"Життя – це постійна боротьба за право бути собою"

Живу для того, щоб творити. У різних сферах – журналістиці, літературі, поза професією. Доки шукаю відповідь, для чого існую, я живу. Доки людина думає і шукає відповіді на запитання, доти наповнює життя сенсом. Цей досвід допомагає розвиватися. Коли мозок втрачає активність, настає старість. Тому його треба тримати в тонусі.

Розвивати розум – це продовжувати своє життя. Ми молоді, доки маємо інтерес до життя. Доки цікавишся, чим закінчиться книжка чи фільм, доки засвоюєш нові технології та здобуваєш нові навички, ти розвиваєшся й відчуваєш потребу жити. Опанування ґаджета чи автівки робить тебе живішим: ти здобув знання, які забезпечать новий досвід. Доки людина чогось прагне, вона молода.

 

Усе прогресивне – цікаве. У 53 роки вмію знімати й монтувати відео. Маю ютуб-канал. Веду сторінки в тіктоку, фейсбуку та мережі Х. Працюю в різних комп'ютерних програмах, маю кілька сайтів. Єдине, за що не беруся, – кермо автівки. Права маю, але офтальмолог сказав, що з моїм зором безпечніше бути пасажиром.

Між егоїзмом та альтруїзмом обираю золоту середину. Егоцентризм може завадити розвитку. Я ближчий до альтруїста. Намагаюся помагати тим, хто мене про це просить. Раджу, як почати вести сайти, блоги та ютуб-канали. Втім, якщо розчиняєшся в альтруїзмі, губиш себе. Найкраще тримати розумний баланс.

Вірю в безкорисливість. Можна допомагати одне одному безвідносно до вигоди, соціального статусу та гендера. Ми не можемо жити тільки заради себе. Від довколишніх залежить не лише твоя безпека, а й психологічний затишок. Тож треба спілкуватися та взаємодіяти. Не завжди стосунки – це матеріальна вигода. Деякі люди наснажують мене енергетично. Обмін енергіями – корисна взаємодія.

Головне в житті – творчість. Люблю спостерігати за людьми, які чогось досягають. Які творять сім'ю, літературу, журналістику, державу.

Спілкування – це вид будівництва: поради можуть допомогти в побудові чийогось життя.

Життя навчило бути розважливим. У молодості мав запальний характер. Коли відчуваю, що сприймаю щось суто емоційно, кажу собі: "Стоп. Обдумай і спокійно зроби висновки". Коли зважуєш, рідше шкодуєш про скоєне.

Національна пам'ять – це сума знань і досвідів багатьох поколінь. Вона з'являється після пережитого, яке передали нащадкам. Інколи дивуюся, звідки в мене розуміння Голодомору, бо я вчився в радянській школі, де цього не викладали. Дізнався про цю трагедію пізніше. А потім згадую: мої бабуся та мама пережили ці голодомори. Дещо всотується у свідомість генетично.

Жодне українське покоління за останні 100 років не жило у спокої. Одних прагнули вбити й задушити їхню мову та культуру, іншим доводилося виживати. Сучасники воюють за свою свободу. Наше життя – це постійна боротьба за право бути собою.

Навіть 5-річні українці знають героя "Да Вінчі" та ворога Путіна.

Наша сила – в національній свідомості та захисті своїх цінностей. Знання про тих, хто боровся за незалежну Україну в 1920-х та 2020-х, маємо передавати молоді. Без пам'яті про минуле немає самостійного майбутнього.

Боротьба й активність – шлях до життя.

Росія ніколи не могла пробачити нам нашу незалежність. До війни з Україною готувався не тільки Путін, а і Єльцин. Путін спершу прагнув приручити нас інформаційно й політично. 2013-го він зрозумів: марна справа – й напав збройно. Маємо дивитися на Росію без рожевих окулярів із відстані демілітаризованої зони.

У нас немає нічого спільного з росіянами, крім кордону. Українці – працелюбні та волелюбні, дбають про родину та громаду. Росіяни – безвольні жорстокі раби, які замість прагнення до свободи поневолюють інших.

Я народився за 35 кілометрів від Росії. Змалечку пам'ятаю відчуття Московщини: перетинаєш кордон і опиняєшся на території духовної убогості та фізичного занепаду. Хати занедбані, люди п'яні й шукають, із ким би побитися. Національна ідея росіян – примітивно-циклічна: украв, випив, у тюрму. Вирватися із замкнутого кола вони поки що не хочуть. Саме тому й держава їхня – тюрма.

