ще був художник з Одеси, він сказав: "Нігоян, ти класно на фотках виходиш, давай я тебе намалюю". І зробив це.

Перед Різдвом ми сиділи біля бочки й говорили про Україну. Були втомлені, бо здавалося, що нічого не відбувається й усе пливе саме собою. Скаржилися. А Сергій: "Чого ви ниєте? Маєте дякувати Богу, що у вас є можливість боротися. Боріться, все буде". Я це запам'ятала. Запропонувала Сергію зареєструватись у фейсбуку. 21 січня зустріла його. Сказав, що додав мене у друзі, й побіг на барикаду на Грушевського. А я з температурою поїхала додому. А вранці подзвонив мій чоловік: "Сергія застрелили".

Скільки пам'ятаю себе, моя родина комусь допомагала. Бабуся – сусідці, що спилась і мала рак. Через три хати від нас жила сім'я: мати бухає, батько в тюрмі сидів, тоді десь зник, десятеро дітей. І був серед них Толік. Тосіком його звали. Він із моїм братом у школу ходив. І завжди до нас дорогою заходив. Мама йому першому насипала борщу. Це нас так бісило, бо самих троє. Тосік ночував у нас під хвірточкою, щоб йому дали щось їсти.

Сім'я священника всиновила десятьох дітей

Я допомагаю дітям із 18 років. Відтоді як 2000-го приїхала до Києва. Не можу залишити в біді малечу, яка втратила батьків чи ходить обідрана. Жахливо, коли батьки п'ють. А в малечі має бути дитинство. Без цього їй буде важко в житті. Слала гроші в рідний Каланчак, де батьки – алкаші чи наркомани, а діти сплять по сараях у сіні. Також купувала речі й передавала дитячим будинкам. Їздила туди.

Побратим Володя написав 2014-го з Донбасу: "Юля, будь ласка, поможи дітям. Батьки бухають, а діти не знають, хто такий святий Миколай. Уявляєш?" Ті діти ходили до наших військових поїсти. Сідали й терпляче чекали. Я написала пост у фейсбук – і за день люди навезли новісінького взуття, пуховиків, іграшок. Ми надіслали 28 будівельних мішків. Володя надів шапку Миколая і заходив у кожну хату, а там самі пляшки на столах. Діти дивилися переляканими очима: "Це все нам?" Він розповідав, хто такий святий Миколай і що всім діткам цього дня є подарунки.

У Білій Церкві на Київщині, в соціально-реабілітаційному центрі "Злагода", був 3-річний Славко. Славуня на нього казала. Так припав до душі. Коли дзвонила туди, вихователька давала трубку і він щось лепетав. І виникла ідея його всиновити. Орендувала тоді квартиру, а в нього є братик і сестричка – треба брати всіх. І от приїжджаю, а його нема: "Віддали батькам, бо начебто одумалися. Тепер йому років 15–16. Не знаю, що з ним, але досі згадую.

Маю постійних підопічних. Із часом утворилася компанія волонтерів, з якою і до сьогодні їздимо і шлемо дітям посилки. Допомагаємо дитбудинку "Чебурашка", спеціалізованому будинку в Білій Церкві для малечі та будинку сімейного типу родини Міщенків. Ця сім'я священника всиновила десятьох дітей.

Із початком війни волонтерю для фронту. Усе почалося з окупації Криму. Подзвонила мама: "Юля, нам тут військових навезли. У них нічого немає. Ми всім селом скинулися – консервації, картоплі дали. А їм іще стільки всього треба". Я написала пост. Почала збирати гроші на біноклі, ще щось. Відвезли з дівчатами. А потім у червні 2014-го наші друзі з Майдану пішли на війну добровольцями, і ми вже активно почали допомагати. Бо на хлопцях – кросівки та шльопки.

Не можеш воювати, роби так, щоб інші могли

Під час оборони Донецького аеропорту допомагала батальйону, який пізніше ввійшов у 81-шу бригаду. Моїми першими підопічними були Коля й Андрій. Загинули в Пісках – у їхню машину влучив снаряд. 2014-го передавали бушлати. Знайшли в Коренівці склад, де закупили 150 іще радянських. Волонтери з Польщі передали каски. Усе це, а також воду, про яку дуже просили, відправили у ДАП. Коли я народила, розуміла, що великих обсягів не потягну, але допомоги дітям не полишила.

