На моє життя вплинули двоє студентів. Я народився із вродженим розривом кишечника. Ніхто з лікарів не брався оперувати. 1966 року після таких операцій виживав один із тисячі. На другий день після народження мене прооперували двоє аспірантів Івано-Франківського медичного інституту - хлопець і дівчина.
Навчання у Львівському університеті припало на часи перебудови. Виникало багато сумнівів і питань, які стосувалися України, Галичини. А нам казали - нащо вам то треба? Від знайомих почув, що в Московській духовній академії з дореволюційних часів збереглася одна з найкращих бібліотек. Це була одна з причин поїхати туди вчитися.
Отець Антоній, який готував мене до вступу, мав зв'язки у Санкт-Петербурзькій духовній семінарії. Пішли ми з мамою до квиткової каси. А в ті дні у Росії проходив Всесвітній фестиваль молоді. Нам повідомили: "Ленінград уже закрили. Москва закривається через три дні". Отак я поїхав у Москву.
Мій наставник перед поїздкою сказав: зайдеш у Лавру (у місті Загорськ, тепер Сергіїв Посад, розташовані монастир, музей, семінарія й академія. - "Країна") - не виходь, доки не складеш іспитів. Чому так, я зрозумів за кілька днів. У нашу квартиру в Калуші подзвонили. Прийшли чоловік і жінка із КДБ. Пропонували батькам перевести мене в Московський університет, обіцяли допомогти вступити в будь-який вуз Радянського Союзу, аби тільки я забрав документи із семінарії. А мій однокласник із Львівщини, зараз священик, 14 разів поступав. Разів 10 його знімали з поїзда, щоб не потрапив на екзамени.
За півроку навчання я вперше поїхав додому на канікули. Шість місяців не чув української мови. Ніч. Поїзд стоїть у Львові. Ідуть вантажники і між собою розмовляють галицьким говором. Як у мене тьохнуло серце!
Моє життя ділиться на дві епохи: до семінарії та після. Хоча тоді я не знав, що це й був найскладніший вибір. Тепер розумію, як багато мені доведеться відповідати перед собою, перед близькими, перед Богом.
Хотів стати монахом. Тоді не думав, що не зможу спілкуватися з жінками. Коли робиш вибір, переважають думки іншого рівня. Питання, на яке досі не маю відповіді, - чому я цього не зробив. Не збагну, які механізми спрацювали.
Якщо батьки віруючі - вони мають дати дозвіл на монашество. Мама плакала, але якось звикла до тієї думки. Батько на час мого приїзду втік із Калуша, щоб не мати цієї розмови. А потім я зустрів Аню.
У мене були дівчата, і що сказати - дуже гарні. Але коли побачив її, щось сталося. Ми були знайомі три вечори. Потім я ще на один день приїхав - подали заяву. На п'яту зустріч пішли під вінець.
Любов не дається. Вона є. Справжня любов між чоловіком і жінкою має часточку Божественної любові. Коли закохуємося, ми ж віримо, що це не сьогодні до сьомої вечора. І не на місяць. Віримо, що навіки. Я справді щасливий, бо знаю: матушка тільки Бога любить більше за мене.
Я - не найкращий батько. Коли почав зводити храм, хлопцям було 2 і 4 роки. Частина батькового виховання пішла в будівництво храму. Я багато чого не зробив. Через це синам уже важко. Оце "виправлення на ходу" часто не проходить.
Кожен батько має дати дітям розуміння себе в світовій ієрархії: чому я в цьому світі перебуваю саме в цьому місці. Це дасть усвідомлення, як ставитися до людей, як будувати стосунки у своїй сім'ї.
Ми карали дітей. Але нічого розумнішого за наших батьків не придумали - ставили на гречку.
Ніколи не залагоджуємо проблем синів по-різному - в одній кімнаті сказав одному одне, а другому - друге. Завжди однаково. Інакше воно через 40 років, але вилізе.
Я все зазвичай вирішую швидко, майже спонтанно. Рідко коли виношую рішення. Але життя показує, що другий варіант правильніший.
Батько навчив мене точності й відповідальності. Він був бригадир, майстер-будівельник. Якщо, збираючись на роботу, затримувався на 30 секунд чи хвилину, вже сварився з мамою, що він може підвести людей. Мене дратує, коли хтось виявляє непунктуальність.