Ми вже ніколи не віддамо Росії нашого майбутнього. Творитимемо його самі.

Вибір є завжди. Здатися чи боротися? Я обираю друге. Маю поганий зір, тож роблю, що можу не в армії, а на інформаційному полі.

 

Перспектива служби у війську для багатьох із нас – питання часу. Війна довга та важка й потребує наших сил і вмінь. І моїх – також. Після школи хотів вступати у військове училище, не взяли через слабкий зір. Одначе є й сильний бік – умію працювати з інформацією.

Спільні цінності мого літературного покоління – незалежна Україна й відрив від Москви. Ми прийшли в літературу на уламках совєцької системи, втім, зробили чіткий вибір. Мої ровесники пройшли три Майдани. Багато хто пішов до війська після початку великої війни.

Найкраща мотивація інших – власний приклад.

Є сни, які мені сняться протягом життя. Бачу міста й села, в яких жив чи колись житиму. Намагаюся про те не думати. Час, який міг би згаяти на рефлексацію снів, витрачаю на корисні справи.

Усе, що роблю, пропускаю крізь детектор інтуїції. Чуйка підказує, що робити варто, а що – ні. Часом інтуїція каже: не йди на цю зустріч. Іду – й усе летить шкереберть. Щоразу, коли йду проти інтуїції, потрапляю в якусь халепу.

Намагаюся бути щирим, відкритим і порядним. Люди, які стрічають на вулицях, часто вважають мене суворим інтровертом. Тоді кажу їм: підходьте, поспілкуємося. Після цього чую: "А ми думали ви не такий". Віджартовуюся: "Це все химери телевізора". Та ще ж і програма моя зветься "Вердикт". Тоді разом сміємося: по буднях – "суворий суддя" в телевізорі, а на вихідних – спраглий до спілкування.

Вірю в людину та її можливості. Допускаю, що життя після смерті існує. В якій формі? Хтозна. Я виріс у вчительській сім'ї часів радянщини. Учителям було заказано навіть думати про релігію. За спроб піти в церкву нас відганяли загони міліції. На шкільних лінійках казали: "Дивіться, він святив паску". Робили все, щоб ми росли атеїстами. Я радше матеріаліст, який сподівається, що загробне життя існує. Хоча на Землі все є – і рай, і пекло.

До війни думав, що я багато чого бачив. Після Бучі й Ірпеня зрозумів: не варто спішити з висновками.

Якби була змога, зазирнув би в минулі століття. Для журналістського репортажу. З'ясував би, ким були мої предки з ХVIII–XIX століть. Хотів би побачити й на сто років уперед. Якими вдалися мої внуки й чи сконала ця клята російська імперія?

Хотів би запитати Тараса Шевченка, звідки він знав про те, що буде. Як йому вдалося писати так, що він є нашим сучасником, а не припалим пилом класиком.

Гроші – це інструмент, що дає змогу жити й почуватися людиною. А ще – подорожувати.

Я поміркований матеріаліст. Доводилося відмовлятися від великих гонорарів, аби зберегти чесне ім'я. Якби хотів мати розкішне авто чи дачу, мав би, але це не головне. Гроші не роблять тебе кимось. Навпаки: ставши кимось, відкриваєш вікно до нових можливостей.

Совісті, таланту і прихильності аудиторії за гроші не купиш.

Не знаю, що таке слава. У телевізійну журналістику прийшов у 43. Немає такого, що йду вулицею й несу себе, як зірка. Люди часом упізнають – і ми спілкуємося. Дивуються, що їжджу громадським транспортом. Думають, телеведучий має їздити в лімузині.

Моя формула успіху – копітка робота. Журналістика забирає багато часу й зусиль. Утім, коли тебе дивляться й читають, отримуєш насолоду, яка надихає працювати далі. Цей стиль життя підходить не кожному. Марафон, який вимагає довгого дихання.

Любов – це те, заради чого живемо. Сім'я – одна з частинок любові.

У мирному житті ніколи не вбив би людини. Проте у воєнний час, мабуть, зроблю це за необхідності.

Моя суперсила – в наполегливості. За час повномасштабки написав дві книжки і створив оновлену версію третьої. Якщо ставлю мету, намагаюся її досягати.

Гумор та іронія дають змогу глянути на себе критичніше. Якщо всім кажеш, що ти хтось, а життя стверджує, що ти – ніхто, то це вже трагікомедія, де смієшся не ти.

×