"Литовці, поляки, білоруси й українці повинні триматися разом"

Згадайте 24 лютого 2022 року. Як дізналися про початок широкомасштабної війни в Україні?

– Вранці 24 лютого було весілля в мого старшого сина. Радісна й важлива подія в житті нашої родини, а тут таке горе. Два дні телевізора не вимикав. Я відчував вибух емоцій – обурення, гнів і розпач: що далі? Чи вистоїть Україна? Було зрозуміло лише, що загроза – велика, росіяни можуть зайти в Київ, а в нас буде багато біженців. Польща доволі швидко зреагувала, ми чекали реакції Європи та світу. Коли ваші війська відбили атаку в районі аеропорту в Гостомелі та відкинули росіян подалі від Києва, стало зрозуміло: Україна витримала удар і впорається з агресором. Хоробрість і рішучість кожного українського воїна та громадян спонукали Захід підтримати вас.

Я одразу зателефонував українським колегам, запропонував допомогу. На жаль, на третій день війни внаслідок бомбардування Києва загинув член знімальної групи серіалу "Кава з кардамоном".

 

Ви багато знімалися в Росії. Чому стали на підтримку України?

– Підтримка України була єдиним можливим для мене вибором, як і для будь-якої нормальної людини, яка розуміє, що таке зло. Хоч я до кінця й не вірив, що таке може відбутися. Був зачарований російською літературою, фільмами, аж раптом виявилося, що за цією культурою стоїть бандит. Відчуття, наче мене ошукали.

У російських фільмах роками знімалися українські, латвійські, польські артисти, зокрема Кшиштоф Зануссі, Данієль Ольбрихський. Вважалося, що є одна кінематографічна спільнота, творці розповідали історії, показували казку. До 2022 року ніхто не розумів, що насправді йде війна. Тому після широкомасштабного збройного нападу на Україну я подзвонив своєму агенту в Росії і сказав: доки Путін живий, я туди точно не приїду.

Вас підтримало оточення?

– Родина, друзі – всі були мої однодумці. І це було не лише про те, щоб дати гроші, а й привезти-перевезти, щось десь дістати. Так вчинило тоді багато поляків. Чому? Бо в нас жива пам'ять предків. Польща була під окупацією Росії, Австро-Угорщини. Заслання, депортації, вбивства, біженці – це все ми пам'ятаємо. Допомога поляків була щира, це був поклик серця, демонстрація того, що ми вас розуміємо, ми з вами. Великою відповідальністю держави, засобів масової інформації надалі є недопущення непорозумінь між нашими народами. Потрібно, щоб біженці з України відчували себе в безпеці у Польщі. Хоча в нас різні культури й суспільства, але потрібно об'єднатися, щоб більше розуміти одне одного. Це велика робота для всіх – від урядів до громадських організацій, від діячів культури до журналістів.

Чи говорили зі своїми російськими колегами?

– Мабуть, лише тижнів через два від початку війни я спохопився: "А що ж мої колеги з Росії"? Відповідь здебільшого була: "Що ми можемо зробити?" Деякі мене шокували підтримкою Путіна. З ними ми розлучилися назавжди. Колеги з радикально протилежною думкою не могли залишатися у країні-агресорі та, попри успіх, роботу, шанувальників, гроші й майбутнє, виїхали звідти. Дехто соромився. Були й такі, які нормально почувалися. На моє запитання, чи не заважає їм знімання пропаганди, виправдовувалися великими колективами, які очолюють, і зароблянням на хліб.

Чим відрізняється нинішня гібридна форма російського імперіалізму від нацизму та фашизму?

– Залишимо право визначати терміни й давати їм характеристики експертам у галузі історії та політології. Проте достатньо послухати промови Путіна й порівняти їх зі спічами Гітлера. У них однакова риторика. Мовляв, у цих людей немає своєї мови, культури, історії, тому вони не заслуговують на свою країну. Там де є імперіалізм, там обов'язково є ворог.