Я занадто переживаю поразки. Коли обставини тебе помнуть, занепадаєш духом. Доки не згадаєш: а чого ти хотів? Думаєш, сам багато досягнеш? Не своєю силою, а насамперед поміччю Божою.
Без праці нічого не буває. Мені дуже багато чого вдалося. Але все з великою працею.
Люди не можуть порозумітися, бо не чують одне одного. І не бачать. Декому - то вже й не дано
Сприймаю людей позитивно. Мої близькі кажуть, що я не розумію світу. Потрапляю на різних аферистів. Матушка на це говорить: "Лох платить завжди".
Найбільше через нас страждають найближчі.
Люди не можуть порозумітися, бо не чують одне одного. І не бачать. Декому - то вже й не дано.
Розділити радість складніше, ніж горе.
Найгірше, що я бачу і чого боюся, - те, що в Євангелії називається "теплохладність". Це як кажуть - ніякий, ні риба ні м'ясо. Таких дедалі більше - він розуміє тільки себе, а до решти байдуже. І що більше себе він бачить і за себе переживає, то байдужіший до всього іншого.
Боюся дуже, щоб Господь не дав мені занедужати на таку хворобу, що я не встигну покаятися.
Із вересня 1995-го по вересень 1996 року в Софіївській Борщагівці сталися 16 самогубств. Монахи порадили взяти чудотворні ікони в монастирях, мощі святих і хресним ходом рушити по селу. Ми читали молитви й окроплювали оселі. Після того за 15 років були лише кілька суїцидів. Село дуже складне. Більшість людей із багатих сімей. А в духовному сенсі - пустка. Тут ніколи не було храму - ні до революції, ні після.
Щастя - це такий стан, коли є повна гармонія. Як красиве тіло й добре серце.
Я хотів займатися наукою. Не впевнений, що був би щасливий. Бо для мене щоденне спілкування з людьми - це те, що дає сили й бажання щось робити. Щастя - коли бачиш здорову дитину, очі батьків, які просили молитися за неї. Коли ти був причасником тієї Божої допомоги - це незбагненне щастя. А особисте: хліб на столі є, що взути є - і добре.
Дружба не поступається любові. Любов може охолонути, але дружба в найвищому сенсі - то дуже багато. Хороший друг - це людина, якій можеш довіритися, поділитися найдорожчим, коли за тим нічого більшого немає.
Серед моїх друзів є жінки. Вони вміють дружити набагато серйозніше за чоловіків.
Друзі з дитинства - в цьому є якась співзвучність душ. Минають 10-15 років, зустрічаєшся, і таке враження, наче говорили вчора. З ким знайомий років 20 - усе інакше. Зустрічаєшся і приглядаєшся, чи він так само дивиться на ті речі, як колись.
Див дуже багато. Сучасний світ не розуміє, коли говорить про диво. Ми звикли до шоу. А Господь творить дива у спокої. Учора приїхав чоловік на бесіду. І в цей же час прийшов інший - освятити хрестика. Виявляється, один другому того хрестика подарував років вісім тому. І вони не бачилися відтоді.
Приходить чоловік до храму - чорний. Його дитинка півтори доби як народилася. Лежить в Охматдиті, у відділенні серцевих патологій. Має три хвороби, й кожна з них - смертельна. Наступного ранку я похрестив її в реанімації, просто в кювезі. Батько телефонує за 2 години: консиліум лікарів не підтверджує вчорашніх діагнозів. Аналізи, знімки, УЗД після хрещення зовсім інші. У чомусь лікарі могли помилитися. Але такі хвороби не минають за добу. Господь показав своє чудо.
Ми відповідальні за те, щоб не загубити свій талант. Думаю, я закопав талант гри на музичних інструментах. Учився на баяні, фортепіано, барабанах.
В ідеалі брехня не буває виправдана. Але життя показує - іноді краще промовчати, не звернути увагу, вдати, що не побачив.
Українцям треба перестати говорити: ми Богом обрані, все у нас є, земля така родюча і ми працьовиті. Цим і нас обманювали, і ми самі себе. Потрібно трудитися.
Я не шукаю людей, які могли б дати гроші на церкву. Якщо ти справді переймаєшся своєю справою, то обов'язково знайдуться ті, хто захочуть бути поруч. І тоді кожен дає те, що має.
До 2008 року любив їздити нічним Києвом, коли йде дощ. Потім стали роздавати кредити всім підряд, з'явилося забагато машин, і стало незатишно.
Криза середнього віку - що це таке?
2 
1
Коментарі
5