Закон України "Про засади державної мовної політики", проштампований 3 липня у другому читанні Верховною Радою, був так ретельно проаналізований експертами, що нема сенсу зупинятися докладно на його незліченних недоліках. Якщо геть коротко, то найсуттєвіші застереження до цього документа, більше знаного за прізвищами його одіозних творців – Колесніченка й Ківалова, зводяться до чотирьох пунктів:
По-перше, закон не враховує специфічної – постколоніальної – ситуації в Україні і не передбачає жодних гарантій для української мови, яка в більшості регіонів країни потребує захисту й підтримки значно більшою мірою, ніж панівна російська.
По-друге, низка положень закону допускають використання "регіональних" мов, реально – російської, не поряд із державною, а замість неї. Натомість жодних правових механізмів, що чітко забороняли б, і карали, таку підміну закон не передбачає. Це відкриває широкі можливості для витіснення української мови з ужитку в більшості регіонів країни, ставлячи місцеве україномовне населення в стан найбезправнішої національної меншини.
По-третє, закон, за влучним спостереженням науковця Володимира Кулика, змішує дві різні проблеми, що потребують окремого вирішення: захист мовних прав і захист малопоширених мов. Російська мова не потребує захисту, натомість караїмська не може мати тих самих прав – із цілком очевидної причини своєї малопоширеності. Найрозумніше в цій ситуації – вивести російську мову з числа міноритарних мов, описаних Європейською хартією, і регламентувати її регіональний статус окремим законом, зосередившись не на її захисті – такому ж безглуздому, як і захист англійської чи китайської – а на правових аспектах її використання поряд із державною – проте в жодному разі не замість.
І по-четверте, закон розглядає проблему прав у фатальному відриві від проблеми обов'язків. Право українського громадянина використовувати свою мову в спілкуванні з органами влади й отримувати нею всю належну інформацію матиме сенс лише тоді, коли органи влади матимуть обов'язок спілкуватися з громадянином зручною для нього (а не для себе) мовою. Реально – українською або російською, хоча в окремих регіонах це може бути й угорська, румунська чи кримськотатарська. На практиці це означає, що законом має бути передбачено порядок вишколу та атестації держслужбовців з обох мов – державної та регіональної, а також порядок накладання санкцій за відмову спілкуватися з громадянином зручною для нього мовою – державною чи регіональною. Причому саме в такому порядку: починати будьяке спілкування український державний службовець зобов'язаний державною мовою, після чого, за бажанням громадянина, може перейти на регіональну.
Прикметно, що майже ніхто з критиків Ківаловсько-Колесніченкового закону до проблеми співвідношення прав і обов'язків так і не дійшов – чи то просто не усвідомлюючи важливості цієї проблеми, а чи, навпаки, надто добре розуміючи, що у нашій засадничо неправовій державі обсяг прав і обов'язків визначають собі самі держслужбовці, а не їхні клієнтигромадяни. Здається, лише журналіст Борис Бахтєєв, слідом за Володимиром Куликом, зауважив, що державна мова – хоч одна, хоч дві, хоч чотири – "це передусім обов'язок самої держави. В особі її чиновників, зокрема". Натомість для громадян державна мова – це не обов'язок, а право, зокрема, право отримувати повну й вичерпну офіційну інформацію зручною для громадянина, а не для чиновника мовою. "Власне, розв'язання мовної проблеми, – писав Бахтєєв, – є дуже й дуже простим: коли в моєму діалозі з чиновником – я, а не чиновник, буду вирішувати, якою мовою той діалог вести; коли чиновник підлаштовуватиметься під мене – а не вимагатиме, щоб я підлаштовувався під нього, – лише тоді жодна офіційна багатомовність не буде страшною.
Чітка регламентація мовних обов'язків – із жорстким санкціонуванням за їхнє порушення – мала би протягом певного перехідного періоду поширюватися не лише на державних службовців, а й на всю сферу обслуговування. Лише тоді мовні права громадян – і російськомовних, і україномовних – будуть посправжньому забезпечені.
Схоже, що зовсім не про таку регіональну двомовність – європейського, а не совкового типу – йшлося панам Ківалову-Колесніченку та їхнім прибічникам. Саме тому вони й не допустили жодного обговорення законопроекту в парламенті, протягнувши його суто шахрайським голосуванням. І саме тому ніхто з їхнього табору так і не дав посутньої відповіді на цілком конкретні застереження до законопроекту. Усі їхні контраргументи в масмедіа звелися до суто пропагандистської риторики про "права" – без обов'язків, зрозуміло. Особливо, якщо йдеться про обов'язок забезпечити відповідні права українофобам. А також – до брутальних лайок та інсинуацій на адресу опонентів. Вести жоден суспільно значущий діалог із такими персонажами неможливо. Хіба що – в телевізійних токшоу, де Ірина Фаріон може бути єдиним адекватним для них співрозмовником.
Кожне суспільство має своїх радикалів і фриків, тож не було би для України нічого страшного, коли би партія Колесніченка мала приблизно ту саму електоральну підтримку, що й партія Фаріон, – на рівні 5 відсотків, і таке саме представництво в парламенті – на рівні кількох депутатів. Проте реальна ситуація в Україні істотно відрізняється від телевізійної. Партія українофобів у цій країні в десятки разів чисельніша і в сотні разів багатша. За 20 років вона остаточно утвердила своє економічне й політичне домінування на успадкованій території, і вже не відчуває потреби якихось компромісів з аборигенами.
3 липня ця партія "кинула их, как котят", – за цинічним висловом головного партійного диригента Михайла Чечетова. Якщо "котята" за два роки, починаючи від сумнозвісних "харківських угод", так і не зрозуміли, в чиїй країні і під чиєю владою вони перебувають, бурякові плантації можуть справді бути для них найоптимальнішим місцем.
На 21-му році так званої незалежності нас усіх чекає нелегке усвідомлення, що головними акціонерами тої "незалежності" є колонізатори та їхні нащадки, а не тубільні "котята", яких хазяї країни дедалі успішніше й енергійніше на всі боки "кидають"
Коментарі
25