"На 200 чоловік мали 50 автоматів. Якщо бійця підстрелять, казали хапати його зброю і продовжувати бій"

ДЕВ'ЯТЬ ДНІВ У ПОЛОНІ БОЙОВИКІВ БУВ ЮРІЙ КРИЖБЕРСЬКИЙ

КОЛИ В БЕРЕЗНІ ПАРУБІЙ (АНДРІЙ ПАРУБІЙ – СЕКРЕТАР РАДИ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ ТА ОБОРОНИ З ЛЮТОГО ПО СЕРПЕНЬ 2014 РОКУ. – "КРАЇНА") ОГОЛОСИВ ПРО ЧАСТКОВУ МОБІЛІЗАЦІЮ, Я ПІШОВ В АРМІЮ. У травні з Полтави на Луганщину направили 12 людей. Дізналися, що будемо в добровольчому батальйоні "Айдар". Тоді ніхто не розумів, що це означає. Коли приїхали, там було близько 200 чоловік.

В АРМІЇ СТРУКТУРА ЗРОЗУМІЛА – Є ІЄРАРХІЯ У ЗВАННЯХ, ПІДПОРЯДКУВАННІ. А в "Айдарі" неясно було – в якій ми роті, якому взводі. Товариш порадив пройтися повз намети. Там надписи: "Медвежа сотня", "Афганська сотня", "Сотня чорних", "Дика сотня". Майданівці розділилися по групках.

ОПЕРАЦІЇ ГОТУВАЛИ ШВИДКО – ЗА ДВІ-ТРИ ГОДИНИ. Не було ні касок, ні бронежилетів. Та хлопці з Майдану почувалися спокійно. Під час мінного обстрілу боєць бігав із біноклем – від бліндажа до бліндажа. Видивлявся – звідки луплять, щоб точно доповісти.

НА 200 ЧОЛОВІК МАЛИ 50 АВТОМАТІВ. Нам сказали: якщо почнеться атака, бійці без зброї мають бігти на склад, брати ящики з гранатами та кулями, відносити їх на вогневу позицію й заряджати рожки. Якщо бійця з автоматом підстрелять, мали хапати його зброю і продовжувати бій. За півроку ситуація з постачанням покращилася.

Юрій КРИЖБЕРСЬКИЙ, 30 років, боєць батальйону ”Айдар”. Народився в Полтаві. Батьки розлучилися, коли синові було 4 роки. Мати – підприємець. Із батьком не спілкується – той живе у Польщі. Закінчив Полтавський національний технічний університет ім. Кондратюка. Працював програмістом-аналітиком у торговельній компанії. Займався тайським боксом, відвідував військово-спортивний центр ”Воїн”. У батальйоні ”Айдар” служить із травня 2014-го. 17 червня під час бою за місто Металіст на Луганщині потрапив у полон до бойовиків. Отримав осколкові поранення правого ока й ноги. Дев’ять днів його тримали в підвалі Луганської облдержадміністрації. Відпустили завдяки домовленостям керівника центру звільнення полонених Володимира Рубана. Після двох місяців лікування повернувся на Донбас. Слухає рок. Фільм ”Утеча із Шоушенка” дивився вісім разів. Остання прочитана книжка – ”Я был на этой войне” В’ячеслава Миронова. Мріє завести собаку породи хаскі. Має кохану

КОЛИ ВПЕРШЕ ЇХАЛИ ЗОНОЮ АТО, ПЕРЕД КОЖНИМ БЛОКПОСТОМ ЗМЕНШУВАЛИ ШВИДКІСТЬ, ЩОБ ПРИДИВИТИСЯ: наші там чи ні. Постійний адреналін, стискаєш автомат. За рік зону АТО вивчаєш досконально. Коли бачиш кущ – знаєш, на чиїй території він росте.

НАЙБІЛЬШЕ БРАКУЄ АКТИВОВАНОГО ВУГІЛЛЯ. Вода в Луганську мутна, тхне сірководнем, має гіркуватий присмак. Бутильована – не набагато краща. Перші два тижні страшенно болить шлунок. Потім організм звикає.

ДО СТАРОБІЛЬСЬКА ПРИЇЖДЖАЛИ ОЛЕГ СКРИПКА І ЛЕСЬ ПОДЕРВ'ЯНСЬКИЙ. Про Подерв'янського, думаю, місцеві мало знали. Бо багато поприходили з дітьми. Після перших монологів масово йшли.

НАДІЯ САВЧЕНКО БУЛА З НАМИ В ОДНІЙ ЧАСТИНІ. Ділова, рішуча. Якщо сказала два плюс два буде п'ять – значить, так і є, ніхто не суперечить. Коли в батальйон привозили гуманітарну допомогу, вистроювала всіх у ланцюг розвантажувати. Сприснути нікому не вдавалося.

ЗВИНУВАЧЕННЯ РОСІЇ НА АДРЕСУ САВЧЕНКО – НАДУМАНІ Й БЕЗГЛУЗДІ. Говорять, вона корегувала вогонь. А того дня постійно була в нас на виду. Зараз її важко впізнати, дуже схудла. Але характер!

У ВОРОГА ДОВОДИЛОСЯ СТРІЛЯТИ НА УРАЖЕННЯ. Це війна: або ти, або – тебе. Після бою намагаюся не думати про це.

НАЙВАЖЧИМ БУВ БІЙ ЗА МЕТАЛІСТ. 17 червня під'їхав комбат Сергій Мельничук (зараз – народний депутат. – "Країна"). Сказав: четверо хлопців бігом у машину. Дорогою старшина батальйону з позивним "Батя" пояснив, що на нашу розвідку напали у гольф-клубі, треба підмога.

СЕПАРАТИСТИ ВІДКРИЛИ ВОГОНЬ. Ми повискакували з машини, побігли в "зеленку". Звідти – повзком. За 150 метрів почули, як свистять кулі. Коли по нас почали працювати міномети, наказали відійти. Далі було те, чого досі зрозуміти не можу.

ПІД'ЇХАВ НАШ ТАНК І ДВА БТР. НА ОДНОМУ З НИХ СИДІЛА НАДІЯ САВЧЕНКО. Вона крикнула: "Полтава, на броню!". Поїхали до гольф-клубу, там лишалися поранені й убиті. Зробили зачистку. Потім сіли на танк і чомусь поїхали в бік того ж перехрестя, де нас обстріляли. За 500 метрів до нього нас накрили з РПГ. Кілька разів влучили в танк. Хлопці, які сиділи на броні, розлетілися в різні боки. Танк палав. Навідна апаратура не працювала. Зайняли оборону в 3-поверховому цегляному будинку. Нас було четверо. Механік отримав поранення в голову, непритомнів. На один наш постріл бойовики відповідали з кількох стволів. Думав про одне: як правильно зайняти позицію. Командир танку шмаляв на два сектори. Постійно запитував, чи живі. Бій тривав кілька годин. Відбиватися було нічим.

ІЗ ТАНКІСТОМ ВІТЬКОМ ЗАБІГЛИ НА ДАХ БУДИНКУ. У кожного – по гранаті. Була думка підірватися. Потім кинули їх на сходи. Бойовики кричали: здавайтеся! Зі мною зв'язався штаб АТО. Наказали триматися. Мовляв, підмога проривається. Але не дочекалися її.

БОЙОВИКИ РОЗІГРАЛИ СЦЕНКУ. Вдавали стрілянину – наче прийшли наші. Ми запитали пароль. Кажуть: правий сектор. Зрозуміли, що дурять. За деякий час вони почали штурм. Сильно нас побили. З будинку виводили попід руки. Командир танку залишався на другому поверсі. Коли до нього підійшли, підірвав гранату з собою.

У ПІДВАЛІ ЛУГАНСЬКОЇ ОБЛДЕРЖАДМІНІСТРАЦІЇ Я ПРОБУВ ДЕВ'ЯТЬ ДНІВ. Це маленька кімнатка, десь 2 на 2 метри. На підлозі старий матрац, на стелі жевріє лампа. Перші три дні думав – не переживу. Постійно били. Особливо коли дізналися, що я народився в один день із Гітлером. Цей факт став доказом того, що я – фашист. Копали, били палками, гумовими дубинками. Поронули праву ногу. Вітькові ножем протягли від стегна до коліна. Утратив багато крові. За півгодини прийшла їхня молода лікарка. Запропонувала джгути навколо шиї обмотати, щоб менше мучилися. Ми промовчали.

У СУСІДНІЙ КІМНАТЦІ ТРИМАЛИ МІСЦЕВОГО ХЛОПЦЯ РОКІВ 20. Підозрювали, що він – розвідник. Його лупцювали всю ніч, робили чотири підходи. На ранок лікар констатував крововилив у мозок.

НАС ІЗ ВІТЬКОМ ПОСТАВИЛИ ДО СТІНКИ Й СКАЗАЛИ ОБРАТИ: смерть чи присягу ЛНР. Я обрав перше. Вітьок – друге. Його забрали. Біля мене випустили автоматну чергу й відвели в камеру. Повторювали таке ще кілька разів. Про долю Вітька мені невідомо. Зрадником його не вважаю. Хто знає, як скористався ситуацією?

З ПОЛОНУ МЕНЕ ЗАБРАВ ВОЛОДИМИР РУБАН (керівник центру звільнення полонених ГО "Офіцерський корпус". – "Країна"). Дорогою заїхали в Горлівку, мали обміняти ще одного українського офіцера. Ігор Безлер (керував горлівськими терористами з квітня по листопад 2014-го. – "Країна"), коли побачив мене – брудного, побитого – наказав відправити в душ. Принесли форму, повели до лікаря. Їхня розмова з Рубаном зайшла в глухий кут. Безлер не віддав ще одного полоненого.

ПРОТИ НАС ВОЮЮТЬ РОСІЙСЬКІ СПЕЦІАЛІСТИ. З 300 метрів із РПГ влучають у танк на ходу. Шахтарі на таке не здатні.

ВІЙНА ДЛЯ МЕНЕ РОЗДІЛИЛАСЯ НА ДВА ЕТАПИ – ДО ПОРАНЕННЯ І ПІСЛЯ. Спочатку бойові дії на Донбасі були постійні. Перекроювалася лінія зони АТО. У вересні, після госпіталю, це вже була війна артилерії. Зіткнень піхоти, танкової бронетехніки майже не траплялося.

ПІД ЧАС ПЕРШОЇ РОТАЦІЇ ЗДРУЖИВСЯ З ТРЬОМА ЗЕМЛЯКАМИ – ТОЛІКОМ ГОЛОВЧЕНКОМ, ТАРАСОМ СИНЯГОВСЬКИМ І КОЛЕЮ ЧЕПІГОЮ. Коля загинув під Металістом. Ми разом сиділи на броні. Добряком був, готовий віддати останнє. Серед нас мав найбільший військовий досвід. Ділився хитрощами. Наприклад, як відмити автомат від солідолу. Толікові Головченку морально було важко – вдома лишив дружину, дітей. Він віруючий. Коли потрапив у полон, попросив бойовиків принести йому Біблію. Ті здивувалися: ти ж каратєль, хіба віруєш у Бога? Але дали. З Тарасом пересікалися до мобілізації у військкоматі. Мав гарного чуба. У полоні його відрізали.