Два роки тому від раку померла рідна сестра. Після цього почала підтримувати онкохворих.

Волонтерство – не робота. Це поклик допомагати, витягувати, рятувати. Бо не можеш інакше. Як ми можемо називатися людьми, якщо пройдемо повз горе іншого? Тим паче тепер. У війну не можна не допомагати. Це вже обов'язок кожного. Неприпустимо вдавати, що нічого не відбувається. Не можеш воювати, роби так, щоб інші могли.

У війну особливо шкода дітей неблагополучних батьків. Бо нормальні вивезли своїх з окупованих територій, про евакуацію з дитячих будинків потурбувалася держава. Ті, в кого батьки – алкаші, разом із ними в тому пеклі. Воно ж як? Багатьох не позбавляють батьківських прав, дають шанс схаменутися. Призначають повторний суд, до якого матері готуються – кілька днів не п'ють. І це проходить. А далі знову за своє.

Мої підопічні з дитбудинку малюють картини, щоб назбирати на авто для розвідників. Відео знімають. З одного боку, вони молодці, а з другого – так не хочеться, щоб вони несли цей тягар дорослості. Так, вони мають знати про війну, але не впрягатися.

Уже троє з тих хлопців, яких я знала дітьми до яких приїздила і які виросли на очах, загинули на війні. Сергій – один із перших дітей родини Міщенків. Вони взяли його геть малим. Жив із ними до 18, пішов в армію й от під Бахмутом убитий. Міша з Білої Церкви. Такий дикий був. Пам'ятаю, якесь свято в них було, він розігнався і з розбігу штурхонув мене в живіт. Я об стінку – хрясь. Ми багато з ним займалися: сеанси психолога, допомога зі вступом у коледж. Міша був вдячний. А потім пішов в армію і загинув. І ще один Сергій. Так не щастило йому від початку: передавали з прийомної родини в дитячий будинок. Їхня загибель так шокує, і так боляче від неї. Це діти, і їхня доля могла бути кращою. Це несправедливо.

Порізали всі дитячі книжки українською мовою

Торік 23 лютого ми купили квартиру в Гостомелі. Будинок за кілометр від військового аеродрому. 24 лютого 2022-го розбудив дзвінок подруги о 5:20. Запитувала, що в нас, бо Київ уже бомблять. Я підбігла до вікна й за хвилину почула вибух.

Чоловік вибіг прогрівати машину й закидати в неї сумки, я вдягала дітей. Сусіди не вірили, що війна: "Це провокація". Яка провокація? Аеродром димить уже. Збирайте манатки й тікайте". Ми встигли виїхати. Відвезли дітей до чоловікових батьків на Закарпаття. Самі повернулися. Іван займався евакуацією людей з Ірпеня і Гостомеля. Потім долучився до 90-го бату, якому ми допомагали, коли вони були в ДАПі. Потім вони створили свою розвідгрупу, й Іван пішов до них.

Я поновила волонтерську діяльність для фронту. Ще 23 лютого зателефонував знайомий: "Потрібен коптер, бо вже відбувається щось серйозне". Ми з чоловіком і подругою написали пост, що збираємо гроші. Буквально за день вони надійшли. Тоді почали постачати хлопцям бронежилети, тепловізори, позашляховики, "розгрузки", плитоноски, ремені. Купуємо машини. Найбільший попит – на позашляховики, але потрібні й буси. Хлопці знають нашу політику: перевіряємо підрозділи, говоримо з командиром. "Сонечки голі й босі", як було 2014-го, тепер не проходить.

Наш будинок у Гостомелі вцілів. Дах побито, вікна вилетіли, але стоїть. Пощастило, бо військове містечко зруйноване вщент. Із нашого будинку повиносили все. У квартирі розбили нагороди за волонтерську діяльність, порізали всі дитячі книжки українською мовою. Вкрали одяг. Ціле літо ми ремонтували своє житло.

Мама й бабуся – в окупації на Херсонщині. Бабусі важко, їй 85 років, війну в дитинстві пережила. А тут знову. У свої роки почала матюкатися. Прикро.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

Зараз ви читаєте новину «"Чого ниєте? Дякуйте Богу, що у вас є можливість боротися"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі