Саміт надії

Нинішня ситуація стала можливою тому, що Право ніякої осяжної сили не має і спирається винятково на декларації

Глобальний саміт миру, що відбувся у Швейцарії 15–16 червня, викликав певну розгубленість серед тих, хто очікував від нього зрушень у бік закінчення війни. Найпоширеніші запитання, що їх обговорюють за результатами цього заходу: "Так до чого ж у підсумку домовилися?" і "Чи можна змусити Путіна виконувати домовленості, досягнуті без його присутності?"

Щодо другого, то тут відповідь дала італійська прем'єрка Джорджа Мелоні. У своєму виступі вона так і сказала: "Якщо Росія не погодиться з умовами, ми змусимо її здатися". Перед тим як скептично відмахуватися від заяви Мелоні, варто згадати про історичний досвід. Адже і Тегеранська, і Ялтинська, і Потсдамська конференції проходили без присутності нацистської Німеччини. Думка Гітлера на той час уже нікого не цікавила. Але саме на тих переговорах було закладено основи повоєнного миру, який сьогодні так маніакально намагається зруйнувати Володимир Путін.

 

Підсумковий документ саміту багато хто критикує за його компромісний характер. Але тут слід враховувати, що він і не міг бути інший через велику кількість різноспрямованих учасників. Загалом було представлено 92 країни та вісім світових організацій: Рада Європи, ОБСЄ, Організація американських держав, Єврорада, Європейська комісія, Європейський парламент, ООН і Вселенський патріархат. Проте цікавішим є список тих, хто не підписав спільної декларації: Саудівська Аравія, Бахрейн, Ватикан, Таїланд, Індія, Індонезія, Мексика, Південно-Африканська Республіка, Бразилія, Об'єднані Арабські Емірати, Вірменія, Лівія та Китай, чиїх представників узагалі не було на заході. Що в цьому переліку робить Вірменія – велика загадка, але інші країни явно продовжують плекати надії побути в цьому процесі миротворцями. Тому намагаються не злити Кремль, особливо Китай, що має свій "мирний план", у якому Росія отримує зняття санкцій і все, що захопила, а Україна не отримує жодних гарантій, що, після того як відновиться російська військова міць, захоп­лення нових українських територій не продовжаться.

Щодо ухвалених рішень, то учасники погодилися, що мають спільне бачення у трьох аспектах:

– Ядерна безпека. Українські атомні електростанції й установки, зокрема Запорізька АЕС, повинні працювати безпечно та захищено під повним суверенним контролем України й відповідно до принципів МАГАТЕ та під її наглядом. Будь-яка загроза або використання ядерної зброї в контексті війни в Україні є неприпустимими. Показово, що генеральний директор МАГАТЕ Рафаель Гроссі на саміт не приїхав, пояснивши це тим, що не хоче змішувати питання технічної безпеки з політикою.

– Продовольча безпека. На думку підписантів, українська сільськогос­подарська продукція має постачатися безпечно та вільно зацікавленим третім країнам. Цікаво, що про цей пункт думають польські фермери, які знову заблокували кордон, через те що в Іспанії полуниця зріє краще, ніж на їхніх городах?

– Звільнення полонених і депортованих. Підписанти погоджуються, що мають відбутися повний обмін усіх військовополонених і бути повернуті додому депортовані та незаконно переміщені українські діти, а також інші незаконно утримувані цивільні особи. Цікаво було б почути з цього приводу доповідь Червоного Хреста або принаймні дізнатися, коли вони планують розпустити свою російську філію, яка ігнорує обов'язок розшукувати та відвідувати незаконно утримуваних.

