Те, що ми рухаємося від виборів до виборів, – це правда. Щодо потопу – не впевнений

Найперше, слід покінчити з розкраданням спільного майна в особливо великих обсягах – вважає журналіст Олександр Мартиненко

Які висновки країна має зробити з 2012 року?

– Рік був важкий. Якщо головне завдання було – вижити, то воно виконане. Якщо ж розвиватися, то – ні. Був дефіцит ресурсів і проблеми з ефективністю їх використання. Всі серйозні реформи відкладені. Адже реформувати можна, коли є запас міцності. Його в Україні немає.

Що сподівалися розвинути, а воно пробуксувало?

– Люди, які дивилися реально на речі, говорили тільки про виживання. Це стосується всього: економіки, соціальної сфери, культури. Думаю, ніхто не сподівався на якісний ривок.

Наступний рік буде такий самий?

– Україна великою мірою залежить від зовнішнього середовища. І ця залежність не зменшується. Зараз і в країні, і за її межами ситуація не дуже оптимістична. Тому ­немає підстав вірити в розвиток 2013-го. Сподіваємося на краще, готуємося – до гіршого. Тоді краще буде приємним сюрпризом.

Тобто і 2013-й буде роком виживання?

– Скоріше, так. Але виживання країни – це теж оптимізм. Коли в усьому світі очікують на допомогу від держави, багато українців розуміють, що ніхто не допоможе, крім них самих. Наші люди, особливо підприємці, вкотре доводять, що можуть існувати, жити, працювати в будь-яких умовах. Спрацьовує енергія нашого народу. Це дає надію.

З іншого боку, коли людина довго й наполегливо працює, працює, працює, а нічого не виходить, – настає апатія.

Де критична межа, коли ця апатія може стати масовою?

– Люди похилого віку й гірше бачили свого часу, тому вони й не таке переживуть. Люди працездатного віку настільки звикли до важкого життя, що інакшого просто не знають. Їм тяжко, вимушені не спати ночами, давати хабарі, але саме вони є основою нашої держави.

Гірше з молоддю. Їхній мінімальний пакет потреб такий: налагоджений бізнес, певний рівень доходів для нормального життя, можливість їздити за кордон, власна квартира або будинок. Це – ознаки середнього класу. Якщо ці потреби не вдасться задовольнити завтра, післязавтра або взагалі, неминуча апатія: "Та якось проживу, а може, сходити на мітинг за 50 гривень. Там 50, там 100 – і зведу кінці з кінцями". Це – реальність, яка веде до апатії і в економічному, і в політичному, і в соціальному житті країни.

Як не допустити вкорінення апатії?

– Це питання влади насамперед. Їй треба думати про те, як дати молоді більше можливостей для реалізації. У першу чергу – створювати робочі місця. Але звідки вони візьмуться, якщо виробництво не розвивається, бізнес давлять, інвестиції зменшуються? Проблема ще й у тому, що навіть бізнесмени, у яких є гроші, практично не вкладають їх у модернізацію.

Є спокуса простих рішень для складних питань. От є проблема доларизованої економіки. Вона існує 20 років, її не розв'язати за день. Потрібен комплекс важких рішень. І от Нацбанк пропонує брати податок з обміну валюти. Складається враження, що у когось є ілюзія розв'язати складну ситуацію одним махом. Коли кажуть, що завдяки цьому не буде чорного ринку валюти, бо це незаконно, постає питання: у нас що, всі без винятку живуть за законами й нічого не порушують? Ні, це про якихось інших людей. А в нас усе закінчиться перетіканням валюти на чорний ринок. Бо причина доларизації – в загальній неефективності економіки.

Стратегії розвитку країни в нас немає. Її ніхто й не розробляє?

– Президент має створити механізм, який би втілював стратегії. У Януковича був план розвитку країни на 2010–2013 роки. Але мало хто згадує про нього, бо Україна живе в режимі виживання.

У попередні 20 років були якісь стратегічні напрацювання?

