"Окупантам зараз дають поблажки" - боєць Третьої штурмової про реалії на фронті, глухий кут у війні та втікачів від армії

12

Третя окрема штурмова бригада полку "Азов" вважається однією з найуспішніших на фронті. Окрім низки вдалих операцій, у бригаді на високому рівні налагоджена комунікація із суспільством, рекрутинг та підготовка нових бійців.

Воїни Третьої штурмової виконують задачі на найгарячіших ділянках фронту. Зокрема, на Бахмутському напрямку.

Кореспондентка Gazeta.ua поспілкувалася з бійцем бригади 35-річним Сергієм Євтушенком. Він розповів про свою підготовку у Третій штурмовій, бої, отримане поранення. А також відреагував на резонансну статтю Головнокомандувача ЗСУ у виданні Economist та відповів на питання, яке нині широко обговорюється у суспільстві: чи будуть воювати всі?

 

За місяць до повномасштабного вторгнення почав збирати документи, щоб вступити в територіальну оборону. Багато знайомих воювали, тому вирішив не сидіти вдома. До цього був у "Правому секторі", цікавився стрілецькою зброєю і вмів нею користуватися. Я - націоналіст і проти москалів, бо вони для нас вороги. Тому подумав, що якщо почнеться повномасштабна війна - маю бути готовий до цього.

Спершу мене у складі ТРО перекинули на кордон із Білоруссю. Там були довго. Я хотів перевестися у бойовий підрозділ. У вересні знайшов в інтернеті рекламу, що "Азов" набирає спецпризначенців. Заповнив анкету, пройшов онлайн-співбесіду - і мене взяли. Звʼязалися вже у грудні. Запитали, чи не передумав і попросили надіслати документи. Керівники ТРО дізналися, що хочу піти у Третю штурмову. Тоді без мого відома перевели мене в тернопільську бригаду - і так я опинився під Соледаром. Воював там два місяці, аж поки у березні не вступив в "Азов".

Серйозних тренувань у теробороні не було, тільки іноді їздили на стрільбища. Якось нам принесли анонімне опитування, де було питання: "Чи згодні ви проходити службу у зоні бойових дій". Я відповів, що так, але перед цим не проти пройти спеціалізоване навчання зразків НАТО. За це отримав від командування дисциплінарне покарання - два тижні прибирав комбату кімнату. Такі методи - це пережитки совкової армії, тому й вирішив перевестися у націоналістичний підрозділ із сильним бойовим духом.

 

Просто хотів професійно "мочити" русню. Знайшов ролики в YouTube, завантажив спеціальні програми і тренувався самостійно. Але одне діло готуватись, а інше - потрапити на "нуль". Коли їхав, то навіть думав, що можу злякатись. Але потім звик, вивчив - де "приходи", а де "виходи". Постійно дзвонили рідні й питали, як я. "Найкраща робота у світі", - заспокоював їх.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Який вигляд має Києво-Печерська лавра після ченців РПЦ та які секрети розкрив новий намісник про Павла Лебідя

Головне на передовій - холодна голова. Я знав, куди йду, бо морально себе готував до війни. Вісім разів по нас танком працювали, але по нашому бліндажу так і не влучили. Найближчий приліт був за пʼять кроків. Ми підлітали у бліндажі й вуха закладало. Міни летять - а хлопці борщ варять й смажать на буржуйках грінки з хліба.

Зі штурмовою бригадою після навчань воював на Бахмутському напрямку. Тренування далися в знаки, бо коли ти в піхоті, то важлива фізична підготовка. Доводиться багато бігати в екіпіруванні і з рюкзаком, у якому 500-600 патронів, п'ять-вісім гранат, а ще й взяти пити і їсти щось треба. Бахмут має стратегічне значення, адже повз нього проходять дороги на Словʼянськ і Краматорськ, а у планах росіян було захопити ці міста.

 

У день, коли отримав поранення, наші хлопці відбили й зайняли нові позиції. Ми мали їх підмінити. "Бехою" нас завезли у зону висадки, а я мав запамʼятовувати стежки, які показує провідник. Ішли лісосмугою на відстані близько 10 метрів один від одного - і він наступає на протипіхотну міну. Я знав, що не можна підходити до людини, якщо вона ступила на міну, бо їх там може бути ще багато. Але він кричав, просив про допомогу, тому я вирішив акуратно підійти.

Провідник сидів увесь білий, у руках тримав турнікет і вже втрачав свідомість. Йому відірвало праву ступню. Я затис турнікетом ногу якомога вище, щоб зупинити кровотечу, у цей час підійшов побратим. Він розрізав штани, а я накладав бандажі, бо було багато осколкових поранень. Коли надав першу медичну допомогу, зробив крок у бік, а у провідника біля тазу була захована ще одна міна. Йому пощастило, що він на неї не впав.

