"Не позбудемося загрози із закінченням війни – домівки і міста мають бути готові до повторного вторгнення" – Юрій Грановський

Передумови цього були ще до Майдану. Тоді зібралися дизайнери з різних сфер. У всіх нас були певні напрацювання. А після Майдану нам відкрилося вікно можливостей, зміни стали затребуваними, тому що змінилася суспільство. Почали змінюватися люди на місцях. У метрополітен прийшов адекватний менеджмент, у партнерстві з ними почали працювали над новою схемою метро. Так нова схема навігації стала проєктом, навколо якого зібралася наша команда.

Вони не явно відчутні, бо це зміни в процесах і підходах. Зміни у парадигмах мислення. Наші проєкти маніфестують людиноорієнтовний дизайн. Те, що потреби користувача мають лежати у центрі ухвалення рішень. Активно просуваємо підхід, коли користувачі активно долучаються до процесу формування проєктів. Люди щасливіші в місті, де панують такі процеси. Тому найголовніша зміна – це зсув у парадигмі мислення і встановлення якоїсь нової норми в підходах. Це не на 100 відсотків відбулося, але ми створили набір прецедентів для цього.

У нас майже 30 реалізованих проєктів. У міському дизайні говорити про те, що вдалося чи ні, вкрай важко. Бо комплексні проєкти розтягуються на роки, часто не впроваджуються повністю. Ми довго працювали над навігацією метро, а втілена вона частково. Щось не дожило до реалізації.

Ми задоволені проєктом пішохідної навігації. Він трохи змінювався. Але в пілотному варіанті ми запустили понад 30 пілонів – це фактично стійки із вказівниками найважливіших об'єктів, які розташовані в радіусі 10 хвилин, також зображена карта району. В наступній черзі мало бути ще понад 200 таких.

 

Такі сталі зміни можливі, коли об'єднуються різні стейкхолдери. Перше – це завжди місто, комунальні структури чи адміністрація, хтось, хто має цю політичну волю і важелі. Друге – користувачі, третє – бізнес. І при створенні проєктів ми намагалися поєднати це.

До останнього часу ми взагалі не торкалися міських і державних грошей. Бо вважали, що ці тендери – це мутна історія фінансування. Але практика показала, що тендери – робоча схема. У нас декілька проєктів із державою і містом за останні два роки. Пішохідну навігацію оплатив Київ.

Останні півтора року "Агенти змін" для нас більше як платформа для того, щоб робити якісь комплексні проєкти, де потрібна експертиза всіх. Більшість часу ми розвиваємо свої проєкти. На початок війни у нас був один незавершений – туристична навігація на дорогах України. Зараз ми переключилися на втілення інших ідей. Наприклад, ще один співзасновник – Максим Головко – з командою роблять довідник із відбудови міст. Скоро побачимо багато будівництва. Для нашої країни це і шанс покращити простір, в якому ми живемо. Щоби цим скористатися, потрібна база понять, процесів і рішень. І цей довідник дуже важливий для наших міст.

Я зараз роблю меблі для тимчасового житла, прихистків. У проєкті "Перемеблі" ми створюємо естетичну й дуже гнучку лінійку. Наша задача, керуючись принципами відкритого дизайну, розробити універсальні меблі, які будь-яка людина без складних навичок і матеріалів зможе зібрати за нашими інструкціями. Хочемо зробити продукт, який закортить тримати не тільки в бомбосховищі, а й удома.

Звичайно – це відбудова. У Києві не такі руйнування, як у Харкові та Чернігові, але нам потрібно грамотно відбудувати ті пошкодження, що є. Тут великий виклик, бо чиновники гнатимуть, щоб це відбулося швидше. Захочуть пропіаритись. Це будуть роботи з грошима, і хтось захоче, щоб вони трохи десь осіли. І запустити процес відбудови по-нормальному – це виклик. Тому треба розробити зрозумілі і прозорі процеси, стандарти. Щоб ця відбудова не відкотила Київ назад, а просунула його простір вперед. Бачимо багато прецедентів у Європі після Другої світової війни, коли міста потім стали кращими. Наші міста теж зараз можуть скористатися цим страшним, але шансом покращитись.

Також нам потрібні якісь додаткові функції захисту нашого житла і публічного простору. Бо війна закінчиться нашої перемогою, але це дуже довгострокова історія. Ми не позбудемося загрози із закінченням війни – домівки і міста мають бути готові до повторного вторгнення. А ми ніколи цим не займались. При будівництві ніколи не думали про те, що людям треба ховатись від загрози ракетного удару. Проводити час у сховищі хоч з якимось комфортом. Бо це одна із причин, чому люди туди не спускаються. Потрібно це якось осмислити і впровадити у життя.

Нам часто ставлять в приклад Ізраїль, що там у кожному будинку обов'язкові укриття. Думаю, що це приблизно наше майбутнє. Я зараз на Рівненщині, і тут вже місцеві забудовники рекламують на білбордах проєкти будинків зі сховищем в два поверхи. Це вже наша реальність.

Застарілі підходи. У нас сильна радянська спадщина у забудові вуличного простору. Досі живемо у цій парадигмі вільного планування, коли між будинками може бути 300 метрів. Є багато таких історій, що нас переслідують із радянських часів. Колись це вважалося нормою і благом. Зараз змінився контекст, ми перейшли в інший тип суспільства, змінились цінності і старі норми стали "отруйними". Але досі це використовуємо. І ці підходи нас зупиняють.

Якщо подивитись на публічний простір, то можемо говорити, що еволюція зупинилася. Такі самі вуличні площі були і 30, і 40 років тому. Зараз просто стали трішки яскравіші кольори гойдалок, метал замінили на пластик. А замість модерністських лавочок поставили лавочки з кованими листочками, але суть лишилася. Ми не бачимо нових практик. А еволюція будується на експериментах і випадкових мутаціях. І, на жаль, цих експериментів вкрай мало. Бо умовно нам потрібно до Дня Києва відкрити новий парк, нам не до експериментів. Ми сильно боїмося помилятися і мати перед собою відкритий фінал. А це необхідна умова для еволюції.

Треба бути дуже обережним із копіюванням. Можемо надихатися іншими, вловлювати суть, але далі має прийти процес переносу цього досвіду до нас. Якщо говорити про велику кількість житла в умовах обмеженого бюджету, то подобаються проєкти чилійського архітектора Алехандро Аравени. Він спеціалізується на соціальному житлі для малозабезпечених. У нього є геніальне рішення – заповнювати лише половину простору будинку, але люди отримують найголовніше. Тоді в людей з'являється можливість далі самому розвивати і присвоювати, робити під себе. І це дуже круте рішення, бо дає стимул, є простір для розвитку. Це геніально тим, що люди отримують менше, але вищої якості.

Також мені подобається квартальна забудова більше, ніж вільне планування, тому в Барселоні відчуваю себе дуже комфортно. Бо здається, що це вдалий розподіл між приватним і публічним. А коли приїжджаю на метро Харківська, то приватного там взагалі не знаходжу.

З'являється низовий запит до цього. Неформальні інститути завжди передують формальним. Тому, якщо буде достатньо сильний запит, він перетвориться на велику кількість ініціатив, які посиляться і підуть до верху. І ми вже бачимо Асоціацію велосипедистів Києва U-Cycle і появи якихось профільних департаментів. Але тут питання, чи влаштовує така швидкість перетворень. Мене особисто – ні. Зараз я працюю над велоконцепцією для міста Вараш, де живе 40 чи 50 тисяч людей. І це дуже показово, що маленьке місто посеред Полісся, поблизу кордону з Білоруссю, проводить дослідження процесів для побудови велоконцепції. Вона вже з'явиться у Вараші, а в Києві робочої концепції немає.

