Слід

Публікуємо текст переможця конкурсу "Новела по-українськи" Юлії ІЛЮХИ

Кривавий слід тягнувся від порога аж до хвіртки. Тоненька цівочка крові розтинала на два береги свіжий, ще ледь притоптаний пухкий сніг, подекуди розпадаючись на феєрверк дрібних крапель. Я щойно вийшла з сіней, взула нахололі валянки з мрією викачатися в цьому незайманому першому снігу, радіючи йому разом із нашим псом, кудлатим Маратом, але кров завжди змінює плани, неважливо – власна чи чужа. Тепер я стояла й дивилася на цей яскравий чужорідний усьому живому слід, що починався нізвідки і губився в білій безкінечності.

Я завжди боялася крові. Минулого літа Лариска підбила мене залізти через вікно в покинуту бабину Маньчину хату. Баба давно померла, хата стояла пусткою і дивилися на світ побитими вікнами. Ми довго лазили навкарачки по садку, який заріс так, що на повен зріст вже було не пройти – яблуні, вишні та груші міцно сплелися гіллям, утворивши живе зелене шатро. Під деревами було прохолодно і напівтемно, тут навіть позасихали бур'яни, які спершу буйно пішли в ріст, – їм не вистачало світла.

 

Порожня стара хата лякала й манила водночас. Врешті ми, геть розчухавши покусані комарами руки та ноги, вибрали вікно, через яке залізли всередину. Тут теж було напівтемно, і ми якийсь час чекали, завмерши від страху, доки очі звикнуть і почнуть розрізняти обриси кімнати. Лариска зробила обережний крок і щось тріснуло під її ногами – долівка була встелена шаром сміття й битого скла. Ми знову застигли від жаху. Коли переляк минув, роззирнулися: у хаті не залишилося майже нічого цілого, залишки старих меблів були потрощені, на підлозі валялися змотані подерті доріжки, якісь сорочки, діряві спідниці, розпароване брудне взуття – все, що залишилось від баби Маньки після її смерті й не знадобилося навіть злодюжкам, які обнишпорили вже мертве житло в пошуках бодай чогось цінного. Лариска кивнула мені головою, показуючи на іншу кімнату, мовляв, пішли туди. І тут, у тій дальній кімнаті, хтось голосно зітхнув і ступив на бите скло, яке зашипіло, наче морська хвиля. Ми з Ларискою заверещали і кинулися до вікна. Я втрапила в нього першою, прослизнула вужем, впала в гілля та прогнилі залишки дощок під вікном. На мене важко гепнулася Лариска. Рачки ми кинулися навтьоки. Вилізши із садка, зіп'ялися на ноги й бігли вулицею так, що вітер свистів у вухах, поки не заскочили в наш двір через задню хвіртку. Ми відсапувалися, засівши в малиннику, коли я відчула, що по моїй нозі щось тече. Мацнула рукою – пальці зафарбувались у червоне. Кров була липка й неприємно тепла. Вона тхнула водночас мокрим собакою і свіжозарізаним поросям. Я подивилася на Лариску повними жаху очима. "Не кричи, – сказала вона, – це лише подряпина".

Ту глибоку подряпину на нозі мені довелося зашивати в районній лікарні. Вона довго не хотіла заживати, гноїлася. Та після того як медсестра зрешетила мені сідниці уколами антибіотиків, подряпина здалася і затягнулася, залишивши на згадку кривий некрасивий шрам. Від батькового гніву тоді мене врятувало лише те, що я сама себе покарала, прирікши на болючі уколи. Але гуляти з Ларискою, яку батько назвав "непутьовою", відтоді мені заборонили.

Дивлячись на кривавий слід на снігу, я механічно погладила ногу через шубу – там, де під шаром одягу ховався мій шрам. Я взяла цей слід, наче мисливський собака, і пішла за ним – кудись же він має мене привести.

За ворітьми, обпершись на грабарку, якою відкидала сніг, спиною до мене стояла баба Наталка. Слід губився під її калошами. Я придивилася і жахнулася: бабина затягана тепла спідниця із зеленої перетворилась на чорно-коричневу, кров скапувала з неї і всотувалася у сніг, забарвлюючи його в колір страху.

Крап.

Крап.

Крап-крап-крап.

– Ба! – закричала я. – У тебе кров тече! Кров, чуєш?!

Баба обернулася – червонощока від морозу і вимахування лопатою, розгублено подивилася на свої руки.

– Яка ще кров? Де?

– Он, іззаду! Уже ціла калюжа набігла! – тремтячою рукою я тицьнула пальцем на пляму на снігу.

Баба обдивилася себе всю, зиркнула на те місце, куди вказувала я, – і нічого не помітила.

– Та де ж? – вона починала сердитись. – Не бачу я ніякої крові.

Баба зробила крок убік, витягнула шию, намагаючись побачити себе ззаду.

– Ну, і де та кров? Оп'ять твої шуточки дурацькі?

– Та от же, от вона! – знову і знову тицяла я пальцем у пляму, не вірячи, що баба її не бачить.

– І спідниця в тебе ззаду вже вся мокра від крові!

– Та що ти мелеш?! – баба Наталка не на жарт розсердилась. – Мені що, повилазило по-твоєму? Іди звідсіля, бо зараз як опережу лопатою, то не тільки кров побачиш! Шутити вона над бабою надумала! – вона зробила вигляд, що замахується на мене лопатою, і я сахнулася, побігла назад у двір. – Я матері ввечері все розкажу, як ти над бабою здіваєшся, так і знай! – крикнула мені в спину.

Наступного дня бабу Наталку привалило в нашому погребі, куди вона полізла по квашені помідори. Відкопали її вже неживою. Тоді я зрозуміла, що слід крові для мене завжди означатиме чиюсь смерть.

 

Удруге слід явився мені через п'ять років, перед випуск­ним. Я бігла шкільним коридором на останню репетицію вальсу, який мала танцювати в парі з Мишком Романченком. Усю старшу школу я чекала, щоб він звернув на мене увагу. Заглядала в очі, крутила волосся на пальці, облизувала губи, дурнувато хихотіла, штрикала його ручкою. Але Мишко фліртував то з Аліною, то з Анькою, які сиділи найближче від нього, і в мій бік навіть не дивився. А на початку травня, після довгих вихідних, за які ми жодного разу не бачились, підійшов і запропонував іти разом на випускному. Звісно, що я погодилась. Вдома стрибала від щастя. В уяві я вже малювала картини, що просто на випускному він мене поцілує і спитає, чи буду я з ним зустрічатися, потім покличе заміж. І ми одружимось – не одразу, через кілька років. Я ж не непутяща якась, щоб вискакувати одразу після школи.

Я бігла дощатою фарбованою у червоно-коричневе підлогою шкільного коридору на зустріч із Мишком і думала, як ми назвемо наших дітей. Неодмінно двох – хлопчика і дівчинку. Хлопчика я б назвала Романом – разом із Мишковим прізвищем вийшло б красиве поєднання, а дівчинку…

Двері, на ручці яких зімкнулися мої пальці, раптово шарпнулися всередину актової зали, і я полетіла слідом за ними, зіштовхнувшись із предметом своїх мрій.

– Олька, де тебе носить?! Уже давно почали, всі по парах, один я стою як дурак! – Мишко вичитував мене, як першокласницю.

Я дивилася, як рухаються його красиво окреслені губи, як падає йому на очі пасмо волосся і він недбало відкидає його назад рухом голови, відчувала легкий, ледве вловимий запах його тіла, змішаний з одеколоном. Годинник на його руці, у якого він тицяв, доводячи мою провину, видавався мені таким же довершеним, як і Мишко, його логічним продовженням.

– Пішли вже, стоїш тут як приторможена! – буркнув нарешті й потягнув мене за руку.

Я засміялася, щасливо і безтурботно, опустила очі… і побачила його. Слід. Кров сочилася з-під Мишкових джинсів, розтікалася білими кросівками, фарбувала підлогу темними розводами.

Я застигла.

Він нетерпляче смикнув мене за руку.

– Ну, що там іще?

Видно, прочитав написаний у мене на обличчі жах, притягнув до себе, спитав уже тихіше, вимогливо:

– Оль? Що?

Я не могла не запитати, хоч все вже знала. Знала, якою буде відповідь.

– Ти не поранився? Мені здається, у тебе кров тече…

– Де?

Він обдивився свої засмаглі руки – руки вже майже дорослого чоловіка – поплескав по ногах, нахилився, щоб перевірити кросівки. Там, де я бачила запливаюче кров'ю взуття, Мишко не побачив нічого.

– Та нормально все, тобі здалося, пішли вже, – рішуче потягнув.

Ніжні звуки вальсу, здавалось, лупили мене по голові важкою кувалдою. Я зм'якла, майже повисла на Мишкові, доки він невміло кружляв мене в танці.

– Та що з тобою таке сьогодні? – розсердився, зупинився.

– Мені недобре, – я задихалася, піт котився з мене градом. – Я піду додому, хай вже буде як буде завтра.

– Давай я проведу, ти бліда якась, ще впадеш десь по дорозі, –

схопив мене під руку.

Я намагалася не дивитися на підлогу, але слід так і притягував очі. Там, де ми танцювали, він крутився химерними візерунками, немов фарба, розбризкана художником по картині. Мої голі ноги теж були заляпані Мишковою кров'ю. Я відчула цей запах – мокрий собака і свіжозарізане порося водночас – і мене занудило.

– Не треба, я сама! – майже викрикнула, вирвала руку й вибігла із зали.

Мишко залишився стояти, розгублений і самотній, і звуки вальсу сипались йому під ноги.

 

До темряви я просиділа на лавці на дитячому майданчику. Ревла, злилась, знову ревла. Додому не йшла – мати питатиме, що сталось, а що я їй можу сказати? Що бачу кров, яка сочиться з тих, хто скоро помре? Та чи я сама в таке повірила б?

Коли я врешті прийшла, мама була вже готова влаштувати скандал, щоб дізнатися, де це я вешталась, але потім побачила моє запухле обличчя. Я так нічого й не розповіла їй, хоч як вона допитувалась. Я плакала всю ніч, і вона разом зі мною. Нічого й говорити, якими красунями ми була на ранок. Обидві прикладали до облич холодні компреси, лікували запухлі очі чайними пакетиками. Після обіду прийшла перукарка, накрутила мені з волосся Пізанську башту й залила її лаком. Мама допомогла мені нафарбуватися й наказала не ревіти. Я слухняно кивнула. Сліз більше не було – виплакала. Вдягнула сукню, яку вибрала за півроку до події, подивилася на себе у дзеркало – Мишкові, мабуть, сподобаюся.

– Таксі приїхало! – крикнула мама, і ми разом із батьком сіли в машину, щоб поїхати на мій перший, а Мишковий останній бал.

Не знаю, як я пережила цей випускний. Мишко весь час був поряд, і його супроводжував нестерпний запах крові. Поки ми танцювали, поділ моєї довгої сукні теж забарвився червоним. Врешті я зо­мліла – від цього запаху, від утоми й нервової напруги. Директорка викликала "швидку", батьки разом зі мною поїхали до лікарні. Там мені щось укололи й залишили до ранку. Батько пішов додому, а мама до світанку сиділа біля мене на стільці. Я нарешті заснула. Зранку батько забрав нас обох додому.

А ближче до обіду сусідка принесла новину, що Мишко втопився у ставку, коли разом з однокласниками зустрічав після випускного ранкову зорю.

Зараз усі ці події мені здаються такими далекими, наче з минулого життя. Ось уже 20 років я більше не бачила сліду. Я майже перестала панічно боятися крові й заглядати людям під ноги – чи раптом не натекла там кривава калюжа. Мені нарешті не сняться кошмари, я більше не зриваюся серед ночі з криком. За моїми плечима – бізнес, два шлюби і двоє дітей. Сина я назвала Романом.

Сьогодні я виходжу заміж утретє. Мій майбутній чоловік Вінченцо – італієць. Живемо разом уже три роки в маленькому містечку біля моря. Розмірено, тихо, спокійно. Ось я вдягаю панчохи, а він кричить мені з іншої кімнати:

– Amore mio, мушу тебе попередити, якщо ти передчасно відійдеш в інший світ, я одружуся знову!

– Домовились! – кричу я у відповідь і усміхаюся.

Вінченцо старший за мене на 20 років. Ми обоє знаємо, що він помре перший.

Я протискуюся у сукню з відкритими плечима, вигинаюся змією, щоб застібнути блискавку на спині. Вішаю на шию ланцюжок з кулоном – подарунок Вінченцо – проводжу гребінцем по волоссю, злегка торкаюся губ блиском. Сьогодні не буде пишних зачісок і яскравого макіяжу. Чую, як Вінченцо матюкається італійською, зазнаючи поразки в боротьбі з шийною хустиною.

– Ти готовий, я виходжу! – урочисто виголошую.

– Так, так, тільки тебе й чекаю! – озивається він.

Я взуваю туфлі кольору слонової кістки, в тон сукні, бризкаю на шию парфумами. Ще раз дивлюся на себе у дзеркало. Такою гарною я не була навіть у сімнадцять. Виходжу.

Вінченцо чекає, спираючись на костур. Рік тому він зламав ногу й тепер не розлучається з ним, хоч давно вже не має в цьому потреби. Дивиться на мене захоплено.

– Mio Dio, яка ти гарна!

Він кружляє навколо мене, пританцьовуючи, наче птах у шлюбному танку. Аж раптом зупиняється, опускає з лоба на очі окуляри.

– Що це? – чоловік нахиляється і тицяє мені під ноги.

Я завмираю, відчуваю, як холоне все всередині. Ні, Боже, ні, тільки не зараз, тільки не зі мною…

Опускаю очі, наперед знаючи, що побачу його – слід.

На лівій панчосі згори донизу повзе товста стрілка. Дірка вишкіряється на мене якраз на коліні.

– Mio Dio, кохана, біжи швидко перевдягай їх! Через п'ятнадцять хвилин ми маємо стояти в мерії! – Вінченцо стукає пальцем по циферблату годинника.

Я починаю плакати.

Вінченцо розгублено дивиться на мене, не знаючи, що робити.

Він не розуміє, що мої сльози – від щастя

Березень, 2018

×