Останнім часом від поточних новин мені робиться так погано, що починаю подумки створювати всілякі химерні громадянські комітети на зразок "Галичани за Донецьку республіку" або "Українці за Україну без Криму". І коли вже мене зовсім заносить - скажімо, у бік якої-небудь ініціативи "Патріоти за повернення Кучми", я, щоб усе це в собі спинити і приборкати, вимовляю чарівне слово "Балаклава".
"Гомер, Катерина ІІ, Леся Українка, Пушкін, Купрін і багато-багато інших були зачаровані красою тутешніх місць й увіковічнили Балаклаву в своїх літературних творах та картинах", - пишеться в одному з кримських путівників. У цьому переліку мене особливо втішили перші двоє. Гомер, який його відкриває, насправді є лише сміливим припущенням, і я ладен повірити швидше в Одіссея та велетнів-людожерів, що закидають каменями Одіссеєві кораблі, аніж у самого їхнього автора. Щодо Катерини ІІ, то історії невідомі будь-які її літературні твори або картини, не кажучи про такі, в яких вона увіковічнювала би Балаклаву.
Але тоді, на початку серпня, мені було не до Гомера й не до Катерини. Бо в Балаклаві я опинився страшенно поламаним і внутрішньо роздертим, із одним і тим самим запитанням, на жаль, уже риторичним: "Як він міг? Ну, як він міг?!". Запитання стосувалося тодішнього політичного моменту й на сьогодні давно й цілковито втратило свою актуальність чи принаймні нестерпну гостроту. Проте тієї миті фарс видавався трагедією, до того ж непоправною, а власне життя непоправно безглуздим і закінченим.
І при цьому слід було починати відпочинок над Чорним морем у Криму. І йти, ковтаючи пил та розтинаючи спеку, повз усі ті джипи з блакитними прапорцями "Реґіонів" та російськими триколорами за лобовим склом, що один за одним вишикувались уздовж Набережної імені Назукіна. І дивитися на юрми напівголих людей, радісних і попсово красивих. І почуватися не те що чужим на этом празднике жизни, а несумісним, як викинута на берег риба з пробитими закривавленими жабрами несумісна з життям.
У Балаклаві я опинився страшенно поламаним і внутрішньо роздертим, з одним запитанням: "Як він міг? Ну, як він міг?!". Запитання стосувалося тодішнього політичного моменту
Насправді Балаклава з її витонченою бухтою - не найгірше місце на землі, а може одне з найкращих. Тобто Катерина ІІ мала рацію: її варто увіковічнювати. І ґенуезці мали рацію, коли звели над нею фортецю, до того ж по-музичному назвавши її Чембало. І лестригони мали рацію, коли вибрали саме таку бухту: вона вузька й довга, у ній справді дуже зручно закидувати каменями кораблі всіляких зайд.
Але того вечора зайдою був я. А на душі в мене було так, наче всі одинадцять моїх кораблів уже на дні й мені лишився тільки останній дванадцятий.
Він і приніс мене до білого пам'ятника в самому кінці набережної. Пам'ятник зображував Лесю Українку, яка 100 років тому в Балаклаві намагалася лікувати сухоти - свої та свого чоловіка. І саме їй тут чомусь поставили пам'ятник - не Гомерові, не Катерині ІІ, не Пушкіну й не Купріну. І знаєте що? Ніколи в житті я так не радів жодному пам'ятнику, як цьому. Бо взагалі не надто радію пам'ятникам, хіба що кінним і зовсім уже позеленілим.
Але цьому пам'ятникові невимовно зрадів і тут-таки зажадав, щоб усі ми сфотографувалися коло нього. Я й сам від себе не чекав аж настільки ритуального жесту. Це був сеанс білої магії, закон збереження й одержання енергії.
Бо з тієї хвилини все справді пішло значно краще - вистачило розпізнати знак.
О Балаклаво, Гніздо Рибин, дякую тобі за те, що все це того надвечірєя в тобі помістилося!
Комментарии