– Таке бажання було в адміністрації Кучми. Під час президентства Віктора Андрійовича, думаю, тільки й займалися стратегіями, але далекими від реальності. На жаль, в Україні або абсолютні прагматики, або державники-мрійники. Останніх – навалом. А так, щоб в одному флаконі, щоб державники-прагматики, таких не бачив. Ну, або майже не бачив.

Крім наміру й бажання допомогти державі, потрібні дві речі – професіоналізм і ерудованість, із певним розуміння того, якою має бути Україна.

Що може стати розсадником таких політиків?

– Вони з'являться, коли на них буде замовлення – політичне і фінансове. Його має створювати так звана еліта – бажано, керівники держави, законодавці. Значна їх частина справді є елітою, бо мислять стратегічно, але переважно щодо ­своєї власності. Якби це перенести на країну, ціни б їм не було.

Частенько складається враження, що ­влада, особливо теперішня, думає "після нас – хоч потоп".

– Те, що ми рухаємося від виборів до виборів, – це правда. Щодо потопу – не впевнений, бо тоді вся власність, яку вони мають, постраждає. Вони зацікавлені, щоб було сухо і тепло.

Які етапи проходило українське суспільство після 1991 року?

– Не було етапів, був процес. У 1991–1992 роках суспільства практично не існувало. Був набір людей на цій території. Відтоді соціум формується. Розділення між регіонами Заходу та Сходу на певний час було знівельовано. Останні 8–10 років цей процес знову іде, і це дуже турбує.

Чи є передумови для розпаду країни?

– Звичайно. Протиріччя між двома умовними частинами держави – це різне розуміння способу життя. Воно вигідне багатьом політикам. Практично ніхто не хоче сприймати країну як єдине поле. Усі турбуються лише про своє місто, область. Максимум – регіон.

Яку стадію загострення цього розділення на частини переживаємо зараз?

– Перебуваємо "у переддень". Політикам важливо не розкручувати передумови для розділення, які є. Допомагати людям шукати спільне, а не відмінне. Інакше ­розрив буде дуже болісний. Колишня Югославія була готова до розпаду, однак пережила його надзвичайно важко. Будемо сподіватися, Україну це не спіткає ніколи. 1991-го кордон міг пройти всередині України. Тоді все вирішувалося доволі швидко. Одна частина пішла б до Росії, друга – до Європи. Тепер усе це якщо буде, то з набагато важчими наслідками.

Чому політики так активно грають на ­роз'єднання країни?

– Бо це – найлегший шлях до популярності. Сказати, що в іншому регіоні грошей отримали більше, що винні не ми, а ті. Людям, які не мають сала, дуже просто навіяти, що їхнє сало хтось з'їв. Це – гарантія, що за тебе проголосують. Звичайно, можна сказати, що сала немає взагалі. Але цей варіант наші політики навіть не розглядають.

Як зшити з двох різних Україн одну, успішну?

– 1994 року щойно обраний президентом Леонід Кучма спочатку побував у Маріуполі, потім – у Тернополі. У Маріуполі його зустріли тисяч зо п'ять металургів, які вимагали роботи, грошей. Бігти з мерії довелося через чорний хід. У Тернополі було все спокійно. Президента зустріли воїни УПА, доповіли обстановку. Потім Кучма підійшов до якоїсь бабусі, спитав, як живеться, чим допомогти. Вона відповідає: "Та все нормально, синочок. Зроби тільки, щоб комуністів у Верховній Раді було менше". Я думаю, це тоді його вразило. Він багато думав над тим, як скріпити ці дві частини країни. Були ідеї возити людей туди-сюди туристами, була політика м'якого проникнення української мови у східні й південні області. До початку президентської компанії 2004 року розбіжності між регіонами вже не були такими явними.

На що варто робити акцент у політиці взаємопроникнення?