Я наступив на ту міну і здавалося, що довго летів угору, як у сповільненій зйомці. Майже не відчував біль, наче просто порізався. Підняв ноги й побачив, що в мене немає лівої ступні - одразу заматюкався. Хлопці вже боялися до мене підходити, тому наклав собі турнікет, став на карачки й почав повзти ближче до них. Побратими надали медичну допомогу, а потім перенесли в "беху", щоб евакуювати. Тільки поклали в машину, а тут в рацію кажуть: "Хлопці, тікайте! На вас авіація летить!". Думав тоді, що згорю заживо в тій БМП, але водій натис на газ, і вдалося відʼїхати.

Лікувався спершу в Полтаві, а потім поїздом відправили у Львів. Тут вже вмовили зробити реампутацію - відрізали пів гомілки, бо протезів окремих для ступні немає. Усі знайомі підтримували, телефонували й хотіли заспокоїти, але заспокоював їх я.

 

Поки на кріслі їздив, було дуже незручно. Не вистачає пандусів, щоб можна було заїжджати в магазини, аптеки. Їх треба робити всюди, і для громадського транспорту, щоб людина на візку могла зручно пересуватися містом. Люди добре ставляться до військових, на вулиці підходять і дякують. Часом стає незручно. Держава забезпечила лікування, і за весь час жодного разу не купував медикаменти за власний кошт.

Планую повернутися на фронт, але багато що вже не зможу робити. По окопах так, як раніше, не побігаєш. Встановили постійний карбоновий протез, із яким треба походити, щоб звикнути. Після 30-денної відпустки зможу пройти ВЛК й знову повернутися у стрій. Я вже навіть на біговій доріжці бігаю. Усім бійцям, які втратили кінцівки, хочу порадити насолоджуватися кожним днем, бо життя продовжується. Від хорошого настрою й рани швидше заживуть.

Фото: надані Сергієм Євтушенком

У Львові не так відчується війна. Іноді бридко дивитися, як якесь 20-річне бидло сидить пʼяне і смажить з друзями шашлики. Не подобається що всі тікають за кордон: чому з однієї родини всі йдуть на фронт, а з іншої - ніхто? Мій молодший брат воював у 33-й механізованій бригаді. За сім днів до мого поранення, 5 червня, під Малою Токмачкою він пропав безвісти. Тіла не знайшли, а лише їхній підбитий М113-й (американський гусеничний бронетранспортер. - Gazeta.ua), навіть крові не було. Імовірно, він зараз перебуває в полоні.

Ті чоловіки, які тікають від мобілізації - усі будуть на передовій. Людський ресурс закінчується, а війна триває півтора року, тому давно пора готуватися. Ніхто не заважає відкрити YouTube і подивитися відео, чи підібрати для себе спецпідрозділ. Зараз можна заповнити анкету будь-куди. Не вистачає якісно підготовлених бійців, бо щоб їхати на передову, треба хоча б кілька місяців тренувань. Усе залежить від командування, але в більшості навчання на дуже низькому рівні. Саме тому пішов в "Азов", бо в батальйоні зовсім інший професійний підхід.

 

Якщо всі далі будуть тікати, намагатися "відкосити", то війна триватиме довго. Українці мають обʼєднатися, як у перші місяці повномасштабного вторгнення. Почали всі забувати про війну, як у 2014-2015 роках, бо тут немає прильотів - і добре. Наша пропаганда працює на вищому рівні, бо люди вірять у те, що проти нас воюють "мобіки", а війна скоро закінчиться - "две-три недели", як казав Арестович. Треба показувати реальність і зняти з народу рожеві окуляри.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Який вигляд має найбільший спальний район України після бомбардувань РФ та як там живуть люди

Ми маємо справу не з "мобіками", а так званою другою армією світу. У росіян багато техніки, вони затягують війну, щоб накопичити свої резерви. Тому я погоджуюся зі словами Валерія Залужного про те, що війна зайшла у глухий кут. Ми змогли вистояти на початку повномасштабного вторгнення і не дали захопити Київ за три дні. Росія - це великий "гопнік", якому треба дати по морді, щоб він відчепився.

Зараз окупантам дають поблажки. Якби нам дали одразу всю техніку, авіацію, а не розтягували це на два роки, то війна б не тривала так довго. Ми б швидко звільнили території, як це було з Харківщиною й Херсоном. А після цього росіяни мали вже багато часу. Накопали бозна-що, усе замінували, тому важко штурмувати їхні позиції. Вихід тільки один - більше допомоги від Заходу, а також сприяння державою розвитку нових технологій, наприклад, для розмінування територій або виробництва дронів.

×