Режими завжди будують на великій кількості смертей. Уже тисячі вбитих і закатованих, багатьом росіянам це подобається. Проблема полягає ще й у тому, що імперія – велика, а люди, які в ній живуть, – маленькі, бо думають, що від них нічого не залежить. Мовляв, нехай ми раби, але ж імперці. Росіяни не знають, що це таке – бути вільною особистістю у своїй країні. Раніше був цар, потім комуністичний режим. А де ж поділася ідентифікація інших народів, які перебувають у цій імперії? Де їхні мова й культура?

Така багата країна, в якій є все для щасливого життя: нафта, газ, ліси, земля. Навіщо ще кудись лізти? Розбудовуйте свою державу, щоб у ній цвіли сади, будьте заможним суспільством, розвивайте культуру, живіть у мирі. Але ж ні.

На жаль, досі певні прояви нацизму й фашизму час від часу бувають у різних країнах. Якісь окремі люди, організації. Ми називаємо їх радикалами. Ці ігри завжди вигідні комусь, для них важливий хаос.

На ваш погляд, це війна Путіна проти України чи російського народу проти українського? Іншими словами, чи продовжиться війна, якщо Путіна не стане?

– За війну з українцями відповідає російський народ. Дивно, та вони вважають себе жертвами, мовляв, це їм погрожують, а вони тільки захищаються. Їм невтямки, що ці, в їхньому розумінні хороші, люди насправді вбивають інших людей. Вони повинні осягнути всю глибину своєї провини та покаятися. І не лише за це, а й за жахи сталінізму, за дві війни в Чечні, за все інше, що вони накоїли. Однак не думаю, що це скоро відбудеться. Єдине, що може змінити їх, – світова культура, фільми. Якщо навіть припустити, що Росія зміниться, стане нормальною країною, чи зможе мати партнерські міжнародні відносини, економічні, культурні – для мене питання.

Чи існує російська душа?

– Звісно, ніякої "русской души" не існує. У кожної нації є свій дух. Існують певні риси характеру, притаманні Східній Європі. Ми гостріше відчуваємо швидкоплинність життя, розуміємо одне одного. Наприклад, я вважаю, що поляки – романтичні, особливо Схід Польщі, звідки я родом, дружні, щедрі, прості, з широкою душею. До речі, допомога поляків українцям якраз демонструє цю романтичність. Достатньо послухати музику Фридерика Шопена, щоб це зрозуміти, або почитати Адама Міцкевича. Захід – більш логічний, іронічний, потайливий.

Після лютого-березня 2022 року мене взагалі перестала хвилювати "русская душа". Доки не буде усвідомлення провини і прохання про прощення, немає навіть про що говорити.

 

Що під час війни може сказати культура, коли говорять гармати?

– Розповідати правду. Саме тому на початку війни я не стояв осторонь, а розповів історію за допомогою документального фільму "Усе буде добре" з циклу "Людина до людини". Фільм про українських матерів і дітей із Донеччини й Запоріжжя, які втекли від війни. Було важко навіть слухати ці історії. Але я тому й назвав так фільм, бо вірю, що у вас все неодмінно буде добре. У нашій сім'ї так підбадьорюють одне одного, якщо стається щось погане. Навіть коли, здавалося б, надії вже немає, мати обіймає дитя і каже, що все буде добре. Часом необхідні одна-дві фрази, щоб повернути людині впевненість у її силі, тому фільм починається з голосу дівчини, яка каже: "Ми все витримаємо й переможемо".

Яка історія з документального фільму "Людина до людини" вразила найбільше?

– Один із головних героїв мого фільму на запитання, ким хоче бути, коли виросте, сказав: "Військовим, щоб боронити свою Батьківщину". І ще одну річ я зауважив під час футболу між українськими дітьми та нашими. Поляки сприймали гру як гру, такі собі м'якенькі, пухнасті, солодкі діти. А українці одразу були заточені на перемогу, сильніші, потужніші, заповзятіші.

Та найбільше мене вразили епізоди, які не увійшли у фільм: розповіді про розстріли автомобілів із жінками й дітьми, про те, як буряти загиджували квартири, чинили насильство. Жінка із Сіверськодонецька пригадувала, як під час бомбардування міста закрила собою дитину.