– Треба шукати спільний інтерес. Він хоча б у тому, що в економіці склався загальний комплекс галузей. Окрім того, українцям дуже близька ідея добробуту кожної окремої людини, сім'ї. Це закладено в нашій ментальності. Владі треба просто створювати умови для бізнесу, підприємницької діяльності, щоб з'являлися робочі місця. А якщо держава з цим не справляється, то виникає питання: може, інша держава з цим впорається? Там, в іншій державі, грошей більше платять.

Саме через зневіру в державі так багато українців виїжджають за кордон?

– Це залежить від того, чи може людина реалізуватися на батьківщині. Якщо – ні, їде в інше місце. Це невелика проблема. Весь світ так живе. Інша річ, що їдуть найбільш енергійні, заповзятливі.

Більшість можуть повернутися?

– Більшість точно не повернуться, навіть якщо створити умови. У Португалії офіційно 300 – 400 тисяч українців. Який сенс їм повертатися сюди, якщо там є шанс стати громадянами Євросоюзу?

Чи може наша зовнішня політика й надалі залишатися багатовекторною? Чи таки треба приставати до якогось із берегів – Євросоюзу чи Росії?

– Багатовекторна зовнішня політика часів Леоніда Кучми не бралася з нічого. Наше географічне становище, історія, соціальні аспекти вказують на необхідність не обирати, а мати на увазі щонайменше два напрямки зовнішньої політики – умовно, російський і європейський. У Росії – ринки, гроші, робота. У Європі – стандарти життя й технології. Треба було розвивати ці два вектори, грати ними. 2005 року маятник гойднувся в один бік. Бо тодішній владі спало на думку, що Україна – це Естонія, тільки велика. Час показав, що це не так.

У якій формі може відродитися Радянський Союз?

– Теоретично – в економічній частині. А в соціально-культурній – ні. Тут усі процеси змінилися назавжди. Якщо Україна увійде в якесь об'єднання на зразок нового Радянського Союзу, у суспільстві почнуться дуже серйозні конфлікти.

Що нас очікує у найближчі роки?

– Дуже хочеться, щоб у країні зібралася критична кількість людей із розумінням: їх власний добробут напряму пов'язаний з інтересами країни. Щоб люди з невеликими доходами не шукали витоки всіх своїх проблем у добробуті інших. Щоб зрозуміли: усе насамперед залежить від них. Справді благополучна країна – це та, де кожна людина має сенс життя й цілі, яких добивається. Якщо немає сенсу чи практично неможливо реалізувати мрію – це хвора країна. Тоді село буде відбирати в іншого села, місто – у міста, регіон – у регіону. Буде вічний розбрат.

Яка модель розвитку найбільш пасує для України?

– Я не вірю в запозичення. Часто чую, як Грузія поборола корупцію. Грузія – маленька мононаціональна країна. Для того щоб дати поліцейському зарплату 500 доларів та забезпечити йому гідний рівень життя, достатньо було кількох грантів США. Як це зробити в Україні, де ніяких грантів не вистачить?

Кожна країна живе в своїх умовах. Для нас немає простих рецептів. Треба рухатися і робити все поступово. Але постійно, щодня. Найперше, слід покінчити з розкраданням спільного майна в особливо великих обсягах. Хабарі для даїшників чи презент для лікаря або вчителя – не вважаю проблемою. Це – змазка суспільних відношень.

Яких помилок Україна припустилася за 20 років?

– Уся історія нашої приватизації в 1992–1993 роках – це одна велика стратегічна помилка. З одного боку, населення втратило величезні ресурси, а з іншого – клас ефективних власників не виник. "Ваучерна" приватизація дуже нагадувала банальне пограбування. Було закладено багато проблем у подальше функціонування економіки. А роздача грошей населенню перед будь-якими виборами? Це – злочин, хабар виборцям, що, крім усього іншого, підриває фінансову основу країни. Це той випадок, коли всі вирішують свої поточні проблеми, а ніхто не займається стратегією.

Яка найбільша помилка суспільства за цей час?

– Суспільство не помиляється, бо не приймає рішень. Воно просто живе. Суспільство – це базова річ, а влада або відповідає його настроям, або – ні.

×