Я працював учителем української мови та літератури в школі за епохи глухого застою - на початку 1980-х років. У селі проблем з викладанням не було. А коли прийшов у міську зросійщену школу, то директор і завучка дивилися на мене як на "недоразумение". Терпіли тільки тому, що такий навчальний предмет був обов'язковим. Але не для всіх. Діти військових чи тих, хто приїжджав з інших республік звільнялися від української за заявами батьків. У кожному класі було таких двоє-троє учнів.
Мені дали 2 п'ятих і 3 четвертих класи. Я поставив перед собою завдання-максимум: домогтися, щоб українську вивчали усі, причому самі цього захотіли. А зробити це було нелегко, бо навіть репані українці з прізвищами на -енко знали мову пращурів досить кепсько.
Пригадую, як на першому уроці в 4-В класі запитав учня, як його прізвище.
- А что это такое? - здивувався він. Цей школярик, між іншим, був круглим відмінником і улюбленцем завучки-математички.
Мені довелося починати практично з нуля: змусив усіх вивчити українську абетку і влаштував залік. На уроках літератури влаштовував змагання на швидкість читання. Взагалі, літературу викладати легше: можна розповісти якісь цікавинки про письменника, яких нема у підручнику, або виразно розповісти напам'ять кілька віршів. Я міг принести на урок гітару і заспівати під неї народну пісню. А на перерві ушкварити українською "В траве сидел кузнечик". Уже до кінця дня у шкільних коридорах лунало: "Та ось приперлась жаба, зажерлива нахаба"...
Одного разу на уроці руку підняв учень на прізвище Воронцов. Його батьки раніше працювали на Крайній Півночі і він був звільнений від української.
Я теж вивчив вірш і хочу розказати.
Клас притих. Він розповів на тверду "четвірку", але я, не замислюючись, поставив йому "відмінно". Учням пояснив, що для нього українська мова нерідна, він її ніколи не вивчав, тож йому важче було вивчити текст. Усі мене зрозуміли. Так поступово я втягував усіх у навчання, і вже через два роки усі мої учні вивчали українську.
Потім я пішов у журналістику. Але коли зустрічав колишніх учнів, то вони голосно віталися зі мною по-українськи. Декілька пішли по моїх стопах - стали вчителями української мови. А школа, в якій я викладав, тепер українська. Тому я упевнений, що ніякі "мовні" закони не зупинять відродження українства.
1 
1
Коментарі
28