Україна переможе?

– Я не бачу іншого сценарію. Є політична реальність. Не хотілося б, щоб конфлікт заморозили через бажання повернутися до нормального життя. Бо воно не буде нормальне та спокійне. Все одно російські бандити проявлятимуть агресію. Захід має надавати підтримку. Тішить, що лідери країн Європи розуміють, що для перемоги необхідна розвинена військова індустрія. Менше потрібно про це говорити, більше діяти.

Багато залежить і від вас самих. Необхідні великі зміни всередині країни. Адже Путін завжди атакував ті нації, які були роз'єднані, зокрема й через корупцію. На жаль, нині ми бачимо людей, які заробляють на цій війні. Та про свої проблеми ви й самі знаєте. У мене запитання: ви одне одному довіряєте? Тактика України "пройти між крапельками" вже не працює, вона допомагає Путіну. Йому вигідне суспільство егоїстів, хитрих людей, які усе гребуть під себе і для себе. Я зараз не кажу про тих людей, які живуть під щоденною загрозою, для яких постає питання виживання.

В інтерв'ю ви говорили: "Нині будується легенда й міф України. Росія створила проти себе такого бультер'єра, що нічого не ладна зробити". На що здатен цей бультер'єр і що він уже зробив?

– Сталося об'єднання держави, виник дух нації – це важливо. Ви хоробрі, неодноразово показували світові, як потрібно об'єднуватися. Цінності українців можуть змінити європейську культуру. Те, чого ви навчили, зокрема Польщу, це солідарність, відповідальність, робити максимум із того, що можеш. Українці в мене асоціюються з картиною Іллі Рєпіна "Запорожці пишуть листа турецькому султану".

Раніше поляки думали, що є захистом для Заходу: воювали з росіянами, турками, зупинили Російську імперію. Тепер ним є ви. Після перемоги в України буде досвідчена армія з потужними спеціалістами, готовими взяти на себе відповідальність. Вони і їхні сім'ї заслужили іншого життя. Вірю, що ці люди розбудують нову державу. Без України немає і не буде безпечної Європи. Уже очевидно, що литовці, поляки, білоруси й українці повинні триматися разом. Що більше між нами суперечок і незгод, то краще для Росії.

Я тепер готую українсько-польський художній фільм "Дім Європи" про події в Україні 2014-го та 2022 року. У ньому йдеться про те, що в України є велика надія, мрія, яка називається Європа. Хоча насправді ви не є претендентами на вступ, фактично ви вже там. Польща, попри думки купки радикалів, підтримує вас у цій ідеї. Мені як режисеру було цікаво розуміти, з чого це все почалося, що сталося 24 лютого і про те, які надії й очікування в українців і поляків щодо майбутнього. Ми працюємо з українськими партнерами, і я, усвідомлюючи всю відповідальність, хочу розповісти цю історію. Звісно, я у Варшаві можу оцінювати лише те, що відбувається на території Польщі, тому моя стрічка більше для польської та європейської аудиторії.

У Польщі вийшов перший художній польсько-український фільм "Люди" про повномасштабне вторгнення Росії в Україну. Цей проєкт уже назвали містком між народами. Яке враження на вас справив?

– Мене запросили на показ. Серед гостей були інші актори, продюсери, урядовці. Фільм отримав підтримку з боку уряду Польщі. Потужна кінострічка про вбивства в російсько-українській війні. А ще про страх і загрозу, там не можна знайти жодного хорошого росіянина, добре показано імперіалізм. Автор говорив, що це результат його обурення агресією Росії. Там просто якийсь крематорій. Фільм показуватимуть у Польщі, було б добре, якби він потрапив на європейський кінофестиваль. Хоч він і художній, але сприймається як документальне кіно. Наче концентрат того, що ми й так знали про війну з новин. Росіянам було б корисно подивитися.

Чи нині час для художніх фільмів? Адже документальні стрічки набагато страшніші і вражаючі.

– Я все ж думаю, що фільми потрібно знімати. Будь-які. Можливо, не всі будуть готові їх дивитися, але знімати потрібно. І важливо, щоб це було чесно.

×