Знак Балаклави

Останнім часом від поточних новин мені робиться так погано, що починаю подумки створювати всілякі химерні громадянські комітети на зразок "Галичани за Донецьку республіку" або "Українці за Україну без Криму". І коли вже мене зовсім заносить - скажімо, у бік якої-небудь ініціативи "Патріоти за повернення Кучми", я, щоб усе це в собі спинити і приборкати, вимовляю чарівне слово "Балаклава".

"Гомер, Катерина ІІ, Леся Українка, Пушкін, Купрін і багато-багато інших були зачаровані красою тутешніх місць й увіковічнили Балаклаву в своїх літературних творах та картинах", - пишеться в одному з кримських путівників. У цьому переліку мене особливо втішили перші двоє. Гомер, який його відкриває, насправді є лише сміливим припущенням, і я ладен повірити швидше в Одіссея та велетнів-людожерів, що закидають каменями Одіссеєві кораблі, аніж у самого їхнього автора. Щодо Катерини ІІ, то історії невідомі будь-які її літературні твори або картини, не кажучи про такі, в яких вона увіковічнювала би Балаклаву.

Але тоді, на початку серпня, мені було не до Гомера й не до Катерини. Бо в Балаклаві я опинився страшенно поламаним і внутрішньо роздертим, із одним і тим самим запитанням, на жаль, уже риторичним: "Як він міг? Ну, як він міг?!". Запитання стосувалося тодішнього політичного моменту й на сьогодні давно й цілковито втратило свою актуальність чи принаймні нестерпну гостроту. Проте тієї миті фарс видавався трагедією, до того ж непоправною, а власне життя непоправно безглуздим і закінченим.

І при цьому слід було починати відпочинок над Чорним морем у Криму. І йти, ковтаючи пил та розтинаючи спеку, повз усі ті джипи з блакитними прапорцями "Реґіонів" та російськими триколорами за лобовим склом, що один за одним вишикувались уздовж Набережної імені Назукіна. І дивитися на юрми напівголих людей, радісних і попсово красивих. І почуватися не те що чужим на этом празднике жизни, а несумісним, як викинута на берег риба з пробитими закривавленими жабрами несумісна з життям.

У Балаклаві я опинився страшенно поламаним і внутрішньо роздертим, з одним запитанням: "Як він міг? Ну, як він міг?!". Запитання стосувалося тодішнього політичного моменту

Насправді Балаклава з її витонченою бухтою - не найгірше місце на землі, а може одне з найкращих. Тобто Катерина ІІ мала рацію: її варто увіковічнювати. І ґенуезці мали рацію, коли звели над нею фортецю, до того ж по-музичному назвавши її Чембало. І лестригони мали рацію, коли вибрали саме таку бухту: вона вузька й довга, у ній справді дуже зручно закидувати каменями кораблі всіляких зайд.

Але того вечора зайдою був я. А на душі в мене було так, наче всі одинадцять моїх кораблів уже на дні й мені лишився тільки останній дванадцятий.

Він і приніс мене до білого пам'ятника в самому кінці набережної. Пам'ятник зображував Лесю Українку, яка 100 років тому в Балаклаві намагалася лікувати сухоти - свої та свого чоловіка. І саме їй тут чомусь поставили пам'ятник - не Гомерові, не Катерині ІІ, не Пушкіну й не Купріну. І знаєте що? Ніколи в житті я так не радів жодному пам'ятнику, як цьому. Бо взагалі не надто радію пам'ятникам, хіба що кінним і зовсім уже позеленілим.

Але цьому пам'ятникові невимовно зрадів і тут-таки зажадав, щоб усі ми сфотографувалися коло нього. Я й сам від себе не чекав аж настільки ритуального жесту. Це був сеанс білої магії, закон збереження й одержання енергії.

Бо з тієї хвилини все справді пішло значно краще - вистачило розпізнати знак.

О Балаклаво, Гніздо Рибин, дякую тобі за те, що все це того надвечірєя в тобі помістилося!