І тут ми маємо констатувати, що в цій війні Україні доводиться боротися не тільки з російською агресією, а й зі світовою інертною бюрократією. Мирний процес, означений у фінальних документах Глобального саміту миру, має ґрунтуватися на Статуті ООН та повазі до міжнародного права. І це добре, бо означає, що Росії не вдалося підмінити принцип сили права на право сили. Адже сьогоднішня ситуація стала можливою тому, що Право ніякої осяжної сили не має і спирається винятково на декларації. Не існує дієвих механізмів, щоб змусити порушника дотримуватися принципів. Тому наступні зустрічі в рамках Саміту миру мали би зосередитися на розробці механізмів примусу, до якого закликала італійська прем'єрка.

Натомість ми бачимо щось геть протилежне. Президентка Швейцарії Віола Амгерд під час пресконференції за результатами першого Саміту миру в Бюрґенштоку заявила, що міжнародна спільнота може підготувати простір для прямих переговорів між Україною та Росією. Характерно, що напередодні саміту Володимир Путін, анітрохи не ховаючись, озвучив передумови для початку переговорів з Україною. За його словами, щойно Київ відведе війська на адміністративні кордони Донецької, Луганської, Херсонської та Запорізької областей, відмовиться від вступу до НАТО, а з Росії буде знято всі санкції, він оголосить "наказ припинити вогонь і розпочати переговори". Страшно навіть уявити, про що піде мова на цих переговорах. Виведення військ із Києва? Повернення на царство Януковича? Масова страта всіх українських військових, яких Кремль називає не інакше як незаконними військовими формуваннями? Яке підґрунтя для переговорів між Україною та Росією воліють підготувати "замирці", якщо самих тільки передумов, висунутих Путіним, достатньо, щоб зрозуміти, що цей маніяк кидає виклик усім мислимим і немислимим правилам та нормам міжнародного права? Путін намагається зруйнувати наявний світоустрій. А тому Україна не може самотужки вести переговори з ним замість всіх тих, хто зацікавлений у збереженні цього устрою.

 

Заклики запросити Росію на наступні саміти чи принаймні враховувати її інтереси в одному реченні зі словами про повагу до Статуту ООН звучать шизофренічно. Багато хто у світі воліє сприймати процес досягнення миру в Україні як щось локальне. Тобто таке, що не має стосунку до загальнолюдської проблематики. Москва робить спробу отримати від світу згоду на встановлення диктату військово потужних країн над усіма, в кого немає сил відбитися від їхніх "інтересів". Саме тому Путіну вдалося створити вісь зла, до якої входять найогидніші режими планети. І саме через "гнучкість" колективного Заходу багато країн так званого Глобального Півдня не поспішає стати на бік захисту міжнародного права й усе помітніше мігрує в бік Росії та Китаю. Така ситуація небезпечна. Вона знову роздирає світ на полюси.

Невдалою також є ідея проведення наступного саміту миру до виборів у США. Питання України вже стало частиною американської внутрішньополітичної боротьби. Восени Байдену буде явно не до самітів. Але відсутність суттєвих результатів може стати фактором, на якому зосередиться його опонент. Ми точно хочемо, щоб Трамп виклав наше майбутнє в передвиборчих тезах для свого далекого від зовнішньої політики електорату? Достатньо того, що він усіляко критикує надання військової допомоги Україні й обіцяє перекласти фінансову відповідальність за мир у Європі на самих європейців. Не варто нагадувати про його "мирний план 24 годин", проводячи саміт, на якому або не буде Путіна, або переговори з ним будуть не такі результативні, як бачить їх Трамп. Краще зосередитися на визначенні стратегії примусу Росії до миру. Щоб не залишати можливості популістам, яких у наступні роки у світовій політиці може побільшати, перетворити мирний процес на "примус України до поразки".

Цілком імовірно, якщо надалі ініційований Україною Глобальний мирний саміт вдасться перетворити на загальносвітову дискусію про устрій післявоєнного світу, зацікавленість учасників у його результативності може суттєво зрости. Інакше кажучи, головним результатом саміту є перспективність його розвитку в щось більше, що таки приведе світ до мирного майбутнього.

×