"Мріяв вижити і не думав про відірвані ноги" – Олег Симороз

Не зрозумів, що сталося. Обличчя все було в крові, втрата зору, часткова втрата слуху від контузії. Це була травматична ампутація обох ніг. Дуже сильний біль. Відчуття, що помираєш. Не можеш поворухнути жодним м'язом. Було схоже, що це кінець.

 

Перед смертю треба акумулювати все. Кричав. Не допомагало спочатку, ніхто не підходив. Втомився кричати. Але в кінці ще раз зібрався і мої хлопці, які повилітали з машини, прибігли допомогти.

Постійно втрачав свідомість. Це як дуже поганий сон і дуже страшні американські гірки. Мозок починав панікувати, бо не розумів, що сталося. Їхав, їхав, а тепер оце. Все дуже швидко. Мозок не розумів, що трапилося. Вже почав боротьбу за життя. Коли включався, розумів, що треба максимально більше часу знаходитися у свідомості.

Уже в Дніпрі на наступний день. Я десь добу був без свідомості. Прийшов до тями, зміг побачити щось на одне око. Сказали, що ампутація. Батько був поруч – він служив зі мною. Сказав, що підірвалися на міні. Важко було. Але я чітко усвідомив, що в таких ситуаціях люди помирають. Мені пощастило. І я потроху відпустив ситуацію. Радів, що можу говорити, обійняти рідних. Треба було рухатися далі.

Перші дні було важко. Не сама ампутація, а те, що треба пройти реанімацію. Був критичний стан. Мріяв вижити і не думав про відірвані ноги.

Ставлення зараз змінилося. Працюю на протезах. Важко, бо це не ноги. І ніколи не будуть ними. Але багато планів і мрій. Не обертаюся назад. Рухаюся далі, займаюся реабілітацією. Життя дуже коротке, щоб приділяти час таким штукам як депресія.

Найважчою була реанімація. Запам'ятав великий наплив поранених. Дуже високий рівень лікарів. Гарне ставлення було у Київському військовому госпіталі. Не вистачає бази – нормального обладнання. Люди вже перейшли на нормальні стандарти і протоколи, а бази їм не створили. Волонтери багато чого закривають, але так не повинно бути. Все має бути системно і впорядковано державою. У нас складні поранені кожного дня і їх багато.

Навіть стіни грають роль на психологічному стані. Я зараз на реабілітації в приватному закладі на безкоштовній програмі. Тут є чіткі протоколи, як перекладати пацієнта з ліжка у каталку. У госпіталях це робиться на простирадлах.

Це було в реанімації лікарні Мечникова. Я вдячний лікарям там – вони професійні і врятували мене. Але таке було. Важко згадувати. Це психологічну роль зараз вже відіграло. Такі дії молодшого медичного персоналу були систематичні. Досить жорстоке ставлення. Я чув як при мені біля мого ліжка змовлялися, як прогулюватимуть зміну. Неодноразово казали, що дістав їх. У мене була трахеостома і я просив воду чмоканням. Вже далі у Києві в військовому госпіталі відчув краще ставлення, молодший персонал завжди ставився з повагою.

Лікарі роблять титанічну роботу, а ці люди їх підводять. Але таке було. І це не про те, що мені щось не можна. Це були просто випади у мою адресу. Ці люди розуміли, що їм у відповідь ніхто нічого не зможе сказати. Розумію, що важка робота. Але так не можна.

Підтримка друзів і рідних. Спілкування про майбутнє та сьогодення. Щоденна підтримка і розуміння, що стає легше. Але місяць лежати в одному положенні важко. Сильно пітніє тіло, великий ризик отримати пролежні. Постійно були батьки і кохана. Приходили друзі. Було нелегко, але намагався відволікатися.

Дуже недовго. Я казав, що все добре, філософствували з ним. Але я більше довіряв своїм друзям. З ними легше було говорити. Не був готовий говорити про щось глобальне з психологом.

В госпіталях психологи працюють. Але допомога посередня. Стіни радянські, вісім людей в палаті, затори на операцію – по 20 хвилин чекати. Це все не дуже комфортно і не допомагає вірити, що все буде добре. Мені відверто стало легше, коли потрапив на приватну реабілітацію. Коли перестав відчувати, що я в лікарні. Там постійна тривога і постійна зневіра. Постійна невпевненість.

Клініка проявила свою ініціативу. Вони мають великий досвід відновлення та реабілітації. Допомагають військовому госпіталю. Самі обирають пацієнтів. Був у важкому стані і мені пощастило потрапити. Значно більше часу можуть приділяти і кращі умови. До цього місяць займався у військовому шпиталі. Дуже крута була реабілітолог. Щиро захоплююся. Жінка приїхала з Харкова, віддавалася на повну. Але у неї не було ні обладнання, ні сприяння Медичних сил. Ми займалися просто в ліжку. А потім потрапив в інший заклад – тричі на день займаюся, постійно тренуюся. Спина починає згадувати, що вона має рухатися, а не в ліжку лежати. Ефект отримали значно кращий. Але тут не від фахівця залежить – людина в госпіталі хотіла допомогти, але не було чим.

У мене відклалося чітке враження, що командування Медичних сил не розуміє взагалі, що таке реабілітація і протезування. Вони думають, що загоїлися рани, одягнулися протези і йди гуляти. Це не так. Дуже багато питань до командувачки Медичних сил. У відповідь постійно неадекватна реакція, що все добре. Склалося чітке враження, що людина літає десь у хмарах.

У мене найскладніша ампутація для протезування – подвійна і вище коліна. Зараз отримав перші протези – гідравлічні. Вони за державною програмою – це британський колінний модуль і стопи американського виробництва. Все збирається в Києві. Непогана мобільність, але щоб повернутися до активного життя за такої ампутації протезують електронними колінними модулями. Держава починала цей процес протезування. Але зараз процес призупинений. І держава ці коліна не покриває. Мої друзі оголосили збір, гроші зібрали. Одне коліно – 2,5 мільйона гривень. Будемо пробувати ставати на електронний протез. Паралельно працюю на гідравлічних. Це хороше фізичне навантаження.

Буду ставати на електронне коліно і хотілося би тут більше співпраці з державою. Тут ще багато проблем – від хлопців чув дуже багато про це.

 

Це питання бюрократії і якихось договорняків. Тому що держава буде компенсувати гідравлічне коліно все одно де. Відповідно, якщо маю кошти на більш сучасний протез, то не прошу більше грошей. Прошу дати ту ж саму суму, але на електронне коліно, а різницю покрию я. Законодавець каже, що це можливо. На практиці це не працює. Чому – багато питань.

Це був мій перший допис після поранення про ганебне голосування за законопроєкт 5655. Він значно розширює права великих капіталів, будівельної мафії. Нівелює діяльність активістів. Тому що ми раніше були в нерівних умовах, а цим законом забирають будь-яку можливість для боротьби. Дозволи буде складно оскаржити або скасувати. Я різко висловився, бо поки був на фронті, Олена Шуляк займалася не забороною "ОПЗЖ", а домовлялася як зібрати голоси в інтересах будівельної мафії. А на голосуванні в комітеті ключові голоси дали депутати тієї ж "ОПЗЖ", які взагалі не були в парламенті. На сесії у другому читанні вони ухвалили цей законопроєкт саме з "ОПЗЖ". Я різко висловився. Мене у соцмережах підтримали.

На наступний день до мене в госпіталь прийшла Шуляк. Без попередження і дозволу рідних. Хоча я був дуже у важкому стані. Два тижні пройшли з останньої операції. Мої найкращі друзі питали дозволу у батьків, щоб провідати. А пані Олена прийшла просто так. Підняла на вуха керівництво госпіталя. Вигнала військового, який лежав зі мною в палаті. Спитала, які маю до неї питання. Це був діалог, начебто я до неї прийшов. Почала робити з мене дурня, начебто не знаю, про що пишу. Натякала, що я отримав кошти на лікування. Я сказав їй, що вона з Шуфричем буде гуляти на прогулянці у тюрмі.

Шуляк намагалася замовчати цю історію, потім коли був скандал, написала знущальний допис – нібито вибачення. Це теж не вдалося. Скандал доріс до того рівня, що президент не підписав закон. Шуляк далі веде себе цинічно – каже, що прийшла провідати ветерана. Це була не просто розмова – це було з'ясування стосунків. Я цю історію не відпущу – вони голосували з "ОПЗЖ", поки я на фронті, а потім вона прийшла до мене – це якась корона на голові. Має відповідати за свої дії перед судом.