Можемо озирнутися навколо і побачити, що велосипед стає новою нормою у пересуванні містом. Він займає рівносильну позицію з авто. Якусь точку неповернення пройдено, але швидкість змін залежить від людей на місцях. У Києві ці люди роблять замало.

В умовах війни мобільність – це ключова історія, особливо при дефіциті палива. І є незвичайно велика кількість рішень, як мобільність підвищити – від нанесення тимчасової розмітки, щоби велосипедам стало комфортніше і вирішувались логістичні питання набагато швидше і безпечніше. Але з питанням мобільності в столиці під час війни зроблено вкрай мало. Хоча є можливості, є рішення, запит і потреба. Київ за бажаними урбаністичними змінами часто пасе задніх.

Потроху Львів та Івано-Франківськ стають пішохідними, відбувається зміщення фокусу з автомобілів на легкий транспорт. У Тернополі зробили сучасну набережну. У Дніпрі багато всього відбувається. Починаючи зі зведення сцени в парку і закінчуючи реконструкцією дуже крутої набережної. По Україні вже з'являються парклети (Парклет – продовження тротуару, що забезпечує більше простору для відпочинку людей. Зазвичай парклети встановлюються на місці одного або кількох паркомісць на узбіччі вулиці. – Gazeta.ua). У Києві, здається, ще жодного немає. Тому важко сказати, що якесь конкретне місто є флагманом.

Якщо говорити про освоєння води Києва, то теж проблема. Це класний ресурс, щоб збагатити наше дозвілля. Але в Києві вода використовується тільки бізнесами. Міська влада мало що для цього робить. У нас є Дніпро, але ми досі гуляємо по "безпонтових" гранітних набережних. І з кожним новим ремонтом вони суттєво не покращуються.

Коли це стане проблемою для більшості, то зміни почнуться. Формально правила розміщення вивісок існують. Київреклама зрізує те, що розміщене не по правилах. Але в місті більше тих порушень, ніж ця структура може впоратися. Тому проблема відчувається. Актуалізація є, але не так швидко, якби мені хотілося.

Балкони стають вже частиною фольклору. І це теж проблема, яку ми всі розуміємо. Люди не мають права робити нічого з балконами, якось змінювати. Бо фасад – не частина квартири, він не належить людині. Фактично вішати кондиціонери, склити балкони – цього робити люди не мають права. Бо є паспорт фасаду, є захищене авторське право і зміни можуть відбуватися зі згоди архітектора. Але складається ситуація, що мешканці не мають права це робити, але роблять. А місто поки що не має механізмів повернути все назад. Потрібно, щоби зібралися механізми попередження цих змін. Якщо це новобудова, то щоб при купівлі квартири підписували якийсь документ. Це вже починає з'являтись у передових забудовників. А також мають з'являтися механізми повернення того, що вже зроблено.

 

Це прекрасна ініціатива. Ми дуже недооцінюємо зелені насадження. Зараз сприймається озеленення тільки як функція декору. Можемо на схилі якоїсь розв'язки викласти квітами тризуб. Але озеленення це дуже функціональна штука. Воно вирішує стратегічно важливі питання великого міста. Такі насадження поглинатимуть шум, також за допомогою озеленення наші міста стають не такими спекотними. Коефіцієнт відбиття інфрачервоного випромінення у листя винограду близько 100 відсотків, а у фасаду будівлі – поглинається 100 відсотків. Тому із зеленню ефект теплового острову зменшується. Також насадження не лише виробляють кисень, а й фільтрують повітря від пилу.

Згадується, що Шарль де Голь колись сказав: "Київ – це місто в парку". Але, на жаль, це давно не так. Тому вертикальне озеленення фасадів – дуже крута ініціатива. Є ще дахи, до яких ми дійдемо. І не для того, щоб там гуляти можна було, а для того, щоб з екологічними проблемами впоратися. Просто треба подумати над ризиками й особливостями впровадження. І зробити, щоб ця ініціатива не загнулася по дорозі. Треба розуміти, в кого ці насадження будуть на балансі, чи зможуть за ними доглядати.

