Зміни сприйняття

Відчуття катастрофи навіюють нині ті, хто на початку війни розповідав про "два-три тижні"

На другому році широкомасштабної війни в масовій свідомості українців відбулися суттєві зміни. Сприйняття реальності від оптимістичного "два-три тижні" та "влітку кава в Ялті" різко хитнуло до апокаліптичного "війна триватиме десятиліттями", "весь цей жах не закінчиться ніколи".

Фахівці з масових комунікацій попереджали про небезпеку підігрівання очікувань швидкої перемоги. Закликів триматися інформаційного балансу, щоб потім не довелося витягати суспільство з депресії, було безліч. Дехто досі впевнений, що не треба було притишувати алюр "Марафону, час якого настав". Що, мовляв, оптимістичні картинки та прогнози були потрібні, щоб вселити в серця надію та спокій.

 

Найочевиднішим наслідком занадто бравурного сприйняття в перший рік широкомасштабного вторгнення є те, що повернення до усвідомлення перспективи тяжкої та затяжної війни геть не породжує серед українців рішучості на зразок "Стоїмо!" Швидше, спостерігаються розпач та зневіра. Російська пропаганда в Україні б'є по кількох больових точках: зрада союзників, невичерпні можливості ворога та неспроможність України діяти самостійно. Одразу ж пропонується "вихід": треба домовлятися. І тут слід зазначити, що депресія навіюється так само штучно, як і попередні завищені очікування. Розмови про довгу війну не повернули українців у реальність. Вони лише викинули їх в інший бік химерного. Цікаво, що відчуття катастрофи найзавзятіше навіюють нині ті, хто на початку розповідав про "два-три тижні". Це змушує задуматися про якість державних комунікацій та інформаційну політику загалом.

То що ж ми маємо на цей момент? Фундаментом для штучної зневіри стала теза про "неуспішний український контрнаступ", яку поширюють українські та світові ЗМІ. Кожне інтерв'ю та стаття, кожен телеефір обов'язково містить "аксіому", що "український контрнаступ не досяг успіху". Так, наче це доконаний факт. Наче це альфа й омега, від якої вибудовуються всі аналізи ситуації, всі прогнози та всі пропозиції до подальших дій. Але суть полягає в тому, що, по-перше, українські війська не проводили контрнаступу. Вони йшли в наступ. Геть інший вид воєнних дій. А по-друге, наступ тривав лише кілька днів, як повідомляє нам The Washington Post. Видання стверджує, що після невдалої спроби взяти Роботине головнокомандувач Валерій Залужний припинив наступальні дії та змінив тактику. Зрештою, такий підхід виявився успішним. За його підсумками було створено кілька перспективних плацдармів, зокрема й на лівому березі Дніпра; пробито російську повітряну оборону в окупованому Криму; звільнено "вишки Бойка", що дало змогу створити суто український зерновий коридор після виходу з домовленостей Росії. Ми вже не говоримо про такі приємності, як знищення колосальної кількості ворожих військ і техніки, закритий у бухтах російський флот, створення загроз для ворожої авіації, що базувалася на кримських аеродромах.

Але безліч західних відомих видань не тільки аналізує "неуспішний контрнаступ", обережно вкидаючи публіці запитання: "А чи варто витрачати такі гроші на безнадійну справу українців?" На шпальтах найшанованіших газет з'являються репортажі, в яких Україна постає в геть викривленому вигляді. Чого тільки вартий портрет українського президента, змальований відомим журналістом Саймоном Шустером? Самотній диктатор, що ховається в бункері, марить перемогою у війні, в яку не вірять навіть його найближчі соратники та суспільство, що коштує його країні величезної, а головне, невиправданої крові. Насправді це портрет Путіна. Його жага, безумство, байдужість до майбутнього країни. Але чому американський журналіст намагається переконати своїх читачів, що Зеленський і є Путін? Навіщо навіювати аж настільки викривлену реальність? Відповідь очевидна: щоб переконати європейців та американців не сприймати болю України як власного. Щоб розірвати асоціативний зв'язок, в якому "українці такі самі, як ми".

 

Сьогодні на емоційний стан людей в Україні та світі впливають висновки, прогнози та штучно сконструйовані картинки, що базуються на хибних аксіомах, викривленнях, пересмикуваннях або й відвертій брехні. Нас усіх підштовхують самостійно прийти до "болісного компромісу", тобто відмовитися від принципу протидії злу. Особливо показовою в цьому плані стала раптова поїздка президента Володимира Зеленського до Вашингтона. На зустрічі з українським лідером американські політики вже навіть не соромилися говорити, що зволікання з військовою допомогою Україні – то суто політична боротьба всередині Сполучених Штатів. Якщо раніше доводилося вигадувати "аргументи", чому українці самі винні, то тепер прямим текстом: "Ми готові кинути вас на розшматування росіянам, бо в нас на носі праймериз". Так сенатор від штату Огайо Джеймс Девід Венс прямо заявив в інтерв'ю на телеканалі CNN, що українцям доведеться змиритися. Ба більше – що американцям не варто боятися захоплення України Путіним. Мовляв, він не піде далі в Європу. За словами Венса, Росія вже достатньо виснажена спротивом українців і їй знадобиться час, щоб "приборкати" захоплене. Іншими словами, американський сенатор натякає, що, доки росіяни будуть зайняті фільтрацією, чистками та вбивствами на захоплених українських землях, країни НАТО можуть спати спокійно.

Такі, як сенатор Венс, не вперше намагаються просувати російські наративи під виглядом опозиційної думки. Але вперше вони не приховують свого людожерського цинізму. Фактично вони ніби спокушають своїх співвітчизників стати подільниками Путіна в масовому вбивстві українців. Це другий логічний етап після спотворення образу України, яка воює, в очах західного обивателя. Чи буде він вдалий? Не думаю. Уже сьогодні очевидно, що усвідомлення моральної прірви власного політикуму викликає шок серед культурних, академічних та інтелектуальних еліт в їхніх країнах. Ефект може бути якраз зворотний і призвести до ціннісного переродження західної цивілізації.

Що ж до українців, то перший етап детоксикації від надмірних очікувань пройдено. Суспільство змирилося з перспективою довгої війни. Тепер нам варто сконцентруватися на наступних кроках – позбутися розпачу та знайти надію. У питанні масової свідомості помилки потрібно не тільки визнавати, а й виправляти. Тому тепер найважливішим завданням для влади та суспільства є подолання нереалістичних катастрофічних настроїв.

×