Ніяк. Пробувала далі тиснути і залякувати. Були натяки через посередників, що мені треба помиритися з нею. Всі знали, що я збираю на протези, тому через людей передали питання, чи не хочу закрити збір і примиритися. Відповідав чітко – краще виберу не ходити взагалі, ніж коштом Шуляк та будівельної мафії. Вважаю її ворогом для себе та народу і чекаю, щоб вона понесла відповідність.

Реальні наслідки – це розв'язання рук будівельній мафії. Він дозволяє робити забудовникам все, що хочуть. Це і питання генерального плану міст, і звуження прав активістів. Забудовник сам обиратиме, хто його перевірятиме. Місто Київ – кожне друге-третє будівництво незаконне. Усі ці забудовники мають дозволи. По закону Шуляк, якщо ці дозволи є, громадськість має закрити рота. Я не побачив там проблем для чиновників, які видають дозволи. Вони можуть виникнути лише тоді, коли у нас будуть прозорі суди та нормально запрацюють антикорупційні органи. Коли не друг Шуляк очолюватиме НАБУ, а буде прозорий конкурс. Тоді поборемо корупцію, в містобудівній галузі також. Зараз - це просто розв'язування рук забудовникам.

Президент не підписав документ. Я звертався до нього, до міжнародних партнерів. Мене наші союзники підтримали. Говорив з кількома депутатами Європарламенту і отримав там підтримку. Це є в резолюції щодо вступу України в ЄС та НАТО. 17 пунктом Європарламент закликає президента не підписувати 5655. Шуляк, коли розповідає про підтримку Європи, цинічно бреше. Президент проігнорував петицію ветувати проєкт закону. Хоча більше 40 тисяч підписів зібрали за два дні. Але рішення ветувати Зеленський все ще не прийняв. Хоча він може це зробити. Були законопроєкти, які президент ветував після терміну, відведеного для такого рішення. Тому ще раз закликаю Зеленського підтримати народ, а не будівельну мафію.

Земля. Занижують ціни і роблять збитки державі. Там, де не можна будувати, чиновники просто отримують кошти за незаконні рішення. Найбільша проблема – це безконтрольність. Контролюючі органи не працюють. Ми маємо рівнятися на провідні країни світу, де найбільший рівень ВВП і вдоволення життям. А там сфера містобудування зарегульована. Там є перевірки, там треба отримати масу дозволів, громада і муніципалітети мають великі повноваження зупиняти будівництва. Там є мораторій на будівництво в зелених зонах, історичних районах, там є генеральне планування. У нас все це не працює. А 5655 послаблює всі ці питання для забудовників.

Так. Відчуваю велику відповідальність від тих людей, що повірили мені. Коли підтримали в історії з Шуляк. Тому так, такий план є. Поки планую відпочити, дуже багато часу не був вдома, займатися волонтерською діяльністю, контролювати державні видатки, закупівлі на непотрібні зараз речі, намагатися спрямовувати більше коштів на підтримку армії. Чи готовий я брати на себе відповідальність? Так.

Цього не знає ніхто. Тому коли люди дають прогнози, вони нічого не розуміють. Це або дуже недалека людина, або просто дилетант. Я знаю, що відбувається на фронті – я там був, мої друзі там. Тому можу сказати, що це довга історія. І ми маємо до цього готуватися. Маємо приймати більш жорсткі рішення. Війна надовго. Вийти на кордони 1991 року – це важко. Питання про літо в Криму не може бути зараз. Найголовніше для нас – життя і здоров'я наших бійців. Тому це буде повільно. На жаль, війна триватиме довго.

У нас є ворог зовнішній – Росія. І внутрішній – корупція, непрозорі суди, правоохоронні органи. Все це треба міняти. Громадяни мають розуміти, що повинні поважати своє виборче право і обирати гідних політиків. Розбиратися в політиці. Якщо вона тобі нецікава, тоді вона тебе битиме. Переможемо зовнішнього ворога і маємо перемогти внутрішнього. Всі ці закриті декларації, непрозорі закупівлі, депутати, які відпочивають за кордоном – все це дуже однозначно. Кримінальна відповідальність, люстрація і нормальні прозорі конкурси. Іншого не дано.