Найважливіше при сортуванні – це відокремлення органічного сміття. Тому що всі побутові відходи легко відсортовуються, це недорого і нескладно. Коли там з'являється органічне, то його сортувати стає нерентабельно, складно, і більшість вже не піддається переробці. Тому головною задачею має бути правильне поводження з органікою. Бо коли говоримо про сміття, то маємо на увазі зразу відділити пластик. Але набагато важливіше відокремити від цього всього бананові шкірки і всю решту. А органіка не зручне сміття, її доводиться компостувати. Ця проблема на периферії нашої уваги, хоча вона основна.

І так само у промислових масштабах, як ми поводимось з осіннім листям. Зараз спалюємо, а це може перетворитися на компостні майданчики і далі воно стає цінним ресурсом у вигляді біогумусу. Тому перше треба просвітницька діяльність – тоді люди діятимуть свідоміше. Зараз це все на рівні низових ініціатив, які потроху десь просочуються на верх.

Ми працювали з одним стартапом і в них зараз бізнес модель вивозити органічне сміття із ресторанів. У місті поки що дуже несистемне сприйняття екології. Навіть на низовому рівні нема розуміння, в цілому як уся система працює із побутовими відходами. А без системного розуміння вкрай важко діяти ефективно. Ми поки що на рівні рандомних ініціатив, це перший ступінь. Далі прийдемо до системного розуміння, а далі будемо діяти ефективніше.

Можна зробити вигляд, що нічого не відбувалося і ми заново відбудуємо умовно якусь церкву, бо збереглися креслення. А можна зафіксувати це, як частину історії. Так, ця церква була зруйнована, маємо про це пам'ятати і брати який інший підхід до відновлення. Або ми відбудовуємо і беремо матеріали оригінальні із розвалин, щоб було видно, де стара цегла, а де нова. І така чітка межа між новим і старим. Що новоділ ми не намагаємося видати за щось старе. І ця чесність – вдалий підхід при відбудові. Бо треба говорити, що була війна, нам потрібно про це пам'ятати, будівля була розвалена. Ця епоха вже пройшла і нам немає сенсу намагатися її наздогнати. Маємо діяти в тій епосі, в якій живемо. Це чесність із собою, простором, людьми. І таких прецедентів багато з Другої світової. І на противагу – центр Варшави – це такий спірний, як на мене, підхід до відбудови, коли "пряникові будинки" фарбуємо у яскраві кольори і так наче нічого не було. Тому це тема для дискусії – і вони мають зараз відбуватись.

Немає фундаментальних змін, але потрошку вони відбуваються. З'являються прецеденти і розуміння цінності якісного публічного простору. Якщо глянемо на нові житлові комплекси, то там відношення до простору якісно інше. Ця "притомність" корелює з ціною, а ціна є певним фільтром для відбору певних людей. І тому вони якось по-іншому поводяться. Бо жителі дорого платять за утримання цих всіх зелених насаджень, публічного простору. А якщо ти платиш багато, то вже не хочеш, щоби хтось ламав, якось несвідомо з цим поводився. Тому тут краще працює соціальний контроль.

Можна себе не називати дизайнером, урбаністом, а просто вирішувати проблеми, які бачите навколо. Саме з цього ми почали. Якщо люди розуміють, що нема на чому сидіти під під'їздом, а хотілось би відпочити, то питання встановлення лавки – це один день. І це дає купу можливостей – познайомитись із сусідами, привласнити ментально цей простір. Вважаю, що місту активісти не потрібні, йому потрібні активні жителі. Хотілося, щоб ми всі були такими. Тоді житимемо в новому місті. Ніякий пан Кличко наших проблем не вирішить, доки ми їх не почнемо вирішувати самі і вимагати цього від інших.